Темний Світ. Рівновага - Дяченко Марина и Сергей. Страница 11

Я вийшла з-під душу й підійшла до дзеркала. І відразу побачила, що амулета на шиї немає.

Млість злетіла з мене, як капелюх. Я метнулася назад, у басейн, де так само хлюпалися й плюскалися у воді мої однокурсниці, і через секунду була знов у воді.

– Лебедєва, я куди сказав іти?!

– Я загубила кулон…

– Я скільки разів казав: перед заняттям знімати кулони, сережки, цяцьки!

Я не слухала його. Я пірнала й пірнала, повзала по дну, вдивляючись у білу плитку на своїй доріжці – і на сусідній…

Ніяких амулетів. Чисте картате дно.

* * *

– Лізо, я загубила амулет і тепер нічого не бачу.

Вона довго мовчала в телефоні. Я не знала, де дітися з сорому.

– Круто, дівчино, – промимрила вона нарешті. – Навіть не знаю, що тобі сказати…

Я вимкнула телефон і нарешті з усієї сили розридалася.

Безсонна ніч, Настині ридання, кров і татуювання на скроні, амулет в урні, підземелля, портал, Інструктор, мехмат, бездонна чорна діра посеред басейну – усе це нарешті склалося, сплавилося в єдиний тягар, і у верблюда моєї душі підломилися тонкі ноги терпіння. Єдиним прихистком людини в такому стані міг стати тільки туалет – і я кинулася до перших же дверей з відповідною піктограмою. На щастя, всередині нікого не було, заняття ще тривали.

Скорчившись над раковиною, я ревіла, оплакуючи свою долю й себе, невдаху, як раптом збагнула, що в кабінці, щойно порожній, тепер хтось є.

Усередині делікатно кашлянули. Відчинилися двері, і Гриша, в майці з анімешним персонажем – тепер відьмочкою Кікі, – подивився на мене зі щирим співчуттям:

– Ну, все нормально насправді…

Я так розгубилася, що навіть перестала ридати:

– Це жіночий туалет!

– Не вилазити ж мені зі стіни в громадському місці, – слушно зауважив Гриша. – Не всі, знаєш, до цього звикли. А я тобі привів підмогу…

Він посунувся, випускаючи з кабінки ще одного нежданого гостя: цьому на вигляд було років тридцять, високий, похмурий, неголений, анітрохи не схожий ні на студента, ні на викладача.

– Це Піпл, – представив Гриша. – Тобто його так називають.

– Це! Жіночий! Туалет!

– Тут же нікого нема, – заперечив Гриша з дивовижною безпосередністю. Цієї самої миті з коридора почулися голоси – і цокіт каблуків, який наближався з кожною секундою. Гриша насторожився:

– Що ж, я піду…

Він зник за дверцятами кабінки, я штовхнула цього Піпла в іншу – і зачинила дверцята, загородила собою. Ледве чутно засичав балончик, одна зі старшокурсниць, що зайшли в туалет, наморщила носа:

– Фарбою смердить?

– Ремонт, – привітно пояснила я.

На щастя, вона не стала нічого з’ясовувати.

* * *

– Це ж треба до такого додуматися! Дитячий садок…

Я визирнула в коридор, дочекалася моменту, коли ніхто не дивився, і випустила цього Піпла. Не скажу, щоб він мені дуже сподобався – у нього був погляд верблюда, поблажливий, зверхній. Крім того, уся ця принизлива метушня з кабінками…

– Гришо, він що, збоченець чи зовсім дурень?…

– Ти завжди так багато базікаєш?

Сказано було недбало, наче мимохіть. Я закрила рот і для певності уявила, що на губах у мене застібка-змійка й що вона міцно замкнена. Дуже добра психологічна вправа, допомагає змовчати в ситуаціях, коли кожне слово працює проти тебе.

Ми мовчки вийшли з корпусу, пройшли до Головної будівлі, і тут, на сходах, я знову побачила Мішу. Він різко змінився за ті кілька годин, що я його не бачила: був блідий, розгублений, навіть понижчав. Його дівчина стояла навпроти й стурбовано питала, а Міша неохоче відповідав – і мені без усякого амулета було ясно, що він од неї щось приховує.

Вона була невисока, смаглява, чорноока; вона була Тінь і зараз, розпитуючи, тягла з хлопця життєві соки. А в мене, як на гріх, не було амулета.

– Ці? – запитав Піпл, простеживши за моїм поглядом.

Я кивнула. Застібка-змійка й далі надійно скріплювала мої губи.

