Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 117

— Замовкніть, Маркусе!

— Хіба я брешу? Ви поцупили книгу! Чи може бути страшніший злочин для письменника? Тим-то ви й назвали її «Початки зла»! А я ніяк не міг збагнути, чому в такої красивої історії така похмура назва! Та назва стосувалася не книжки, вона стосувалася вас. Та й самі ви казали мені: книжка пов’язана не зі словами, вона пов’язана з людьми. Ця книжка — початок зла, що відтоді підточувало вас, зла самозванства, докорів сумління!

— Годі, Маркусе, припиніть! Замовкніть!

Він плакав.

— Якось Нола лишила коло ваших дверей конверт, — провадив я. — Це було 5 червня 1975 року. Там були фото чайок і лист на її улюбленому папері: вона писала про Рокленд і про те, що ніколи вас не забуде. Ви тоді намагалися уникати зустрічей із нею. Та лист до вас так і не дійшов, бо Лютер стежив за домом і забрав його, коли Нола пішла. Отак, від того самого дня, він почав листуватися з Нолою. Відповів на листи від вашого імені. Вона відповідала, вважаючи, що пише вам, але він перехоплював пошту з вашої поштової скриньки. І писав їй відповідь, видаючи себе за вас. Ось чому він вештався довкола вашого дому. Нола вважала, що листується з вами, і це листування з Калебом стало «Початками зла». Але як ви могли, Гаррі…

— Маркусе, я був у паніці! Того літа мені було так тяжко писати. Гадав, я ніколи нічого не створю. Писав цю книжку, «Чайки Аврори», та мені здавалося, що вона дуже погана. Нола була в захваті, та я ніяк не міг заспокоїтися. Лютий був страшенно. Вона передруковувала рукописні сторінки на машинці, я перечитував і шматував їх. Вона благала мене припинити, казала: «Не робіть цього, ви чудово пишете. Прошу вас, закінчте її. Любий Гаррі, якщо ви не закінчите, я не переживу цього!». Та я їй не вірив. Мені здавалося, я ніколи не стану письменником. А потім, якогось паскудного дня, в двері до мене подзвонив Лютер Калеб. Сказав, що йому нема до кого звернутися, то він прийшов до мене: він написав книжку і не знає, чи варто показувати її видавцям. Розумієте, Маркусе, він думав, що я великий письменник із Нью-Йорка і зможу йому зарадити.

20 серпня 1975 року

— Лютер?

Гаррі стояв на порозі, він був здивований.

— То… топритень, Гаррі.

Запала ніякова мовчанка.

— Я можу чимсь вам прислужитися, Лютере?

— Я прийшов до ваш ошобишто. Шпитатишя поради.

— Поради? Я слухаю вас. Заходьте.

— Дякую.

Вони посідали у вітальні. Лютер хвилювався. В руках у нього була груба тека, він притуляв її до грудей.

— То що сталося, Лютере?

— Я… ну, я напишав книшку. Про кохання.

— Справді?

— Так. І не жнаю, топра вона ши ні. Топто я хошу шкашати, як діжнатишя, ши варто друкувати її?

— Хтозна. Якщо ви вважаєте, що дуже старалися… Текст у вас із собою?

— Так, але він напишаний від руки, — сказав Лютер. — Я топіру попачив це. У мене є машинопишний варіянт, та я, виходяши ш хати, вшяв не ту теку. Моше, мені поїхати по нього і прийти шгодом?

— Та ні, покажіть як є.

— Прошто я…

— Не соромтеся, гадаю, ви пишете чудово.

Лютер простягнув йому теку. Гаррі розгорнув її і, переглянувши декілька сторінок, здивувався, яким ідеальним почерком написано текст.

— Це ваш почерк?

— Так.

— Ого, у вас… у вас просто чудова каліграфія. Як це вам так щастить?

— Не шнаю. Такий у мене пошерк.

— Залиште мені, якщо можете. Я прочитаю і відверто скажу свою думку.

— Справді?

— Так.

Лютер охоче погодився й пішов. Але не поїхав із Гусячої бухти, а заховався в чагарях і вже звично почав чекати Нолу. Незабаром прийшла і вона, щаслива, у передчутті швидкого від’їзду. І не помітила чоловіка, який зачаївся в кущах, стежачи за нею. Ввійшла до хати крізь парадні двері, не подзвонивши, — як завжди робила останнім часом.

— Гаррі, любий! — погукала Нола, даючи про себе знати.

Відповіді не було. Дім, здавалося, був порожній. Вона гукнула ще раз. Тиша. Зазирнула до їдальні й вітальні, та його і там не було. У кабінеті теж. І на терасі. Тоді вона спустилася східцями на берег і голосно покликала. Може, пішов купатися? Він так робив, коли стомлювався. Але й на пляжі нікого не було. Вона стривожилася: де ж він подівся? Повернулася в дім, знову погукала. Нікого. Обійшла весь перший поверх, піднялася на другий. Відчинила двері спальні й побачила, що він сидить на ліжку і читає якісь папери.

