Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 119
— Добре, Лютере, нічого страшного не сталося! Адже це означає, що Гаррі чекає на мене! Він чекає! Ми поїдемо разом!
Від цієї думки вона аж засяяла.
— Топі пошастило, Ноло… Ви кохаєте одне одного. І ніколи не пудете шамотні.
Тепер вони рухалися по шосе номер один. Поминули поворот до Гусячої бухти.
— Прощавай, Гусяча бухто! — щасливо вигукнула Нола. — Ти єдине місце тут, яке я згадуватиму з радістю!
Вона засміялася.
Просто так, без причини. І Лютер засміявся теж. Вони розлучалися з Нолою, та розлучалися по-доброму. Раптом позаду завила поліційна сирена. Вони під’їжджали лісу, і саме тут Тревіс вирішив перехопити Лютера і провчити його. У лісі їх ніхто не побачить.
— Це Тревіш! — заволав Лютер. — Якщо він наш жловить, нам клямка.
Його страх передався Нолі:
— Тільки не поліція! Ох, Лютере, зроби щось!
«Шевроле» збільшив швидкість. Двигун у нього був потужний. Тревіс вилаявся і через гучномовець звелів Лютерові зупинитися на узбіччі.
— Не зупиняйся! — благала Нола. — Швидше, швидше!
Лютер до краю «втопив» педаль газу. Відстань між «шевроле» і тревісовою «патрулькою» збільшилася. За Гусячою бухтою шосе почало петляти, і Лютер скористався цим, щоб іще трохи відірватися. Звук сирени подаленів.
— Він виклише підмогу, — сказав Лютер.
— Якщо він зловить нас, я ніколи не поїду з Гаррі!
— То ми втешемо до лішу. Ліш великий, наш там ніхто не жнайде. Ти дісштанешся до мотелю. Якшо мене жгребуть, я нічого не шкажу. Не шкажу, шо ти була жі мною. І ти жможеш втекти ж Гаррі.
— Ох, Лютере…
— Поопіцяй, шо берегтимеш мою книжку! Поопіцяй, шо берегтимеш її на жгадку про мене!
— Обіцяю!
Він крутонув кермо, й авто заїхало в чагарі на узліссі. А потім зупинилося за густим ожинником. Вони хутко вилізли надвір.
— Піжи! — вигукнув Лютер. — Піжи!
Вона побігла колючими хащами. Подерла сукню і подряпала обличчя.
Тревіс вилаявся. Чорного «шевроле» більше не було видно. Він додав газу і, не помітивши чорного кузова в чагарях, далі мчав по першому шосе.
Вони бігли лісом. Нола попереду, Лютер за нею: він був високий і насилу ухилявся від навислих гілок.
— Піжи, Ноло, не жупиняйшя! — закричав він.
Вона незчулися, як опинилися на узліссі, коло Сайд-Крік-лейну.
Дебора Купер дивилася з вікна своєї кухні в ліс. Раптом їй здалося, наче поміж деревами щось рухається. Пригледівшись, побачила дівчину, яка чимдуж мчала лісом, а за нею гнався якийсь чоловік. Старенька побігла до телефону і набрала номер поліції.
Не встиг Тревіс зупинитися на узбіччі, як йому зателефонували з диспетчерського центру: неподалік він Сайд-Крік-лейну помітили дівчину, за якою гнався якийсь чоловік. Він підтвердив отримання повідомлення, розвернувся і, ввімкнувши маячок і сирену, помчав до Сайд-Крік-лейну. Проїхавши з півмилі, помітив у лісі якийсь відблиск: вітрове шкло! В чагарях стояв чорний «шевроле». Він зупинився і підійшов, тримаючи напоготові револьвер: нікого. Сів у свою автівку і поїхав до Дебори Купер.
Вони зупинилися неподалік від берега і перевели дух.
— Думаєш, ми втекли? — запитала Нола в Лютера.
Він прислухався: було тихо.
— Трепа трохи жашекати тут, — сказав він. — У ліші ми в пезпеці.
Нолине серце калатало. Вона думала про Гаррі. Думала і про матінку. Вона скучила за нею.
— Дівчина в червоній сукні, — пояснювала Дебора полісменові Довну. — Бігла до берега. За нею гнався чолов’яга. Я його не розгледіла, та він ніби високий і кремезний.
— Це вони, — сказав він. — Можна скористатися вашим телефоном?
— Так.
Тревіс зателефонував додому начальникові поліції Пратту.
— Вибачте, що заважаю вам відпочивати, але тут щось чудне коїться. Я застав у Аврорі Лютера Калеба…
— Знову?
