Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 17

Мені одразу згадалася вранішня розмова з Сарою, яка обіцяла переговорити зі своїми знайомими в органах.

— А, он воно що. Доброго дня! — Я знову поглянула на будівлю поліції, подумки повертаючись до останнього візиту. — А ви швидко.

— Перепрошую?

— Сара казала, що ви можете зателефонувати.

— Хто?

— Сара, моя сестра. Сара Кессіді.

— Ах, Сара. Так. — Якийсь час слухавка мовчала, потім чоловік знову заговорив. — Робота адвоката у справах потерпілих полягає в наданні підтримки особам, які стали жертвами кримінальних злочинів. У вашому конкретному випадку я можу відповісти на будь-які запитання щодо справи вашої доньки, а також домовитися про консультації в психотерапевта.

Мене охопила лють. Я відчувала гнів усім тілом, кожним збудженим нервом. Адже казала, що не хочу ніякої терапії. Я хочу дістати відповіді на свої запитання!

— Жилетка мені не потрібна, — процідила я. — Мені потрібна людина, яка зможе з’ясувати, що сталося з моєю донькою. У неї на зап’ястках були синці!

— Синці?

— Так!

Якусь хвилину він мовчав, чути було шерех паперів. — Я саме ознайомився з протоколом, що його склали в поліції. Чи ви маєте можливість зустрітися сьогодні, щоб усе обговорити?

Я позирнула на годинник. Серце так і завмерло в грудях. Якщо він має доступ до протоколів, то, певно, і справді мені допоможе?

— Я можу зустрітися просто зараз.

Обмотавшись шарфом, я попрямувала в кафе — в одну з тих кав’ярень із вінтажними світильниками та затишними диванчиками, де вам разом з органічною кавою пропонують широкий асортимент сендвічів власного приготування, веганський мафій та безглютенове шоколадне тістечко. Відкрилося воно порівняно недавно, та вже завоювало серця новоспечених мам, які щосили намагалися тримати себе у формі. Щойно я прочинила двері, як у ніс кинулися запахи кориці й цукру. Агресивно зашипіла кавоварка.

Людський гомін ураз урвався. Двоє матусь із візочками, що саме робили замовлення, одразу замовкли, тільки ззирнулися. Дівчина-бариста так і заклякла з роззявленим ротом, підставивши під спінювач склянку з молоком. У кутку сиділа з матір’ю тогорічна випускниця, на один клас старша за Олівію, яка навчалася в її школі. їхні погляди впали мені на обличчя, мов краплі гарячого воску зі свічки, і зіслизнули поволі.

У шиї защипала гаряча кров. Зусиллям волі я підійшла до прилавка, замовила бутерброд із плавленим сиром та чорну каву, шкодуючи, що не захопила фляги. Ковток віскі точно б не завадив.

Я сіла за столиком біля вікна, неподалік від дверей, і наставила очі на шибку, визираючи Ентоні. Кава поволі зігрівала замерзлі долоні. Сир у бутерброді давно вже вистиг, став твердий. Різко вимальовувались на бронзуватому небі клени по той бік вулиці, неначе були виведені вугіллям. За одинокими побурілими листочками прозирало море.

Скориставшись нагодою, я надіслала Малкольму, своєму начальнику, черговий лист із проханням дати мені ще два тижні відпустки. Відповідь надійшла майже одразу: звісно, відпочивай, скільки знадобиться. Я одразу ж запевнила боса, що незабаром вийду на роботу.

Десь за пів години двері відчинилися, наповнивши кафе холодом.

На порозі з’явився високий широкоплечий чолов’яга, типовий поціновувач активного відпочинку, досить привабливий, із гривкою чорного волосся, що спадала на очі, та зачатками бороди. Він був у бежевій тканинній куртці та практичних шкіряних черевиках коричневого кольору. Великі зелені очі дивилися серйозно.

— Міс Найт? — Голос так само лагідний, як і по телефону.

— Так. — Я підвелася, простягнула йому руку. Він міцно стиснув її в долоні, і я відчула, що шкіра в нього груба, мозолиста. — Абі. Просто Абі.

Він кивнув, поставив на стілець чорну сумку для ноутбука. Потім скинув куртку, повісив на спинку. Тепер він постав у шерстяних штанах темно-синього кольору та білій сорочці з довгими рукавами.

— Я Ентоні. Зараз тільки замовлю собі кави. Вам чогось узяти?

