Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 28

Вона думала про Гаррі, несамохіть витираючи сухі горнятка. Останнім часом він завжди зникав десь о четвертій; вона думала собі, куди він ото вчащає. Може, на побачення? З ким? Якийсь відвідувач сів за шинквасом і урвав її задуму.

— Добридень, Дженні.

То був Тревіс, її симпатичний шкільний приятель, а тепер полісмен.

— Вітаю, Тревісе. Вип’єш кави?

— Охоче.

Він на мить заплющив очі, щоб зосередитися: треба було вимовити фразу. Вона поставила перед ним горнятко і налляла кави. Мить настала.

— Дженні… Я оце хтів тобі сказати…

— Що?

Вона спрямувала на нього погляд своїх великих світлих очей, і він геть розгубився. Що там далі у фразі? Кіно.

— Кіно, — промовив він.

— Що «кіно»?

— Я… в Манчестері пограбували кіно.

— Та невже? Пограбували кіно? Дивний випадок.

— Ні, поштове відділення Манчестера, я хотів сказати.

Якого дідька він каже про те пограбування? Кіно!

Він мусить казати про кіно.

— То пошту чи кіно? — запитала Дженні.

Кіно. Кіно. Кіно. Кіно. Казати про кіно! Його серце мало не луснуло. Він таки зважився.

— Дженні… я оце хотів… Одне слово, я подумав, що, може… Одне слово, якщо хочеш…

Тієї миті Тамара погукала доньку з кухні, й Дженні довелося урвати його промову.

— Вибач, Тревісе, мені треба йти. Матуся нині не в гуморі.

І дівчина зникла за дверми, не давши молодому правоохоронцю закінчити фразу. Він зітхнув і прошепотів: «Я подумав, якщо ти вільна у суботу ввечері, ми можемо піти в кіно в Монберрі». Потім залишив п’ять доларів за п’ятдесятицентову каву, якої навіть не випив, і, засмучений та розчарований, вийшов із «Кларксу».

— Гаррі, куди ви ходили щодня о четвертій годині? — запитав я.

Він відповів не відразу. Дивився у вікно, й мені здалося, наче на його обличчі проступила щаслива усмішка. Врешті сказав:

— Мені так треба було побачити її…

— Нолу?

— Так. Знаєте, Дженні була чудова дівчина, але вона не була Нолою. Бути з Нолою означало жити справжнім життям. Інакше й не скажеш. Кожна секунда з нею була секундою життя у всій його повноті. Як на мене, це і є кохання. Її сміх, Маркусе, цей сміх звучить у мені вже тридцять три роки. Цей її неймовірний погляд, її очі, що сяють життям, — вони завжди тут, переді мною… І всі її порухи, її манера поправляти волосся, покусувати вуста. Я завжди чую в собі її голос, часом вона ніби поруч. Коли йду в середмістя, знову наче чую, як вона розмовляє зі мною про життя і про книжки. Тоді, в червні 1975 року, мені здавалося, що вона завжди була часткою мого життя, хоч увійшла в нього менше місяця тому. І коли її не було зі мною, мені здавалося, нібито все втратило сенс: день, коли я не бачив Ноли, був змарнованим днем. Мені так потрібно було її бачити, що я не міг чекати чергової суботи. Тоді я почав очікувати її біля виходу зі школи. Ось що я робив, коли ішов із «Кларксу» о четвертій годині. Я сідав за кермо і їхав до школи. Ставав на паркувальному майданчику для вчителів, простісінько перед головним входом, і, ховаючись в авто, чекав, доки вона вийде. Коли вона з’являлася, я враз сповнювався життя, сили… Мені вистачало щастя мимохідь побачити її: я дивився на неї, аж доки вона сідала в шкільний автобус, а потім іще чекав, коли той автобус зникне вдалині. Може, я збожеволів, Маркусе?

— Ні, Гаррі, не думаю.

— Знаю одне: Нола жила в мені. Буквально. Потім знову настала субота, і то була виняткова субота. Була гарна погода, всі подалися на пляж, у «Кларксі» не було й душі, і ми з Нолою довго розмовляли. Вона казала, що багато думала про мене, про мою книжку, казала, те, що я зараз пишу, буде, звісно ж, великим шедевром. Наприкінці її робочого дня, десь о шостій, я запропонував підвезти її додому. Висадив за квартал, у пустельній алеї, подалі від чужих поглядів. Вона запитала, може, я хочу трохи пройтись, та я пояснив, що небажано, якщо хтось побачить нас удвох: у місті поповзуть плітки. Пам’ятаю, вона сказала:

«Гуляти — це не злочин, Гаррі…» — «Я знаю, Ноло. Та, боюся, в людей виникнуть запитання». Вона скривилася.

