Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 18

Діставшись дому, я з силою затріснула двері машини й попрямувала до ґанку.

Крижаний вітер так і ляскав по щоках. Я завмерла, не в змозі поворухнутись, просто серед прихожої, відчуваючи, як хребтом здіймається той біль, що весь день точив мене.

Я ж так старалася вберегти дочку, вигадала стільки правил: не сідати до друзів у машину, коли стемніє, не переходити дорогу в неналежних місцях... Проводила бесіди про те, як небезпечно довіряти незнайомцям, а коли їй виповнилося тринадцять, записала на курси самооборони. Мені здавалося, так вона буде в безпеці.

Я потягнулася за червоним вином, налила собі повний келих, а коли допила, — швидше, ніж слід, — підлила ще й поставила у вітальні, на кавовий столик. Задзвонив домашній телефон.

— Алло, міс Найт, доброго вечора! Кейсі Брайт, «КОМО Ньюз», — защебетала юна, до країв сповнена ентузіазму репортерка. — Ми хотіли б...

— Без коментарів! — проревіла я та кинула слухавку.

Нахлинули невідворотні сльози, ніби набігла хвиля, і я згорнулася на дивані, притискаючи руки до грудей, наче в мене ось-ось розірветься серце.

Мені бракувало Олівії, бракувало її усмішки, сміху, невинної розмови. Бракувало наших із нею жартів, звуку її голосу, бісиків, що часом танцювали в її очах. Мене пожирала величезна, всеохопна туга.

Так само я тужила за мамою після її смерті.

Допивши другу порцію вина, знову наповнила келих, відчуваючи, як тривога мало-помалу вгамовується. Я пила так до ночі, тяжко, безпробудно, і дедалі глибше занурювалась у спогади, аж доки не провалилася в дивний, уривчастий сон, а тоді бачила кольоровий хаос, і ті видіння були, ніби вечірка в домі божевільних. Потім заборсалася в тих мареннях, сіпнулась назад, у реальність, і зависла між думкою й сном.

Раптом я помітила, що вдягнута у фіолетову нічну сорочку — костюм принцеси, що я його носила шестирічною дівчинкою. Крижаний вітер задер поділ, холодив ноги: я стояла на даху поруч із мамою.

Повітря було просякнуте запахом електрики. Злобно спінились сірі хмари, блискавка проштрикнула небо, немов виделка. Я взялася рахувати — так учила Сара, — і на «п’ять» ударив грім, задеренчав по ринвах.

Мамині руки лягли мені на плечі. Очі в неї блищали, немов два мокрих камінчики. Крізь тонку сорочку відчувалося тепло її шкіри.

— Якщо стрибнеш — зможеш полетіти! — зашепотіла гаряче в самісіньке вухо.

Потягнула мене до краю, і я подивилася вниз, на подвір’я, де вирувало в траві опале листя.

Щось страшно схопило за горло. Мене нудило, як буває, коли накатаєшся на каруселі. До землі було дуже далеко. Насправді я не вірила, що зможу полетіти, але мені так хотілося порадувати маму.

Раптом застукотіли по голих руках перші краплі дощу. Мокрий поділ прилипнув до литок.

Я бачила, як Сара затаскує в дім старенький зелений велосипед. Потім вона знову вискочила надвір, замахала скажено руками, ніби млин. Що вона кричала, було не чути: слова відносило вітром.

— Лети, Абі! — гукнула мама. — Лети!

Я рушила була до краю, ступила один малесенький крок, потім іще, але тут бозна-звідки взялася Сара, потягнула назад...

Я рвучко сіла на дивані. У роті було сухо від вина, боліла шия. Щось стояло клубком у горлі: може, страх, а ще — глибока, невимовна печаль. Сон іще линув до мене, борсався у згортках промоклої ковдри.

Десь зашелестіло. Я вмить завмерла, прислухаючись. Цокав годинник, гуло повітря у вентиляційних шахтах. Кожен мускул у моєму тілі напружився до болю.

Нарешті я відкинула ковдру.

Подивилась туди, звідки линув звук. На підлозі, під вхідними дверима, білів папірець. Я підвелася й пішла, обережно ступаючи босими ногами. Нила затерпла зі сну шия, у скронях стугоніла кров. Вчиталася в маленькі друковані літери:

Їх попросили припинити розслідування.

