Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 27

— Зачекайте… Ви хочете сказати, що Дженні, про яку ви оце розповідаєте, Дженні 1975 року, кельнерка в «Кларксі», — це Дженні Довн, Тревісова дружина, яка зараз володіє «Кларксом»?

— Таж вона. Тільки старша на тридцять років. Тоді вона була дуже вродлива. Втім, вона й зараз гарна. Знаєте, вона могла б стати акторкою, спробувати щастя в Голлівуді. Вона часто про це казала. Податися з Аврори і розпочати нове життя в Каліфорнії. Та вона так нічого і не зробила: лишилася тут, успадкувала від матері той ресторанчик і врешті до старості продаватиме гамбургери. Сама винна: ми самі обираємо собі життя, Маркусе. Кому ж це й знати, як не мені…

— Чому ви так кажете?

— Не має значення… Я відволікаюся і забуваю, про що розповідав. Так ось, я казав про Дженні. Ну, Дженні було двадцять чотири роки, і вона була дуже гарна: королева краси в школі, палка білявочка, від якої будь-який чоловік може втратити голову. На неї всі тоді звертали увагу. Я день крізь день сидів у «Кларксі», в її товаристві. Мені відкрили рахунок, і я все туди записував. Геть не лічив, скільки витрачаю, а я ж усі заощадження вклав в оренду тієї кам’яниці, й мій бюджет був дуже куций.

Середа, 18 червня 1975 року

Відтоді, як до Аврори приїхав Гаррі, Дженні Квінн кожного ранку чепурилася на годину довше. Вона закохалася в нього від першого дня, від тієї хвилини, як його побачила.

Ніколи досі вона не зазнавала таких почуттів: він був чоловік її життя, вона це знала. Він був той, кого вона завжди чекала. Щоразу, побачивши його, вона уявляла їх разом: гучне весілля, життя в Нью-Йорку. Гусяча бухта буде їхньою літньою віллою, тут у тиші та спокої він правитиме свої рукописи, а вона відвідуватиме батьків. Він забере її з Аврори й повезе далеко-далеко; їй уже не треба буде витирати заляпаних жиром столів і мити вбиральні в цьому вбогому шинку. Вона зробить кар’єру на Бродвеї, поїде зніматися до Каліфорнії. Про їхню родину писатимуть у газетах.

Вона нічого не вигадувала, то не була гра уяви: поміж нею й Гаррі вочевидь щось відбувалося. Він кохав її, він теж її кохав, це таки була правда. Бо нащо ж йому було приходити щодня у «Кларкс»? Кожнісінького божого дня! А розмови біля шинквасу! Їй так подобалося, коли він сідав напроти неї, щоб трохи побалакати. Він геть не скидався на чоловіків, яких вона зустрічала раніше, він був набагато розумніший, вишуканіший. Її матінка, Тамара Квінн, дала суворі вказівки всьому персоналові «Кларксу», зокрема, заборонила з ним розмовляти і відволікати його, і, бувало, сварила її вдома за неналежну поведінку. Та мати нічого не тямила, не розуміла, що Гаррі так її кохає, що пише про неї книжку.

Про ту книжку запідозрила вона декілька днів тому, а сьогодні вранці й переконалася. Гаррі з’явився в «Кларксі» вдосвіта, о пів на сьому ранку, відразу після відкриття. Він рідко приходив так рано; зазвичай тут бували самі водії далеких рейсів і комівояжери. Щойно сівши за свій звичний столик, він заходився писати, шалено, не зупиняючись, майже лежачи на папері, наче боявся, щоб хтось не підглянув, що він там пише. Часом зупинявся і довго дивився на неї; вона вдавала, ніби нічого не помічає, та знала, що він не зводить з неї очей. Спершу вона не второпала, чому він так пильно на неї дивиться. А пополудні збагнула: він пише книжку про неї. Так, вона, Дженні Квінн, — головна героїня нового шедевра Гаррі Квеберта. Ось чому він не хотів, щоб хтось бачив його писанину. Втямивши це, вона страшенно розхвилювалася. Й оскільки настала пора ланчу, скористалася з нагоди, щоб принести йому меню й трохи побалакати.

Цілісінький ранок він писав чотири літери її наймення: Н-О-Л-А. Її образ не виходив у нього з голови, її обличчя було в його думках. Часом він заплющував очі, щоб уявити собі її, потім, наче намагаючись зцілитися, дивився на Дженні, сподіваючись, що забуде її. Дженні красуня, чом би йому не покохати Дженні?

Пополудні, побачивши, що Дженні прямує до нього з меню й горнятком кави, він накрив пописану сторінку чистим аркушем, як робив завжди, коли хтось до нього наближався.

— Гаррі, пора вам щось з’їсти, — сказала вона занадто турботливим тоном. — Ви за цілісінький день і ріски в роті не мали, тільки півтора літра кави вицмулили. У вас буде печія — це ж на голодний шлунок!

