Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 26

Розпочалися урочистості; спершу виступив препоганий хор. Потім був духовий ансамбль, теж не ліпший, зоряні танцівниці без блиску, бездушна гра в чотири руки і безголосі співачки. Потім світло погасло; прожектор висвітив на сцені яскраве кружало. І вийшла вона, в блакитній сукні з лелітками, що бризкала тисячами іскор. Зала затихла; вона вмостилася на високому стільці, поправила пришпильку і підсунула ближче мікрофон, що стояв перед нею. Потім чарівливо всміхнулася глядачам, взяла до рук гітару і раптом заспівала Can't Help Falling in Love with You^[8] у власному аранжуванні.

Публіка сиділа, роззявивши роти; і тієї миті Гаррі збагнув, що доля, скерувавши його до Аврори, провадила до Ноли Келлерґан, найфантастичнішої дівчини, що він зустрічав у своєму житті й якої не зустріне більше ніколи. Може, його доля не в тому, щоб бути письменником, а в тому, щоб його кохала ця неймовірна юна жінка; хіба може бути прекрасніша доля? Все це так його зворушило, що наприкінці виступу, коли вибухнули оплески, він підвівся і пішов собі. Хутчій повернувся до Гусячої бухти, сів на терасі й, попиваючи віскі, заходився нестямно писати: Н-О-Л-А, Н-О-Л-А, Н-О-Л-А. Він не знав, що вдіяти. Поїхати з Аврори? А куди? Назад у нью-йоркський рейвах? Він найняв цей будинок на чотири місяці й половину вже заплатив. Він приїхав писати книжку, і він повинен її написати. Він мусить зібратися на дусі й поводитись, як письменник.

Коли від писанини заболіла рука, а од віскі голова пішла обертом, він спустився до берега і, притулившись у відчаї до високої скелі, почав споглядати обрій. Аж позаду пролунали кроки.

— Гаррі? Гаррі, що сталося?

То була Нола, в отій своїй блакитній сукні. Вона кинулася до нього і впала навколішки у пісок.

— Боже мій, Гаррі! Вам недобре?

— Що… що ти тут робиш? — замість відповіді запитав він.

— Я чекала вас після концерту. Я бачила, як ви підвелися і пішли, під час оплесків, і не могла вас знайти. Я хвилювалася… Чому ви так швидко пішли?

— Ноло, тобі не можна тут залишатися.

— Чому?

— Тому що я напився. Тобто я хочу сказати, що я напідпитку. Тепер шкодую. Якби я знав, що ти прийдеш, то я не пив би.

— Гаррі, чому ви напилися? Ви такий сумний…

— Мені самотньо. Мені так самотньо.

Вона притулилася до нього і глянула йому просто у вічі пронизливим, сяйливим поглядом.

— Ох, Гаррі, таж довкола вас так багато людей!

— Мене вбиває самотність, Ноло.

— То я буду з вами.

— Тобі не можна…

— А мені хочеться. Якщо тільки я вам не заважаю.

— Ти ніколи мені не заважаєш.

— Гаррі, чому всі письменники такі самотні? Гемінґвей, Мелвілл… Це ж найсамотніші люди на світі!

— Хтозна, чи всі письменники самотні, чи, може, вони від самотності й пишуть…

— А чому всі письменники вкорочують собі віку?

— Вкорочують собі віку не всі письменники. Лише ті, що їхніх книг ніхто не читає.

— Я прочитала вашу книжку. Взяла в міській бібліотеці й прочитала за однісіньку ніч! Вона мені так сподобалася! Ви дуже великий письменник, Гаррі! Гаррі… сьогодні ввечері я співала для вас. Ту пісню я співала для вас!

Він усміхнувся і глянув на неї. Вона з безмежною ніжністю провела долонею по його волоссю і повторила:

— Ви дуже великий письменник, Гаррі. Ви не повинні почуватися самотнім. Я тут, поруч із вами.

25. Про Нолу

— Гаррі, а як, по суті, стати письменником?

— Треба ніколи не відступати. Знаєте, Маркусе, свобода, прагнення свободи, — це війна з самим собою. Ми живемо в суспільстві сумирних офісних овець, і щоб витягти себе з цього болота, треба боротися і з собою, і з усім світом. Свобода — це боротьба щохвилини, якої ми майже не усвідомлюємо. Я ніколи не здамся.

Маленькі містечка в американській глушині мають той ґандж, що в них є тільки залоги пожежників-добровольців, які тямлять у своєму ділі набагато менше, ніж фахівці. Тому ввечері 20 червня 2008 року, коли я дивився, як полум’я, вириваючись із корвета, охоплює гараж-прикалабок, між моїм дзвінком у рятувальну службу та її приїздом у Гусячу бухту минуло досить чимало часу. Дім уцілів лише дивом — хоч, на думку командира аврорівських пожежників, дивом було передовсім те, що гараж був розташований в окремій споруді, що й дало змогу хутко локалізувати полум’я.

Поки в Гусячій бухті метушилися полісмени й пожежники, приїхав Тревіс Довн, якого теж викликали на ґвалт.

