Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі. Страница 22

Олів раптово зупинилася.

Адам нахилив голову вперед, чорне волосся закривало його чоло, коли він витирав піт з очей краєм сорочки. На його тулубі виднілася широка смуга шкіри, і — в цьому не було нічого непристойного, насправді, нічого незвичайного, просто живіт якогось підтягнутого хлопця, але чомусь Олів не могла не дивитися на відкриту шкіру Адама Карлсена, наче це була плита з італійського мармуру, і…

— Олів? — мовив він, і вона одразу відвела очі. Дідько, він точно бачив, як вона витріщалась. Спочатку Олів змусила його поцілувати її, а тепер дивилася на нього, як якась збоченка на стоянці для біологічного факультету і…

— Ти щось хотіла?

— Ні, я… — вона відчула, як щоки стали багряними.

Його шкіра також почервоніла від прикладених зусиль, а очі були ясні й сяючі, і він здавався… ну, принаймні, він не здавався незадоволеним тим, що побачив її.

— Ан послала мене поцілувати тебе.

Він завмер, припинивши витирати руки об сорочку. А потім сказав «Ах» своїм звичайним нейтральним, беземоційним тоном.

— Тому що ти пересунув пікап. Я… я знаю, як смішно це звучить. Знаю. Але я не хотіла, щоб вона запідозрила, а тут також є викладачі, тож, можливо, вони скажуть завідувачу кафедри, і ми підстрелимо двох зайців, та я можу піти, якщо ти…

— Все гаразд, Олів. Дихай.

Правильно. Так. Хороша пропозиція. Олів дихала, і це змусило її зрозуміти, що вона давно цього не робила, і це, у свою чергу, змусило її посміхнутися Адаму, у якого у відповідь сіпнулись вуста у його звичайній манері. Вона дійсно починала звикати до нього. До його виразу обличчя, його розміру, його характерного способу перебувати в тому самому просторі, що й вона.

— Ан дивиться на нас, — сказав він, дивлячись через голову Олів.

Олів зітхнула і стиснула перенісся.

— Б’юся об заклад, що так і є, — пробурмотіла вона.

Адам витер тильною стороною долоні піт з чола.

Оливка не могла спокійно стояти.

— Так… обіймемось чи що?

— О, — Адам подивився на свої руки й на себе, — не думаю, що ти захочеш. Я досить огидний.

Перш ніж вона встигла зупинити себе, Олів оглянула його з ніг до голови, роздивляючись його велике тіло, широкі плечі, те, як його волосся завивалося навколо вух. Він не виглядав огидно. Навіть ля Олів, яка зазвичай не була прихильницею хлопців з таким тілом, ніби вони проводили двозначний відсоток свого часу в спортзалі. Він виглядав…

Не огидно.

Все-таки, можливо, було б краще, якби вони не обіймалися. В решті-решті, Олів може утнути щось надзвичайно дурне. Їй слід просто попрощатися і піти — саме так варто вчинити.

За винятком того, що з її вуст зірвалось щось абсолютно божевільне.

— Може, тоді просто поцілуємось? — вона почула, слова зірвалися з вуст. А потім миттєво побажала, щоб блукаючий метеорит потрапив саме на те місце, де вона стояла, тому що… вона щойно попросила Адама Карлсена поцілувати її? Вона це зробила? Невже Олів раптом стала божевільною?

— Я маю на увазі, не справжній поцілунок, — поспішила додати вона. — А як минулого разу. Ти розумієш.

Здавалось, він не розумів. Це мало сенс, тому що їхній інший поцілунок точно був справжнім. Олів намагалася не думати про це занадто багато, але час від часу він спалахував в її свідомості, здебільшого, коли вона робила щось важливе, що вимагало максимальної зосередженості, як-от імплантація електродів у підшлункову залозу миші або спроба вирішити, що замовити у Subway. Інколи він з’являвся під час тихої хвилини, наприклад, коли лежачи в ліжку і збираючись заснути, вона відчувала суміш збентеження, недовіри та ще чогось. Чогось такого, що вона не мала наміру розглядати занадто уважно, ні зараз, ні будь-коли.

— Ти впевнена?

Вона кивнула, хоча була зовсім не впевнена.

— Ан все ще витріщається на нас?

Він кинув на неї погляд.

— Так. Навіть не намагається прикинутись, що це не так. Я… чому її так це хвилює? Ти що, популярна?

— Ні, Адам, — мовила вона і кивнула на нього, — ти популярний.