Він спробував чемно всміхнутися і якось зав’язати розмову. На чолі в нього виступили краплі поту, і він хутко втер його зворотним боком долоні.

— Вам душно, Гаррі. Ви забагато працюєте!

— Може, й так.

— У вас натхнення?

— Ага. Останнім часом, сказати б, усе йде як слід.

— Ви весь ранок і голови не підводили.

— І справді.

Дженні по-змовницькому всміхнулася, давши на здогад, що вона все знає про книжку.

— Гаррі, розумію, що це нескромно, але… Можна мені прочитати? Бодай кілька сторіночок, ну? Мені так цікаво поглянути, що ви пишете. Це, либонь, так гарно…

— У мене ще не зовсім готово…

— Це, напевне, щось надзвичайне.

— Потім подивитеся.

Вона знову всміхнулася.

— Дозвольте принести вам лимонаду, щоб трохи освіжитися. Хочете щось з’їсти?

— Яєшню з беконом.

Дженні негайно побігла до кухні й заволала кухареві: «Яєшню з беконом для вел-ликого письм-менника!». Мати побачила, що вона розмовляла з Квебертом і насварила її.

— Дженні, не набридай письменникові!

— Набридати? Матінко, ти помиляєшся: я його надихаю!

Тамара Квінн із сумнівом глянула на доньку. Її Дженні — гарне дівча, але таке вже наївне…

— Хто тобі сказав оце таку дурню?

— Гаррі закоханий в мене, мамо, я знаю. І, здається, я на чільному місці в його книжці. Так, мамо, твоя донька не буде все життя подавати бекон і каву. Твоя донька вийде в люди!

— Що оце ти верзеш?

— У мене з Гаррі незабаром буде все офіційно, — трохи перебільшила Дженні, щоб матінка як слід уторопала.

І, переможно скорчивши хитру гримасу, ходою князівни попрямувала до зали.

Тамара Квінн не могла втриматися від задоволеної усмішки: якщо доньці пощастить залигати Квеберта, про «Кларкс» говоритимуть у всій країні. Може, і весілля тут зіграють, хтозна: вона знайде слова, щоб переконати Гаррі. Оточений квартал, великі білі намети на вулиці, добірна публіка; половина нью-йоркського бомонду, десятки журналістів висвітлюють подію, спалахи камер… Цього чоловіка сам Господь їй послав.

Того дня Гаррі покинув «Кларкс» о четвертій годині, квапливо, наче спізнювався. Сів до автівки, припаркованої перед шинком, й одразу рушив. Він не хотів запізнитися, не хотів її проґавити.

Незабаром, після того, як він поїхав, на тому ж місці зупинилося поліційне авто. Тревіс Довн, нервово вчепившись у кермо, нишком зазирнув крізь вітрину до ресторану. Вирішивши, що людей у залі ще забагато, він не наважився ввійти досередини. Вирішив повторити заготовлену фразу. Що ж, одну фразу можна сказати; не варто ніяковіти.

Дивлячись на себе в люстерко заднього огляду, він промовив: «Дорбидень, Женні. Я оце подумав, може, нам у субкіно піти в боту…». Він лайнувся: що за фраза! Однісінька фраза, дивитися нема на що, а він ніяк не може її запам’ятати. Розгорнувши клапоть паперу, він перечитав написані слова:

«Добридень, Дженні! Я оце подумав, якщо ти вільна в суботу ввечері, ми можемо піти в кіно в Монберрі».

Нічого складного: йому треба ввійти в шинок, усміхнутися, сісти за шинквасом і замовити кави. Поки вона наливатиме йому горнятко, треба вимовити цю фразу. Він пригладив чуба і вдав, ніби говорить по рації, на той випадок, як хтось його побачить. Минуло десять хвилин; четверо клієнтів разом вийшли з «Кларксу». Шлях був вільний. Серце його шалено калатало: він відчував, як воно відлунює в грудях, у руках, у голові, аж наче у пучках пальців пульсує. Він вийшов з автівки, стискаючи в руці той папірець. Він кохав її. Він кохав її ще в школі. Вона була найпривабливіша жінка, яку він коли-небудь зустрічав. Через неї він лишився в Аврорі: в поліційній академії відзначали його здібності, радили кидати місцеву поліцію й пнутися вище. Говорили про поліцію штату і навіть про федеральну. Якийсь чолов’яга приїздив із Вашингтона і сказав йому: «Хлопче, тобі нема чого робити в цій глушині. Триває набір до ФБР. А ФБР — це тобі не жарти». Бач, йому пропонували ФБР. Може, він навіть попросився б у ту престижну секретну службу, що охороняє президента і урядовців. Але була на світі та дівчина, кельнерка в шинку «Кларкс», в Аврорі, дівчина, яку він завжди кохав і яка, як він сподівався, колись таки зверне на нього увагу, — Дженні Квінн. Тому він попросив направлення в поліцію Аврори. Без Дженні його життя не мало сенсу. Біля дверей ресторанчика він зупинився, набрав повітря в легені й ступив досередини.