— Маркусе, ти не поранений? — запитав він, кинувшись до мене.

— Ні, зі мною все гаразд, тільки дім замалим не згорів…

— Що сталося?

— Я повертався з пляжу Ґранд-біч і, звернувши до хати, побачив людину, яка тікала у ліс. А потім це полум’я…

— Ти встиг ту людину впізнати?

— Ні, все сталося занадто швидко…

Раптом нас гукнув працівник поліції, який прибув на місце разом із пожежною залогою. Оглядаючи дім знадвору, він знайшов під дверми лист. Там було написано:

«Ґольдмане, повертайся додому».

— Оце лихо! Вчора я такий самий отримав.

— Такий самий? І де він був? — запитав Тревіс.

— На моїй тачці. Я зайшов хвилин на десять до крамниці, а як повернувся, під двірником було це послання.

— Гадаєш, тебе хтось переслідує?

— Я… я не знаю. Досі я не звертав уваги, але що це означає?

— Маркусе, ця пожежа дуже скидається на попередження.

— Попередження? Кому і про що мене попереджати?

— Либонь, комусь не подобається твоя присутність в Аврорі. Всі знають, що ти ставиш забагато запитань…

— То й що? Хтось боїться, що я можу щось довідатися про Нолу?

— Можливо. Принаймні мені це не подобається. Справа кепська. Я залишу тут патруль на ніч.

— Не треба ніякого патруля. Якщо цей чоловік мене шукає, нехай приходить: я зустріну його.

— Охолонь, Маркусе. Хочеш ти чи ні, тут уночі чергуватиме патруль. Якщо я маю рацію, й це попередження, то незабаром слід чекати й на інші дії. Треба пильнувати.

Наступного дня я вдосвіта подався до в’язниці й розповів Гаррі про цю подію.

— «Ґольдмане, повертайся додому»? — перепитав він, коли я розповів про лист.

— Саме так. Надруковано на комп’ютері.

— Що вчинила поліція?

— Приїхав Тревіс Довн. Забрав лист, сказав, що віддасть на аналіз. Вважає, це попередження. Може, хто не бажає, щоб я й надалі копирсався в цій справі. Хтось, хто бачить у вас ідеального винуватця й не хоче, щоб я пхав носа, куди не слід.

— Може, той, хто вбив Нолу і Дебору Купер?

— Може.

Вигляд у Гаррі був серйозний.

— Рот сказав, що найближчого вівторка я постану перед Великим журі. Жменькою добропорядних громадян, які розглянуть мою справу і вирішать, наскільки обґрунтовані обвинувачення. Судячи з усього, Велике журі завжди на боці прокурора… Це якийсь жах, Маркусе, щодня мені здається, що я дедалі дуже грузну в цій справі. Втрачаю ґрунт під ногами. Спершу мене забирають, і я кажу собі, що це помилка, за кілька годин усе владнається, а потім я опиняюся тут, під арештом, аж до самого процесу, який бозна-коли ще буде, і мені загрожує смертна кара. Смертна кара, Маркусе! Я весь час про це думаю. Мені страшно.

Я й сам бачив, що Гаррі марніє. Він сидів у в’язниці трохи більше тижня, і було зрозуміло, що він не протримається й місяця.

— Гаррі, ми незабаром витягнемо вас відціля. Ми розкриємо це вбивство. Рот — пречудовий адвокат, не втрачайте надії. Може, продовжите вашу історію? Розкажіть мені про Нолу, з того місця, де ми зупинилися. Що було потім?

— Після чого?

— Після сцени на пляжі. Коли тієї суботи, після шкільного концерту, Нола прийшла до вас і сказала, що ви не повинні почуватися самотньо.

Сказавши те, я поставив на столі плеєр і ввімкнув його. Гаррі мляво всміхнувся.

— Ви хороший хлопчина, Маркусе. Адже це і було найважливіше: Нола приходить на берег і каже, щоб я не почувався самотнім, що вона тут заради мене… По суті, я завжди був самотньою людиною, а тут стало інакше. З Нолою я почувався немовби частиною цілого, того цілого, яке ми становили разом. Коли її не було поруч, у мені утворювалася порожнеча, я ніколи доти не зазнавав такого відчуття нестачі: наче відтоді, як вона увійшла в моє життя, вся моя світобудова без неї йшла шкереберть. Я знав, що в ній моє щастя, та розумів, що в нас із нею все складатиметься надзвичайно важко. Втім, першою моєю спонукою було приборкати свої почуття: ми не могли бути разом. Тієї суботи ми ще трохи постояли на березі, а потім я сказав, що вже пізно, що їй треба додому, поки батьки не почали хвилюватися, і вона послухалася мене. І пішла собі. Йшла берегом, а я дивився їй услід, сподіваючись, що вона обернеться бодай раз і помахає мені рукою. Н-О-Л-А. Та мені будь-що треба було викинути її з голови… Тож увесь наступний тиждень я, щоб забути її, намагався зблизитися з Дженні, з тією самою Дженні, яка зараз власниця «Кларксу».