Темний Світ. Рівновага - Дяченко Марина и Сергей. Страница 12
Він зупинився, підібравшись, як мисливський пес. Я завмерла, боячись йому завадити.
Піпл видихнув і розслабився:
– Нічого… Нічого тут нема, ніякої Тіні, ми даремно сюди приїхали.
І пішов сходами униз.
– Ти знаєш, у якій вони квартирі?
Він подивився на вікна:
– У сорок першій.
– Тоді чому… ти… не можеш піти до них і сказати всю правду? Ти ж бачив, цей хлопець… Міша… він уже щось відчуває, з ним щось не так…
Піпл промовчав. Я сама згадала: не далі як сьогодні вранці я сама намагалася застерегти Мішу, і тепер він вважає мене в найкращому разі дурненькою.
– Ти сказав, що йому лишилося жити щонайбільше добу…
Піпл кивнув.
– А ми будемо дивитися й чекати?!
Віддаляючись від під’їзду, він на ходу поманив мене за собою. Ми пройшли повз тітку Світлану – Піпл привітно з нею привітався.
– Тут така ситуація, – заговорив він, коли ми знову вийшли на вулицю. – Перед фіналом Тінь зазвичай вилазить з укриття й підходить ближче до жертви. Якщо ми її вистежимо, перш ніж він помре, – ми молодці.
– Він здоровий молодий чоловік. Від чого йому вмирати?
– Зовні це буде схоже на аварію, кримінал, раптовий інсульт – у молодих теж буває, хоч і рідко. Навіть самогубство. По суті, раптовий кінець життя, яке зжерла Тінь.
Мені стало холодно. Я зупинилася:
– Послухай, виходить, усі аварії… вибухи, пожежі, інсульти…
– Не всі, – м’яко заперечив Піпл. – Тіні підстроюються під існуючий тренд. Підкладають, так би мовити, свої жертви під нещасні випадки.
– Навіщо це треба? Навіщо вони вбивають?
– Харчуються. Гріються. Здобувають свій ресурс… Тобі зараз куди? В гуртожиток?
Я похитала головою:
– Почекай… Тінь завжди підходить до жертви в останню мить?
– У дев’яноста відсотках випадків.
– А якщо ця Тінь, яка вбиває Мішу… опиниться серед тих десяти відсотків, що не виходять?
Піпл зітхнув. Я звично потяглася рукою до амулета – і схопила порожнечу.
– Не переживай, – сказав Піпл. – Не бачиш Тіней – о’кей. Навчися визначати їх за непрямими ознаками.
– Це ж за якими?
– По-перше, вони вічно мерзнуть. Якщо у спеку бачиш людину в теплому светрі й шарфі – зверни увагу. По-друге, вони бояться молока: воно для них – як кислота. Сумніваєшся в комусь – запропонуй сьорбнути молочка або випити кави з вершками. Відмовиться – отже, Тінь.
– Або просто не любить молока.
– Або не любить, – легко погодився Піпл. – Ти як почуваєшся?
– Паскудно.
– У тебе сьогодні був нівроку такий гормональний викид, – сказав він замислено.
– І що це значить?
– Значить, що ти зустріла когось, хто потім з’явиться в еротичних снах… У тебе як із сексуальною орієнтацією?
– Традиційна! Це тебе не стосується! І перестань мене обнюхувати!
На мене з підозрою зиркали люди на вулиці. Я, похопившись, замовкла.
– Вибач, – сказав Піпл дуже щиро. – У мене це професійна деформація. Я буваю безтактний.
І всміхнувся без краплі зарозумілості – щиро і з симпатією.
Розділ шостий
Голуби й соколи
У коридорі на підвіконні Павлик здійснював маніпуляції з величезним букетом квітів. Коли я підійшла, він підстрибнув з несподіванки, потім розслабився й видихнув:
– А, це ти…
У букет було втулено плюшевого ведмедика, у лапах ведмедик тримав шоколадку, до шоколадки скотчем кріпилася листівка з вибаченнями й зізнанням у коханні. Ведмедик і виглядом, і поглядом скидався на Павлика. Мені стало шкода їх обох.
– Павлику, може, тобі поки що перечекати… Хай вона охолоне…
Я брехала. Я знала, що Настя не охолоне й не зігріється. Я не вміла пояснити це Павликові, який знемагав від почуття провини, хоч не був ні в чому винен.
– Дашо, передай їй, будь ласка, бо я сам боюся…
Я кивнула. Взяла букет з ведмедем і листівкою. Зайшла в кімнату: тут було незвично чисто й прибрано, Настя валялася на ліжку з ноутбуком на животі.
