Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 43

-- Нічого страшного, доберемося до якогось селища, переодягнемось. — утішаючись, сказав Крістур. — Золото кругом має цінність. А тобі, моя ціпонька, я куплю найкраще із того, що знайдемо.

-- Ти такий багатий?— питав його Мозус.

-- Ну , не те щоб багатий, але дещо маємо.

Крістур вийняв із за пазухи шкіряну торбинку, в якій дзвеніло кілька золотих монет.

-- Ну ти в мене і багач!— засміялась Васса. —Я знала кого вибирати!

-- Вассо, у нас залишилось щось попоїсти?— поцікавився ватажок.

-- Зараз подивимось.

Жінка порилась в торбі і дістала невеликий шматок хліба і трохи в’яленого м’яса.

-- Це все, що залишилось.

-- Поділи порівну. — попрохав її Мозус.

Карол простяг Мілі її частину. Дівчина взяла їжу і один раз відкусила, але проковтнути так і не змогла.

-- Нехай полежи, я в ранці з’їм. Щось воно мені не лізе у горло.

-- Це , через слабкість. Ти спробуй присилити себе. — порадив дівчині Теймур.

-- Ні, не можу. Я б краще води випила. У нас є вода?

-- Так, трохи є. — Крістур достав баклажку і дав дівчині.

Вона з насолодою випила кілька ковтків і вже потім трохи поїла, відкусивши кілька маленьких шматочків. Це остаточно її знесилило, Мілена прихилилася до Каролового плеча і закрила очі.

-- Ну, от і добре. Поспи. — прошепотів він їй на вушко.

Потроху всі повкладалися і в маленькому таборі запала мертва тиша. Спали дуже неспокійно. Весь час, хтось прокидався. Шутіму привиділось у вісні, що дикуни хочуть його підсмажити на вогнищі, він аж скрикнув, чим розбудив своїх друзів.

-- Що з тобою, Шутіме?— спитав Капер.

-- Та так, привиділось страхіття. — винувато промимрив коротун і щільніше закутавшись в куртку знову заснув.

Дощ продовжував іти, але вже не сильний, а тихий і дрібний і після зливи майже непомітний. Ранок видався прохолодний і через мокрий одяг, холод пробирав аж до кісток. Та після відпочинку, всі почувалися краще, навіть Міла змогла без по сторонньої помочі встати.

-- Як ти почуваєшся, люба?— спитав її Карол.

-- Ніби краще, але ще не розберу.

-- Розбиратись ніколи. — почувши їхню розмову, сказав Мозус. — Треба швидше вибиратися з цього лісу, бо він своїм гостям готує не дуже приємні подарунки.

-- Я згоден. Мені теж не дуже хочеться ще на щось тут наскочити. — підтримав ватажка , Крістур. — А ти як думаєш, Вассо?

-- Ну якщо тобі ще раз не схочеться залізти в яку небудь нору по дорозі, можливо ми вийдемо з лісу без особливих пригод. — поглузувала з нього, жінка.

Всі навколо засміялися, та Крістур не образився і сміявся разом з усіма. Збиратися довго не прийшлося, бо снідати не було чим. Випалені вогнем дерева, пропускали більше світла і ліс був не таким похмурим. Та все ж, мимо волі, мандрівники прискорювали ходу.

-- Цікаво, чи вижила ота звірина з малюками?— несподівано спитала Міла. — мені її дуже шкода.

-- Чи вижила вона, не відомо. А от оленеві не пощастило. — сказав Капер і показав рукою на тварину, придавленою величезною гілкою. Олень був ще живий, та гілляка мабуть перебила йому хребет. Тварина намагалась піднятися, але задні ноги були зовсім нерухомі.

-- Його треба добити. Не можна лишати оленя на муки і голодну смерть. — вирішив за інших Крістур.

-- Справді, нічим іншим ми йому допомогти не зможемо. — погодився з ним Плато.

Інші мовчали. Мілена плакала, а олень, ніби молячи про пощаду, дивився навкруги великими, темними очима.

-- Ідіть звідси. — попрохав жінок Мозус. — Ми якось самі.

-- Я теж не хочу на це дивитися. — сказав Карол і взявши Мілу за руку відвів у бук. Васса просто відвернулася. За їх спинами просвистів меч і олень вже лежав без голови. У Мозуса, важка рука.

-- Треба відрізати м’яса. Не залишати ж, усе звірям. Оленя звичайно шкода, але і їсти нам щось потрібно. — ніби соромлячись своїх слів, пробелькотів Крістур.

-- Ти провий, дійсно щось треба їсти.

Мозус, таким же сильним ударом, відчахнув у мертвої тварини задню ногу.