«Гаррі, мені так подобається бути з вами. Ви дивовижна людина… Як добре було б, якби ми могли побути трохи разом і нам не треба було ховатися».

Субота, 28 червня 1975 року

Перша година дня. Дженні Квінн поралася за шинквасом «Кларксу». Щоразу, як відчинялися двері, вона аж підскакувала, сподіваючись, що це він. Та його не було. Вона нервувалася й дуже лютувала. Двері грюкнули ще раз, і знову то був не Гаррі. То була її матінка, Тамара; вгледівши доньку, вона здивувалася: на ній був розкішний кремовий костюм, що вона його зазвичай вбирала тільки на свято.

— Люба моя, ти чому це так вирядилася? — запитала Тамара. — Де твій фартух?

— Може, я не хочу носити твоїх дурнуватих фартухів! Чи я не маю права побути хоч інколи гарною? Гадаєш, мені подобається день при дні подавати стейки?

В її очах закипіли сльози.

— Та що тут коїться, скажи, будь ласка?

— А те, що сьогодні субота, і я не повинна працювати! Я ніколи не працюю по вихідних!

— Але ж Нола взяла відгул і ти сама попросилася її підмінити.

— Авжеж. Мабуть. Сама не знаю. Ой, мамо, я така нещасна!

Дженні випадково впустила додолу пляшечку з кетчупом, яку крутила в руках: пляшка розбилася, й білі охайні тенісні черевички заляпало червоним; вона зайшлася сльозами.

— Люба, та що це з тобою? — схвилювалася матінка.

— Я чекаю на Гаррі, мамо! Він завжди приходить по суботах… То чому його сьогодні немає? Мамо, я така дурепа! Як це я могла подумати, що він мене кохає? Такий чоловік, як Гаррі, ніколи не захоче водитися з простою подавальницею гамбургерів, як я оце! Я просто шерепа!

— Ох, не треба таке казати! — Тамара обняла її й заходилася втішати. — Іди повеселися, використай свій вихідний. Я тебе підміню. Не хочу, щоб ти плакала. Ти гарна дівчинка, і я певна, що Гаррі закоханий у тебе.

— То чому його нема?

Матуся Квінн на мить замислилася.

— А хіба він знає, що ти сьогодні працюєш? Ти ж ніколи не працюєш у суботу, то чому йому приходити, як тебе нема? Знаєш, що я думаю, люба? Гаррі, либонь, дуже нещасний в суботу, бо він тебе не бачить.

Обличчя Дженні засяяло.

— Ой, мамо, як я сама про це не подумала!

— Тобі треба було б навідатися до нього додому. Гадаю, він радий буде тебе бачити.

Дженні аж спалахнула з утіхи. Хорошу думку підкинула їй матуся! Поїхати до Гаррі в Гусячу бухту, влаштувати йому добрячий пікнік — сердега, либонь, гарує над книжкою й напевне забув пообідати. І вона побігла до кухні по їжу.

Тимчасом у містечку Рокленд, штат Мен, за сто двадцять миль від Аврори, Гаррі з Нолою влаштували пікнік на березі океану. Нола кидала кусні хліба величезним чайкам, які хрипко галасували.

— Я так люблю чайок! — вигукнула вона. — Це мої улюблені птахи. Мабуть, це тому, що люблю океан, а де чайки, там і океан. Та й правда, адже навіть якщо обрій затуляють дерева, чайки в небі нам нагадують, що океан зовсім поруч. Гаррі, а ви в своїй книжці пишете про чайок?

— Якщо хочеш. Я вставлю в книжку все, що ти скажеш.

— А про що вона?

— Хотів би сказати тобі, але я не можу.

— Про кохання?

— У певному сенсі.

Він усміхнено дивився на неї. В руках у нього був зошит, і він спробував змалювати олівцем цю сцену.

— Що ви робите? — запитала вона.

— Ескіз.

— Ви ще й малюєте? О, ви й справді обдарований. Покажіть, я хочу поглянути!

Вона підійшла до нього і, побачивши малюнок, захоплено вигукнула:

— Як же гарно, Гаррі! Ви такий талановитий!

У пориві ніжності вона пригорнулася, та він відштовхнув її майже несамохіть і роззирнувся довкруги, наче хотів переконатися, що їх ніхто не бачить.

— Нащо ви так? — розгнівалася Нола. — Ви соромитеся мене?

— Ноло, тобі п’ятнадцять років… А мені тридцять чотири. Люди не зрозуміють.