— Гаррі, ви тут? А я вже хвилин із десять шукаю вас у всіх усюдах…

Він здригнувся.

— Ох, Ноло, я зачитався й не чув…

Підвівся, склав аркуші у стосик і поклав до шухляди в шафці.

Вона всміхнулася.

— Що це ви таке захопливе читали, що й не чули, як я волала на всю хату?

— Нічого особливого.

— Продовження роману? Покажіть мені!

— Та пусте, покажу якось.

Вона лукаво зиркнула на нього.

— Гаррі, у вас справді все гаразд?

Він зареготав.

— Та все добре, Ноло.

Вони спустилися до берега. Їй кортіло поглянути на чайок. Розкинувши руки, мов крила, почала бігати широкими колами.

— Мені літати хочеться. Гаррі! Десять днів! За десять днів ми полетимо! Назавжди зникнемо з цього клятого містечка!

Гадали, що самі на березі, не підозрюючи, що з лісу понад скелями за ними наглядає Лютер Калеб. Зачекав, коли вони підуть додому, і лише тоді вийшов зі свого сховку і бігцем помчав до покинутого на паралельній просіці «мустанґа». Приїхавши в Аврору, він припаркувався перед «Кларксом» і побіг усередину: йому конче потрібно було побалакати з Дженні. Треба, щоб хтось про це знав. У нього було погане передчуття. Але Дженні його й бачити не хотіла.

— Лютер? Тобі не варто приходити сюди, — сказала вона, коли він підійшов до шинквасу.

— Шенні… Випач мені за той ранок. Я не повинен був хапати тепе за руку.

— У мене он який синець…

— Випач, прошу тепе.

— Тобі треба йти.

— Ні, зашекай…

— Я заявила на тебе в поліцію, Лютере.

Здоровань спохмурнів.

— Ти жаявила на мене в полішію?

— Авжеж. Ти так перелякав мене тоді…

— Але я хошу шкажати тобі дещо вашливе.

— Нема нічого важливого, Лютере. Йди собі.

— Це з приводу Харрі Кфеперта…

— Гаррі?

— Так. Скаши, шо ти про нього думаєш?

— Чому ти запитуєш?

— Ти йому віриш?

— Вірю? Авжеж. А чому ти питаєш?

— Мені трепа тобі дешо сказати.

— Сказати? І що ж?

Лютер збирався відповісти, але тут на майданчику перед «Кларксом» загальмувало поліційне авто.

— Це Тревіс! — вигукнула Дженні. — Тікай, Лютере, тікай! Не хочу, щоб ти мав проблеми.

*

— Усе дуже просто, — сказав Гаррі, — то була найкраща книжка, яку мені доводилося читати. І я навіть не знав, що вона про Нолу. Її імені ніде не згадувалося. То була історія неймовірного кохання. Відтоді я Калеба не бачив. І не мав нагоди повернути йому рукопис, бо сталося те, про що ви знаєте. Місяць по тому я почув, що Лютер Калеб загинув. А в мене лишився рукопис справжнього шедевра, — це я розумів. І я вирішив його присвоїти. Отак усе моє життя, вся моя кар’єра виявились побудовані на брехні. Хіба міг я уявити, що книга матиме такий успіх? Той успіх не давав мені спокою все життя! І ось через тридцять три роки поліція знаходить Нолу і той рукопис у мене в саду. В моєму саду! Тієї миті я так боявся все втратити, що сказав, ніби написав ту книжку для неї.

— Боялись усе втратити? Воліли, щоб вас обвинуватили у вбивстві, тільки щоб ніхто не дізнався правди про той рукопис?

— Так, так! Усе моє життя — облуда, Маркусе!

— Отже, Нола не брала того рукопису. Ви сказали так, щоб ніхто не засумнівався у вашому авторстві.

— Так. Але ж звідки узявся той примірник, що був у неї з собою?

— Лютер поклав їй його у поштову скриньку, — відказав я.

— У поштову скриньку?

— Лютер знав, що ви з Нолою збираєтеся тікати, він чув вашу розмову на березі. Знав, що Нола поїде без нього, тому й закінчив свою історію від’їздом героїні. І написав останній лист, де бажав їй щастя. І вставив той лист у рукопис, що потім приніс вам. Лютер знав усе. Та в день від’їзду, мабуть, уночі з двадцять дев’ятого на тридцяте серпня, у нього виникла потреба «замкнути коло»: скінчити історію з Нолою так, як закінчується рукопис. І тоді він поклав до поштової скриньки Келлерґанів останній лист чи радше останній конверт. Прощальний лист і рукопис книжки, щоб вона знала, як він її кохає. І, знаючи, що більше її не побачить, написав на титульній сторінці: «Прощавай, люба Ноло». Напевне, він чекав до ранку, хотів переконатися, що пошту зі скриньки дістане саме вона, як завжди бувало. Та Нола, знайшовши листа і рукопис, подумала, що написали їй ви. І вирішила, що ви не прийдете. І зірвалася. Втратила розум.