-- Я, цього м’яса не їстиму. — категорично заявила Мілена.

-- Я, теж. — підтримала її подруга.

-- Ну і не їжте, нам більше буде. — зйорнічав Шутим.

Мозус загорнув окіст у полотнину і заховав у сумку. Хоча всім хотілося їсти, та вирішили з цим зачекати і відійти з відси подалі. Невдовзі згарище закінчилось. Високо над головами тихо шелестіло листя і співали пташки. Сонячне проміння пускало по землі зайчики. Природа, наче вибачалась за свій, такий не гостинний, прийом. Між деревами майнули якісь тіні, два олені, з розкішними рогами, тікали від людей.

-- Дивіться, цим пощастило вижити. Тепер їх лише двоє. — промовив Крістур, проводжаючи тварин поглядом.

В скорості, ліс скінчився, мандрівники вийшли на простір. Навколо росли незаймані, високі трави та подекуди низькі, але розлогі дерева. Пройшовши з милю, друзі опинилися біля розщілини по дну якої, бігла стрімка річка. На інший бік перейти було неможливо, вирішили відпочити і підсмажити оленину. Невдовзі вже палало багаття, а на вертелі готувалося м'ясо, його запах дразнив голодних мандрівників, що сиділи навколо нього і ковтали слину очікуючи на обід. Жінки не були винятком, хоча раніше і відмовлялися його їсти. По мірі прожарювання, оленину відрізали тонкими пластами і з апетитом ковтали. З’їли все, до останнього шматочка, а Шутім і кістку обгриз.

-- Ну що ж, думаю сили ми підкріпили. Пішли далі. — скомандував ватажок. — До заходу сонця, нам потрібно відшукати якесь поселення.

-- Тільки не таке, з якого ми насилу втекли. — сказав Теймур. — Бік у мене ще не зажив. Нового поранення я не хочу.

-- Будемо обережними. — погодився з ним Мозус.

-- А куди ітимемо, вгору по течії, чи в низ?— спитав Карол.

-- Краще в низ, може далі, берег буде пологішим. — посовітував друзям Капер.

На тому і порішили. Ішли довго, та річка залишалася закутою у кручі. Сонце звернуло на захід, близився вечір, а поселення мандрівники ніде близько не бачили.

-- Здається по переду міст. — повідомив Плато. — А мости самі по собі не виникають. Мабуть тут поруч якесь селище.

-- Ти правий друже. По мосту ми перейдемо на інший бік і спробуємо його відшукати. — сказав Мозус.

-- А чому, саме на іншому боці? Можливо, воно десь тут. — непогодився Шутім.

Він побачив хитку і на вигляд не надійну, споруду мосту і йому дуже не хотілось по ньому переходити. В душі в коротуна була слаба надія, що цього робити не доведеться.

-- Під таким страшним лісом, ніхто селище не будуватиме. — розбив Шутімові надії, Крістур.

-- Не бійся, малече. — підбадьорив Шутіма, Теймур. — Міст звісно старий, мотузки не дуже надійні, та й дошки попрогнивали, мабуть ним давно ніхто не користувався, але спробувати можна. Я піду першим. Підв’яжусь мотузкою, а ви з цього боку триматимете. Якщо упаду, витягнете, а якщо дійду до кінця, то ця мотузка стане допоміжною, будете за неї триматися.

-- Ну , що ж, якщо ти вже такий сміливий то уперед. — підштовхнув хлопця, Плато. — А я , вже за тобою.

--- Може, краще, пошукати іншу переправу? --- несподівано, пролунав схвильований голос, Васси.

--- Ти, боїшся? Від тебе, я цього, не очікував. --- посміхнувся до коханої, Крістур.

Він пустуючи, обійняв її за стан, і підняв в гору.

--- Хочеш, я перенесу тебе?

--- Не треба. Подбай, краще, за Шутіма.

--- Він і сам здатний про себе подбати.

--- Роби, що кажу. --- обличчя жінки, було суворе і рішуче.

Крістур опустив її на землю, і кивнув в знак згоди головою.

--- Ти щось знаєш? --- спитав у Васси, Шутім. Почувши її слова.

Жінка посміхнулась до нього:

--- Все буде добре.

Теймур не звик кидати слів на вітер. Він підв’язався мотузкою, кінець якої, дав Крістурові до рук.

-- Я гадаю, ти на мене зла не тримаєш .— пожартував хлопець.

-- Ні, не тримаю. Іди сміливо, не відпущу.

-- Якщо мотузка виявиться короткою, прив'яжете до неї іншу, тільки міцно. Дивись, Крістуре, від тебе залежить моє життя!