Не кажучи ні слова, він рушив до них. Підійшов і почав про щось розпитувати; брюнетка мимоволі підвела брови – здається, цей Піпл зумів її приголомшити. Вона захитала головою, навіть позадкувала; мій новий знайомий обійшов їх по колу, ніби принюхуючись, і повернувся до мене.

– Вона не Тінь, – сказав заклопотано.

– Як?!

– А отак. Просто дівка. А хлопця піратять, і сильно.

– «Піратять»… у сенсі?

– Ну, я це так називаю. Як фільми скачують незаконно. Піратським чином. Так і його зараз скачують…

– Скачують… з торентів чи що? Людину?!

Він подивився на мене вже знайомим поглядом ученого верблюда, згори вниз:

– Гриша сказав, ти з позавчорашнього дня в службі Доставки?

– З учорашнього.

Він зітхнув, мовляв, навчати новачків не наймався.

– Тінь установила з жертвою контакт і викачує з неї життєві сили. Так зрозуміліше?

– Як ти знаєш? Ти що, теж бачиш ці знаки, кров на лиці…

Він помотав головою:

– Ні. Я чую. Нюхом.

Його ніздрі ледь сіпнулися:

– У тебе друга група крові, парфуми Kenzo Flower By Winter Flowers, сьогодні ти була в басейні, їла піцу «Маргарита» і пиріжки з м’ясом.

Я довго мовчала. Він доброзичливо чекав, поки я впораюся з черговим шоком.

– Я тебе боюся, – вичавила я нарешті.

– І марнуєш купу часу на непотрібні емоції, – повідомив Піпл. – А хлопцеві залишилося жити щонайбільше добу.

– Жити?!

– З нього качають час життя – конкретно так… За годину відбирається кілька років. Завтра вранці з хлопця буде труп.

– А що ж нам робити?!

Він подивився поблажливо.

* * *

Міша і його подруга сіли в маршрутку. Я підняла руку, зупиняючи машину. Пригальмувала зелена «копійка»:

– Дорогу покажеш?

Піпл грубувато смикнув мене за лікоть, відтяг од машини й кивнув водієві, щоб їхав далі.

– Ти чого? – я вирвала руку.

– У цій машині вчора таке возили, що я й говорити не хочу, – сказав він уривчасто. – Он синя їде, спиняй її.

Ми влізли в стару синю «Мазду». Піпл повів ніздрями, але промовчав. Водій їхав за маршруткою, ні про що не питаючи, – на щастя, рух був нешвидкий.

– Тобі, мабуть, важко, – сказала я, забувши про застібку на губах.

Він запитально звів брови.

– Ну, з таким нюхом, – уточнила я.

– Я звик.

– «Парфумер» Зюскінда читав? – я була впевнена, що він зацікавиться, але він байдуже похитав головою:

– Ні.

– Хоч кіно дивився?

Він посміхнувся:

– Ти все-таки дуже багато базікаєш.

Я ображено прикусила язика. У цю хвилину маршрутка, за якою ми тяглися, зупинилась коло узбіччя, і з неї вийшли Міша зі своєю брюнеткою.

* * *

Піпл ішов по сліду, як собака, не дуже при цьому напружуючись і, само собою, не водячи по землі носом. Тому ми могли відстати й не боятися, що наші підопічні помітять стеження.

Коло під’їзду дев’ятиповерхівки вони зустріли, очевидно, сусідку. Її ми спершу почули й тільки потім побачили.

– Я подзвонила хазяїнові вашої квартири! – кричала літня жінка. – А наступного разу подзвоню в міліцію!

Міша щось примирливо сказав, я розчула тільки: «Тьотю Свєто, ну чого ви…»

Жінка підвищила голос:

– Безсовісні! У чоловіка мігрень, а вони музику врубають о сьомій ранку!

Брюнетка ввійшла в під’їзд, навіть не глянувши на засмучену сусідку. Я догадалася: це дівчина врубає музику. Вона робить зарядку й робитиме, а сусіди можуть хоч об стінку розбитися. Бідний Міша…

– Ця тітка не Тінь випадково? – запитала я Піпла. Він хитнув головою.

Ми дочекались, поки обурена жінка відійде, і рушили до під’їзду. На дверях був кодовий замок, Піпл нахилився, ніби ненароком обнюхав кнопки й одразу набрав правильний номер. Усередині, в під’їзді, було темно й вогкувато, мені на секунду згадалося підземелля з порталом.

Піпл ішов, неквапливо піднімаючись сходами, іноді зупиняючись, іноді нахиляючись до дверей квартир.

– Немовля, хлопчик, штучне вигодовування. Пуделиха з тічкою. Парфуми «Шанель», фальшивка, фу… А тут що?