— “Я?” — він виглядав спантеличеним.

— У будь-якому разі, не потрібно цілуватися. Ти правий, це, мабуть, було б трохи дивно».

— Ні. Ні, я не це мав на увазі… — скроні потекла крапелька поту, і він знову витер обличчя, цього разу рукавом сорочки. — Ми можемо цілуватися.

— О…

— Якщо ти так вважаєш… Якщо твоя подруга дивиться

— Ага, — Олів ковтнула слину, — але ми не мусимо.

— Знаю.

— Тільки якщо ти цього хочеш, — долоні Олів були вологими й липкими, тому вона потай витерла їх об джинси. — І під «хочеш» я маю на увазі, що ти вважаєш це гарною ідеєю

Це була не дуже гарна ідея. Це була жахлива ідея. Як і всі її ідеї.

— Ти права, — він подивився повз Олів і на Ан, яка, ймовірно, вже знімала про них історію в Instagram. — Тоді добре.

— Гаразд.

Адам підійшов трохи ближче, і насправді він не був огидним. Як хтось такий спітнілий, хтось, хто щойно штовхав пікап, все-таки зумів добре пахнути, — це тема стовідсотково гідна докторської дисертації. Кращі вчені Землі повинні були б наполегливо попрацювати над цією темою.

— Чому б не… — Олів злегка потягнулася до нього, і її рука, на мить зависнувши у повітрі, лягла на плече Адама. Вона піднялася на носочки, нахиливши голову до нього. Це мало допомогло, оскільки Олів все ще була недостатньо високою, щоб дотягнутися до його рота, тому вона намагалася притягнути його ближче, поклавши свою другу руку на його передпліччя, і відразу зрозуміла, що вона взагалі-то обіймає його. Це було саме те, чого він просив її не робити секунду тому. Лайно.

— Вибач, занадто близько? Я не хотіла…

Вона б закінчила речення, якби він не скоротив відстань між ними і просто не поцілував її. Ось так.

Це було трохи більше, ніж цмок — його губи просто притиснулися до вуст Олів, і його рука на її талії, щоб трохи заспокоїти її. Заледве це був поцілунок, і це, безумовно, не виправдовувало того, як її серце калатало в грудях, або того факту, що в нижній частині її живота розлилось рідке тепло. Воно не було неприємним, проте збентежило і трохи навіть налякало її, що змусило Олів відступити буквально через секунду. Коли вона опустилася на п’ятах, здавалося, що на долю секунди Адам потягнувся за нею, намагаючись скоротити простір між їхніми ротами. Хоча на той час, коли з її очей спав серпанок поцілунку, він стояв високо перед нею. Його вилиці припорошив рум'янець, а груди від неглибоких вдихів рухалися вгору-вниз. Мабуть, останній момент вона просто вигадала.

Тепер їй потрібно було відвести від нього очі. І йому теж потрібно було поглянути де-інде. Чому вони витріщалися один на одного?

— Гаразд, — пискнула вона. — Це, гм… спрацювало.

Підборіддя Адама сіпнулося, але він не відповів.

— Ну, добре. Я піду до… гм… — вона вказала за плечі великим пальцем.

— Ан?

— Так. Так, до Ан.

Він важко ковтнув.

— Гаразд. Так.

Вони цілувалися. Вони цілувалися — тепер уже двічі. Двічі. Не те, щоб це мало якесь значення. Це нікого не хвилювало. Але. Двічі. До того ж, коліна. Перед цим сьогодні. І знову ж, не те, щоб це мало значення.

— Побачимось, так? Наступного тижня?

Він торкнувся пальцями до губ, а тоді опустив руку.

— Так. У середу.

Сьогодні четвер. Отже. Вони не побачать одне одного ще шість днів. Що було прекрасно. Олів почувалася прекрасно незалежно від того, коли і як часто вони зустрічались.

— Ага. До сере… Агов, а що з приводу пікніка?

— О… — Адам закотив очі, знову схожий на себе. — Дійсно. Та фіг… — він зупинився. — Той пікнік.

Вона посміхнулася.

— Він у понеділок.

Адам зітхнув.

— Я знаю.

— Все ще збираєшся туди?

Він кинув на неї погляд, який чітко сказав: у мене немає вибору, хоча краще б мені один за одним повідривали нігті. Плоскогубцями.

Олів засміялася.

— Добре. Я теж піду.

— Хоча б щось радує.

— Ти приведеш Тома?

— Ймовірно. Він справді любить людей.