— Так. Та ще й цього разу він посадив до себе в авто Нолу Келлерґан. Я хотів його перехопити, але він утік од мене. Чкурнув у ліс разом із Нолою. Здається, він чіплявся до неї. Ліс густий, і сам я не впораюся.
— Ох, добре, що зателефонував! Їду.
— Ми поїдемо до Канади. Люблю Канаду. Житимемо в гарній хатинці на березі озера. Ми будемо такі щасливі!
Лютер сидів на поваленому дереві й, усміхаючись, слухав Нолині мрії.
— Шудовий план, — сказав він.
— Атож. Котра година?
— Майже за шверть шьома.
— То мені пора. Я мушу прийти рівно о сьомій у восьмий номер. Хай там як, а нам уже ніщо не загрожує.
Але цієї миті почувся тріск, а потім голоси.
— Поліція! — перелякалася Нола.
Пратт із Тревісом прочісували ліс, вони рухалися краєм, уздовж берега, з кийками в руках.
— Іди, Ноло, — сказав Лютер. — Іди, я жалишушя тут.
— Ні, я тебе не покину!
— Ох, та йди вже! Іди! Ти вштигнеш діштатися до мотелю. Гаррі там! І їдьте хутчшій! Якомога швидше. їдьте і пудьте шашливі.
— Лютере, я…
— Прошавай, Ноло. Будь шашлива. Люпи мою книжку так, як мені хотілошя б, шоп ти люпила мене.
Вона плакала. Помахала йому рукою і зникла поміж деревами.
Полісмени хутко наближалися. Метрів за сто вони угледіли його.
— Це Лютер! — зарепетував Тревіс. — Це він!
Лютер так само сидів на поваленому дереві. Він і з місця не рушив. Тревіс кинувся до нього, згріб за комір і струсонув.
— Де дівчинка? — заревів він.
— Яка дівшинка? — запитав Лютер.
Він намагався розрахувати подумки, скільки часу треба Нолі, щоб дістатися до мотелю «Морський берег».
— Де Нола? Що ти з нею зробив? — повторив Тревіс.
Лютер мовчав, і тоді начальник поліції Пратт підійшов ззаду, вхопив його за ногу і одним ударом кийка розтрощив коліно.
Нола почула крик. Вона здригнулася і завмерла. Вони знайшли Лютера і б’ють його. Вона вагалася тільки мить: треба повернутися, щоб полісмени побачили її. Через неї йому перепаде, це погано. Вона повернула вже назад, та чиясь долоня лягла їй на плече. Вона обернула голову і сахнулася.
— Мама?
Лютер лежав на землі з переламаними ногами і стогнав. Тревіс і Пратт по черзі гамселили його кийками і ногами.
— Що ти зробив із Нолою? — волав Тревіс. — Ти скривдив її, так? Скривдив? Недоумку ти паскудний, як ти міг її скривдити!
Лютер шалено кричав, благаючи їх припинити це.
— Мамо, це ти?
Луїза Келлерґан лагідно всміхнулася доньці.
— Що ти тут робиш, люба? — запитала вона.
— Я втекла з дому.
— Чому?
— Бо я хочу до Гаррі. Я так його кохаю!
— Ти не повинна покидати батька самого. Йому буде погано без тебе. Ти не можеш отак собі взяти й піти…
— Мамо, вибач мені за те, що я з тобою зробила…
— Вибачаю, доню. Але тепер ти повинна перестати себе катувати.
— Добре.
— Обіцяєш мені?
— Обіцяю, мамо. І що мені робити тепер?
— Повертайся до тата. Ти йому потрібна.
— А Гаррі? Я не можу його втратити.
— Ти його не втратиш. Він тебе зачекає.
— Справді?
— Так. Він чекатиме тебе все життя.
До неї знову долинув крик. Лютер! Вона кинулася назад, до того поваленого дерева. Вона кричала, щосили кричала, щоб припинити це катування. Ось вона виринула з чагарів. Лютер лежав на землі. Мертвий. Начальник Пратт і полісмен Довн розгублено стояли над тілом. Усе довкола було залите кров’ю.
— Що ви накоїли? — вигукнула Нола.
— Нола? — запитав Пратт. — Але ж…
— Ви убили Лютера!
Вона кинулася на Пратта, але він дав їй ляпаса. З носа в дівчинки зацебеніла кров. Вона затремтіла від жаху.
— Вибач, Ноло, я не хотів… — пробурмотів Пратт.
Вона позадкувала.
— Ви… ви вбили Лютера!
— Ноло, зачекай!
Вона чимдуж кинулася тікати. Тревіс хотів було згребти її за волосся і видер цілий жмут білявих пасом.