— Ні, дякую!

Я не зводила з нього погляду. Був засмаглий як для цієї пори року, ніби багато бував на свіжому повітрі, і від цього ще яскравішими були зелені очі. Він мав вигляд людини, яка знає життя. У кожній його рисі відчувалася доброта — і надлам.

Ентоні усміхнувся до бариста — біля рота в нього залягли глибокі зморшки, такі бувають у тих, хто часто всміхається. Дав на чай аж два долари і став чекати, доки звариться кава. Дівчина щось розповідала йому, а він стояв нерухомо, спокійно — і уважно слухав.

Нарешті він усівся навпроти, відсьорбнув трохи кави.

— Гарбузовий лате. Не дочекаюся, коли вже з’явиться мокко з перцевою м’ятою. Без цього й зима не зима.

Тут мене мало не знудило.

— Дякую, що приділили мені час.

— Нема за що.

— Отже, — почала я. — Ви працювали із Сарою?

— Сарою?.. А, ви про сестру. — Він добряче ковтнув — адамове яблуко так і заходило під комірцем. — Мені траплялося направляти до неї на консультації потерпілих та членів їхніх родин. А кілька років тому пропала моя мати: у неї хвороба Альцгеймера. Це було жахливо. Сара всю ніч провела зі мною, допомагала в пошуках. Дуже їй вдячний.

Я навіть розгубилася.

— Сара нічого мені не розповідала.

— Ні, хизуватися б вона не стала, — усміхнувся Ентоні. — Така вже хороша людина!

Він сягнув по сумку, дістав чималий стос паперів. То були поліційний протокол і копія записів Мак-Неллі.

— Ви казали, що в Олівії на руках були синці. Але в протоколі про це ані слова, тому я й захотів зустрітися.

Він підсунув документи ближче до мене, і я пробігла текст очима. Тоді спантеличено похитала головою.

— Не розумію. Вони ж їх бачили... Сказали, що це від падіння. У неї на зап’ястках були синці. Як від пальців.

— Тут цього немає. Чи хтось зі слідчих вимірював глибину пошкодження тканин? — поцікавився Ентоні. — Щоб зрозуміти, чи вона могла отримати синці внаслідок самооборони?..

— Здається, що ні. Тільки лікар сказав, що детектив Семсон ті синці сфотографувала. Але чому тоді про них ніде не йдеться?

— Може, забули. А може... — Він ніби намагався намацати справжню причину. — Чесно кажучи, я не знаю. Поговорю де з ким, довідаюся, що то за детективи. Може, вони тільки недавно там працюють і треба, щоб хтось підказав їм, що робити.

Коли я розповіла йому про повідомлення від Тайлера і ті страшні фото, що їх я знайшла на айклауді, він запитав:

— Як думаєте, хто міг таке надіслати?

— Гадки не маю. Я й поліції сказала те саме: Олівію всі любили.

— А ви не питали в Тайлера, чому він вас обманув?

— Ні. Я вже кілька тижнів його не бачила. Певно, не так зрозумів. Він просто обожнює Олівію. Сам не свій від горя.

Ентоні дав мені аркуш паперу та ручку.

— Чи не могли б ви записати імена всіх людей, з якими вона була знайома? Так ми знатимемо, з ким треба поговорити.

Це «ми» враз озвалось у мені. Я відчула полегшення. Нарешті хтось став на мій бік. Мені повірили. Я не сама.

Я акуратно занесла в список усіх, кого згадала, і вони враз перетворилися на підозрюваних. Але ж це був якийсь початок.

Тут у мене задзвонив телефон. То була Сара.

— Абі, — заторохтіла вона. — Маю їхати до Ділана, у нього там щось сталося в школі. Кинув у когось книжкою чи щось таке. Але в мене сів акумулятор у машині. Ти мене не підвезеш? А то Бред не бере слухавки.

Запевнивши, що буду за кілька хвилин, я завершила розмову. Тоді підвелася, вдягла пальто.

— Вибачте, будь ласка. Мені треба їхати.

— Нічого, — Ентоні складав папери в охайний стос. — Я скоро зателефоную.

На посірілий небокрай над затокою спускалася ніч. З глухим стукотом падали на машину краплі дощу, рипіли двірники. Я міцно стиснула кермо руками.

Видно було, як зеленувате море шмагає злива. Раз-у-раз у берег урізалися хвилі, розпадалися пінистими бризками.