Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 91

Перш ніж відповісти, він добряче ковтнув пива і навіть укинув до рота кілька горішків.

— Згорів, — нарешті мовив він. — Цей нещасний папірець згорів.

— Що? Як ви це знаєте? — приголомшено запитав я.

— Бо це я його спалив.

— Що? Чому? А головне, чому ви ніколи про це не казали?

Він стенув плечима з філософським виглядом.

— А мене про це ніколи не питали. Ось уже понад тридцять три роки моя дружина знай товче про той папірець. Надсаджується, волає, репетує: «Він був тут! У сейфі! Тут! Тут!». І хоча б раз запитала: «Роберте, любий, ти часом не бачив того папірця?». Ніколи не запитувала, то я й мовчав.

Я щосили постарався приховати подив, щоб він не замовк.

— Але як це сталося?

— Усе розпочалося однієї неділі, пополудні: дружина влаштувала дурнуватий обід у садку на честь Квеберта, а Квеберт не прийшов. Сказившись, вона вирішила поїхати до нього. Добре пам’ятаю той день, 15 липня 1975 року. Той самісінький день, коли бідолашка Нола намагалася вкоротити собі віку.

Неділя, 13 липня 1975 року

— Роберте! Роберте!

Тамара вдерлася до хати, як та відьма, вимахуючи якимось папірцем. Помчала кімнатами першого поверху і знайшла чоловіка у вітальні, він читав газету.

— Роберте, щоб ти скис! Чому мовчиш, коли тебе гукають? Оглух? Поглянь! Поглянь, що за жах! Прочитай цю гидоту!

Вона простягнула йому вкрадений аркуш, і він прочитав:

«Ноло моя, люба Ноло, любове моя, що ти накоїла? Нащо ти хотіла піти з життя? Я кохаю тебе, кохаю понад усе на світі. Не кидай мене. Якщо ти помреш, я теж помру. Все, що мені треба в житті, Ноло, це ти. Чотири літери: Н-О-Л-А».

— Де ти це знайшла?

— Ха! У того покидька Гаррі Квеберта!

— Ти вкрала це у нього вдома?

— Нічого я не вкрала! Я позичила! Ох, так я і знала! Він мерзенний збоченець. Мене нудить! Я зараз виблюю. Чуєш, Бобусику, виблюю! Гаррі Квеберт закохався у дівчинку! Це незаконно! Він просто свиня! Свиня! Подумати лишень, він сидів у «Кларксі», щоб дивитися на цю дитину! Він ходить до мого ресторану, щоб милуватися цицьками неповнолітнього дівчати, уяви собі!

Роберт кілька разів перечитав текст. Не було сумніву: то були слова кохання, і написав їх Гаррі. Слова кохання до п’ятнадцятирічної дівчинки.

— Що ти робитимеш із цим? — запитав він Тамару.

— Ще не знаю.

— Заявиш у поліцію?

— У поліцію? Ні, Бобусику. Не зараз. Не хочу, щоб усі знали, що цей злочинець Квеберт хоче якусь сцикуху, а не нашу красуню Дженні. До речі. Де вона? У своїй кімнаті?

— Уяви собі, не встигла ти вийти з хати, як приїхав отой молодий полісмен, Тревіс, і запросив її на літній бал. Вони поїхали вечеряти в Монберрі. Тож наша Дженні знайшла собі іншого кавалера для балу, може, воно й негарно, але…

— Негарно, негарно! Сам ти негарний, нещасний Бобусику! Так, а зараз шуруй відціля! Мені треба десь заховати цей папірець, і ніхто не повинен знати де.

Бобусик слухняно підвівся і подався дочитувати газету на ґанок. Та не зміг читати, бо всі його думки роїлися довкола відкриття, яке зробила дружина. Великий письменник Гаррі писав слова кохання до дівчинки, вдвічі молодшої за нього. До гарненької маленької Ноли. Прикро, та ще й як. Може, треба попередити Нолу? Сказати, що в Гаррі дивні уподобання, що він може навіть бути небезпечний? Чи заявити до поліції, щоб його оглянув лікар і призначив лікування?

За тиждень після того випадку відбувся літній бал. Роберт із Тамарою сиділи в кутку зали і пили безалкогольний коктейль, аж помітили поміж гостями Гаррі Квеберта. «Поглянь, Бобусику, — просичала Тамара, — ось той збоченець!» Вони якусь хвилю стежили за ним, і Тамара знай кляла Квеберта, пошепки, щоб чув тільки Роберт.

— Що ти робитимеш із тим папірцем? — запитав урешті Роберт.

— Та не знаю. Але знаю, що спершу я змушу його заплатити мені за все, що він винен! У нього борг сотень на п’ять!

Здавалося, Гаррі почувався ніяково; він хильнув у барі чарчину і попрямував до вбиральні.

— Глянь, до нужника йде, — сказала Тамара. — Поглянь, Бобусику, поглянь! Знаєш, що він зараз робитиме?