– Це тобі, – я простягла їй букет. Вона й голови не повернула:
– Дякую. Підеш на кухню – залиши в помийному відрі.
– Насте, – я сіла навпроти. – Послухай мене. Павлик…
– Ти не бачиш, що я читаю?!
– Павлик тебе справді…
– Нові новини! Облаштування чужої долі на доступних умовах… Не хочу чути цього імені, не знаю цієї людини, і не продовжуй, або я ображуся!
І вона демонстративно втупилася в екран. Я знала, що Павлик там, за дверима, ловить кожен шурхіт і чекає, затаївши дух, як приймуть його подарунок. Зараз мені доведеться повернути квіти й стати вісником нещастя.
Я раптом розлютилася: якого дідька я маю працювати посильним голубом? Один раз пожалієш людину – і готово, ти вже її довірена особа, ледь чи не духівник-сповідник…
Злість змінилася усвідомленням провини. Якби я зупинила Тінь, перш ніж вона встигла прикінчити Настину любов, – усе було б інакше, і зараз я тинялась би десь по вулицях, чекаючи, коли закохані завершать ще один романтичний вечір.
Я встала, щоб однести букет назад Павликові, і в цю мить двері відчинилися. Такий самісінький ведмідь, як той, що був прикріплений до букета, але в людський зріст, зайшов у нашу кімнату, зачепившись об одвірок волохатою плюшевою головою.
Навіть Настя при всьому своєму стоїцизмі здивувалася.
– Павлику, – процідила вона, – розмір, звісно, має значення… але не в цьому випадку!
Ведмідь посеред кімнати подивився на неї без цікавості – і перевів погляд на мене. Підняв волохату лапу; у лапі дивом утримувалася в’язка ключів, так, неначе ведмідь був сторожем в’язниці… або поцупив з режимного об’єкта повний набір дублікатів.
А ще через хвилину з’ясувалося, що всередині ведмедя заховався зовсім не Павлик.
– Навіщо ти начепив цю дурну шкуру?
– Щоб пройти в гуртожиток, не привертаючи зайвої уваги, – він навіть не усміхнувся.
Я насилу стримала нервовий сміх:
– А навіщо ключі?
– Ходімо, про все дізнаєшся.
– Послухай, Семене…
– Сем.
– Сем… Чому ти впевнений, що я з тобою піду?
– Тому, що сьогодні ввечері я покажу тобі таке, чого ти ніколи не бачила.
Я зітхнула. Ех…
Хлопець був настільки впевнений у собі, що не боявся здаватись ідіотом. Він жив, граючи заради гри, розважаючись заради чистого фану. Може, він заклався з кимось, що поведе мене сьогодні в ресторан чи в клуб. А скоріше за все, ні з ким не закладався, йому просто стукнуло в голову. Побачив дівчину – на секунду зацікавився – повечеряли, потанцювали, розважилися… Чом би й ні?
– Спасибі, Сем. Але я не можу. У мене на сьогоднішній вечір багато роботи.
– Ти не розумієш, від чого відмовляєшся.
– І не пояснюй, а то я помру з горя.
Схоже, йому не часто казали «ні». Принаймні зараз він видавався здивованим. Ми стояли в коридорі біля входу на кухню, і всім жителькам нашого поверху раптом знадобилося зайти по йогурт або заварити чай, або неквапливо пройтися туди-сюди. Я ловила на собі зацікавлені погляди: Сем був на факультеті відомою особою, а я традиційно вважалася учасником масовки – таких, як я, у кожному вагоні метро їде п’ятнадцять душ.
Завтра скажуть: «Вона йому відмовила, щоб покрасуватися». Навіщо чекати завтра – вже сьогодні скажуть, а втім, мені яка різниця…
…Коли він одстібнув смішну волохату голову, коли я побачила його у ведмежій шкурі, веселого, безглуздого, мені раптом привиділося на секунду, що я його давно знаю, що це мій друг, який навіщось надів маску… ні, не ведмедя. Маску зверхнього зарозумілого мажора.
Коротка мана з’явилася – і зникла: не друг він був мені. Я б із задоволенням погуляла з ним під дощем, посиділа на автобусній зупинці, обговорила нюанси сучасного прочитання Свіфта, але все це було неможливо. Сем – хлопець з іншої планети, і, вирушивши в космос на його кораблі, я ризикую задихнутися без скафандра…
– Шкода, – сказав він, наче луною відповідаючи на мої думки. – А мені здалося, що ти хочеш у музей Землезнавства.