Пафос - Ешкилев Владимир. Страница 30

10

«Yоu and mе? What does that mean?

Always, what does that mean?» — підспівує саундтрекові Лупатий Трах, коли чує дзеленчання вхідного дзвінка. Перший сигнал — короткий, через павзу — два довгих.

«Wow! Хтось з наших. Гості, гості, гості… Правий був адмірал Нахімов: Лучшє підар на реє, чем акула в трюме!».

Нечутним конспіративним кроком реввоєнгакер підкрадається до вічка і повертає щиток бронзулета. Крізь запальцьоване шкельце він бачить тріснутий козирок зеленого блайзера і широко розставлені очі молодої дівчини, відомої у революційних колах під псевдами «Холодна Хвиля», «Лінкуска» і «Фіона»…

Москва. 1995 рік.

ВАЖКО БУТИ ҐОБЛІНОМ.

Фіона прив'язує до брами Нєскушного Саду транспарант «РУКИ ПРОЧЬ ОТ УКРАИНСКОГО САЛА!!!». Вісім національно свідомих ельфів, п'ятеро обкурених гномів, одинадцять гобітів і двійко авітамінозних ґоблінів під керівництвом Печерного Каннабіса з останніх сил стримують на непровокативній віддалі від брами міліцейського підполковника, кумедно потовщеного панцирним жилетом. Сауронів посіпака кричить омонівцям, що сунуть з боку Ротонди: «Скорєй! Єбіть вашу!… Снімітє ету сучку с ворот, нємедлєнно!…» Пальці Холодної Хвилі замерзли, вона відчайдушно намагається відірвати від скотчевого котка смужку-липучку. Порив вітру розгортає транспарант, перетворює його на довгий білий прапор. Тріпотіння транспаранта гіпнотизує обкуреного ґнома Лупатого Траха (ця біла-біла тканина на тлі білого, білого неба). Ґном Лупатий Трах на мить забуває (таким забуванням, котре перебиває маруху, яко туз шістку) і про ОМОН, і про томську батальну долю. Він бачить тільки хвилясте буття довгого крила, розгорнутого за вітром, % дівчину, розіп'яту тим самим вітром на ґратчастій брамі Йому стає тепло-тепло, як не було ніколи у житті, так тепло, як буває при поверненні додому і при здачі в полон представникам великої мудрої держави, з якою чомусь воювалось сто втрачених років. Він відчуває безмежну і звільняючу вдячність до ґоблінки Фіони за нірванічну свободу, що раптом тече з усіх отворів і капілярів ґномового тіла, тече потоком від'ємного диму, сухої, розжареної вологи, висвітлюючого туману, більш прозорого, аніж сама реальність між землею і білим-білим небом Москви. Він сміється назустріч цьому звільненню, назустріч Холодній Хвилі, яку, розігріті бійкою, розпашілі до бурячкової частини спектру, омонівці вже стягують з ґратів, назустріч беззубому цибатому гіпі, якого луплять демократизатором по спині, а він кричить шакалам: «Лабіринт зачинено, падли!» Ґнома Лупатого Траха кидають у калюжу, товчуть ногами, потім мокрого, потовченого і веселого втягують до великого металевого фургона, набитого полоненими гобітами та ельфами, і він знову бачить Фіону, але чомусь вже голу, з червоними смугами на тілі, і Печерний Каннабіс кричить в заґратоване віконце машини: «Ми будемо свідчити! Ми бачили! Ви її ґвалтували!» А Лупатий Трах знову сміється, йому знову тепло, і прапор-транспарант тріпоче десь усередині його щойно знайденої батьківщини, і він сповнений планетарною вдячністю до всіх істот всіх населених рівнів реальности. Він знімає синтипонову куртку і загортає в неї Фіону, навіть не зі співчуття, а просто тому, що у від'ємних батьківщинах куртки не мають жодного корисного призначення…

Трах відчиняє двері.

Прапор-транспарант розгортається на прикордонних щоглах його нірванічної від'ємності. Щогли теж, здається, розгортаються.

— Ти сам? — заглядає за його плече Лінкуска.

— Вдвох із Залізним Братом. Привіт, Фіоно.

— Привіт. А Залізний Бра…

— Компутер.

В очах Холодної Хвилі згасає вогник напруги. Вона стає м'якою і ніжною, дозволяє Траховї обійняти себе і тільки в останню мить ухиляється від поцілунку.

— Я щойно з потяга. Тобі великі вітання від Офтальмолога.

— Він теж у Станіславі?

— Вчора поїхав до Мінська. Контора арештувала хлопців фармазонова.

— Чілік?

— І Чіліка теж. Кажуть, що арешти санкціоновані президентом… Як я стомилась, якби хто знав!…

Холодна Хвиля знімає шкірянку і розтікається ліжком. Вона озброєна: на жовтих, перекинутих через рамена, широких ременях висить кобура зі сталевим начинням. Три роки тому Трах тримав у руках цю зброю, саморобну двоствольну волину з нарізними (під патрон ТТ) люфами. Він так і не спромігся зрозуміти, як неміцної статури дівчина витримує скажений відбій такої іграшки.

Лупатий Трах сідає на ліжко поряд з лагідно-стомленою Лінкускою.

Чорно— біле хутро за видовженими смаглявими вушками.

Запах дорогого купе (шкіра? мускус лінкусний? турецький тютюн? балафре? єврохімчистка? все разом?).

Візантійський полковник бажає
імперської втіхи
та ірландського сміху
гармидерних кельтських співців.

— Вірші! — тихо сміється Фіона. — Драйвери підбираєш до мене, ґном? Почекай, ще наспіваємось ето єсть наш послєдній.

Вона проводить вказівним пальцем неголеною щокою реввоєнгакера, виймає волину з кобури і повідомляє:

— Я лишаюсь в тебе до ранку. Що поробиш: у вашій провінції пристойній дівчині нема де й переночувати…

— Ура! Врагі трєпєщуті — Трах цілує Холодну Хвилю у шию.

— Зніми з мене цю кляту збрую.

Трах обережно і шанобливо звільняє дівчину від мілітарного обладнання. Впродовж цієї процедури він марно намагається стягнути з Фіони джинси і футболку. Вона пручається і нарешті досить боляче кусає реввоєнгакера.

— Звірррюка! — перекошено сміється найкращий друг Аристида Михайловича.

Холодна Хвиля складає різблені губи у рурку, запускає руку в його волосся і куйовдить перисті спіралі:

— Ню-ню, маленькому боляче зробила зла противна тьолка. Терпи. Ще не вечір, капітане Батлере…

— Не капітан я, не ворог…

Реввоєнгакер обціловує коротко обстрижені плямисті нігті смаглявих рук.

— Я Лоцман Залізної річки, моє шалене циганча. В кімнаті западає тиша.

Рука Лупатого Траха занурюється під футболку і повертається, тримаючи зіжмаканий бюстгальтер.