— По-грубому оправиться?

— Та ні, почне зараз м’яшкорити свою кабаку, уявляючи, як порає те дівча!

— Що?

— Заткнися, Бобусику, ти весь час базікаєш, чути тебе вже не хочу. І сиди тут, зрозумів?

— Ти куди?

— Сиди й не ворушися. І подивишся, що я зроблю.

Тамара поставила шклянку на високий столик і потихеньку прослизнула до вбиральні, куди щойно ввійшов Гаррі Квеберт. За кілька секунд вона квапливо вийшла звідти і повернулася до чоловіка.

— Що ти там робила? — запитав Роберт.

— Помовч, кажу тобі! — гаркнула на нього дружина, знову взявши коктейль. — Мовчи, бо нас накриють!

Емі Пратт оголосила початок вечері, і гості почали помалу розсідатися. Цієї миті з вбиральні вийшов переляканий і спітнілий Гаррі й пірнув у юрму.

— Бач, тікає мов заєць, — прошепотіла Тамара. — Ти ба, як перелякався!

— Що ж ти утнула? — знову запитав Роберт.

Тамара всміхнулася, покрутивши в руках тюбик губної помади, яким допіру писала на дзеркалі у вбиральні. І відказала:

— Ну, лишила йому, так би мовити, невеличке послання, яке він довго пам’ятатиме.

*

Я сидів у кутку в «Кларксі» й приголомшено слухав розповідь Роберта Квінна.

— То напис на дзеркалі зробила ваша дружина?

— Так. Гаррі Квеберт став для неї якимсь насланням. Тільки й мови було, що про той папірець. Тамара казала, що розправиться з Гаррі. Обіцяла, що незабаром усі газети вийдуть із заголовками: «Великий письменник — запеклий збоченець». Урешті вона поговорила з начальником поліції Праттом. Тижнів за два після балу. Все розповіла йому.

— Звідки ви знаєте? — запитав я.

Він не відразу відповів.

— Знаю. Мені… Нола сказала.

Вівторок, 5 серпня 1975 року

Роберт повернувся з фабрики о шостій вечора. Як зазвичай, поставив свій старенький «крайслер» на алеї, а потім, вимкнувши двигун, поправив перед люстерком заднього виду капелюх і зробив такий погляд, як ото в актора Роберта Стека в телевізорі, коли його герой, Еліот Несс, хоче втерти добрячого маку цілій розбишацькій ватазі. Він часто зволікав перед тим, як вийти з авто: повернення додому його вже давно не тішило. Іноді накидав добрячий гак, щоб відтягнути цю мить, іноді — зупинився біля ятки з морозивом. Коли він урешті покинув салон, здалося, наче з кущів його хтось погукав. Обернувся, якусь мить роззирався довкола, аж помітив Нолу, яка ховалася у рододендронах.

— Нола? — здивувався він. — Вітаю, маленька, як життя?

Вона прошепотіла:

— Пане Квінне, мені треба побалакати з вами. Це дуже важливо.

— То заходь, вип’ємо холодненького лимонаду, — так само голосно запропонував він.

Дівчинка дала знак, щоб він говорив тихіше.

— Ні, нам треба спокійну місцину. Може, сядемо у ваше авто і трохи проїдемося? Дорогою до Монберрі є ятка з гот-догами, там ніхто не заважатиме.

Роберта таке прохання дуже здивувало, та він погодився. Посадив Нолу в авто, і вони попрямували до Монберрі.

Проїхавши декілька миль, зупинилися перед дощаною яткою, де торгували навинос. Роберт узяв для Ноли смаженої картоплі та газованої води, а собі — гот-дог і безалкогольне пиво. Вони сіли за одним зі столиків, розставлених на траві.

— То що, мала? — запитав Роберт, наминаючи гот-дог. — Чому ти навіть до хати не можеш зайти і випити лимонаду?

— Мені потрібна ваша допомога, пане Квінне. Знаю, вам воно може видатися дивним, але… Сьогодні в «Кларксі» сталася одна подія, і ви єдина людина, здатна мені допомогти.

І Нола розповіла про розмову, що випадково почула години зо дві тому. Вона зайшла до пані Квінн по гроші, платню за ті суботи, що вона відпрацювала до спроби самогубства. Пані Квінн сама дозволила зайти, коли їй буде зручно. Була четверта година дня, в шинку — лише кілька мовчазних відвідувачів, а ще Дженні, яка прибирала посуд — вона сказала, що матінка у своєму кабінеті, проте не уточнила, що вона не сама. Кабінетом звалося місце, де Тамара Квінн тримала бухгалтерську звітність, зберігала в сейфі рецепти чергових страв, сварилася по телефону з невдатними постачальниками чи й просто зачинялася під будь-яким приводом, щоб їй дали спокій. То була тісна комірчина, де на постійно зачинених дверях завжди висіла табличка «Вхід заборонено». Потрапити туди можна було коридором за підсобкою, що вів до службової вбиральні.