13

АБІ

Листопад

Я не спала до ранку, складаючи перелік за переліком: із ким спілкувалась Олівія, хто міг бути батьком її дитини, хто міг бажати їй зла... Хотіла знайти відповіді, бачити цілісну картину. Але не могла. Коли на обрії зайнялася зоря, ці почуття так розрослися всередині, що від них не було куди подітися.

Я походжала в кухні, затиснувши в кулаку той папірець:

Їх попросили припинити розслідування.

У вітальні спіймала в дзеркалі своє відображення. Вигляд я мала жахливий: давно не мите біляве волосся аж потемніло, обличчя жовте, очі налилися кров’ю, чи то від недосипу, чи то з похмілля — важко сказати. Гострими кутами випинали ключиці. Бридко дивитись.

Чому слідчим наказали припинити пошуки? Хто наказав? І хто підсунув записку мені під двері? Я позирнула на годинник, але була тільки шоста. Ентоні дзвонити ще зарано.

Руки тремтіли. Лишивши папірець на обідньому столі, я попрямувала в душ. Роздягнувшись, пустила таку гарячу воду, що ледве могла терпіти. Направила струмінь на затерплі плечі і стояла так, відчуваючи, як обпікає шкіру, аж доки не потемніло в очах.

Потім примусила себе поснідати. Лежалі пластівці впали просто у вино, що так і осіло в шлунку. Мене потягнуло блювати, та я не дала собі волі. Адже треба десь брати сили.

Якщо ті слідчі думають, що я просто дам їм спокій, вони помиляються. Хочуть вони цього чи ні, а закрити справу я їм не дозволю, аж поки вони не дізнаються, що насправді сталося з Олівією.

Я тупо дивилася на мобільний. Уперше за тривалий час відчувала потребу в ближньому. Я й не помічала, як поволі привчила себе ні на кого не розраховувати, закривалася від людей, аж доки втратила Олівію. Я, певно, постійно ховалася за донькою, жила не просто для неї, а ніби через неї. Утім тоді мене це влаштовувало. А тепер мені потрібна допомога. Якби тільки від цього не було так ніяково.

Дочекавшись, доки проб’є сьому, я набрала номер Ентоні.

— Доброго ранку, Абі!

Здавалося, він радий мене чути й зовсім не здивувався ранньому дзвінку.

Потираючи шию, розповіла йому про записку, яку мені підсунули вночі, і поділилася своїми висновками. Він слухав уважно, як уміють деякі люди: так, ніби, крім мене, у світі нікого й нічого не існує.

— Ви нікого не бачили біля будинку? — запитав, коли я закінчила.

— Ні, чи, точніше, не дивилася. Була вже глибока ніч.

«...І я була страшенно налякана», — завершила подумки.

— Там було щось іще?

— Ні, крім записки, нічого.

— У вас є камера відеоспостереження чи щось таке, щоб подивитися, хто це був?

Я ледве втрималась, щоб не розсміятися.

— Ні, хіба що старий ліхтар.

— Знаєте, я тут подумав: а що, як до вас заскочу, подивлюся ті фотографії, що ви мені про них розповідали? Може, щось і знайду. Я сьогодні маю зустрітися з другом неподалік. Якби ви їх роздрукували, чи міг би я заїхати й забрати ті фото?

Була субота, планів я не мала. Якби Олівія була зі мною, ми б аж до днини не вилазили з піжам, а тоді поснідали б яєчнею з беконом, поставили б фільм. Я міцно стулила повіки, відчуваючи, як підкрадається біль.

— Так, звісно. — Голос тремтів, слова застрягали в горлі, наче бита крига.

— От і чудово. Десь пообіді заскочу.

Я затраснула вхідні двері та мерщій кинулася через дорогу, до пляжу, гучно тупаючи тротуаром. Ранок був холодний і ясний. Крижане повітря зубатим ножем прорізало легені, вихоплювалося з рота густим білим туманом. Але то був приємний біль.

Я бігла набережною, відчуваючи, як віддаються луною мої кроки на дощатому настилі.

З тієї самої ночі, як Олівія впала, я закинула щоденні пробіжки, і тепер м’язи були, неначе болото. Та я тільки насунула шапку на лоба й бігла далі.

Ритмічний звук власних кроків, уривчасте дихання, крики чайок злилися в єдину мелодію, і скоро я впала в задумливий транс, так добре знайомий бігунам. Дуже швидко половина маршруту, шість кілометрів, лишилась позаду, і настав час повертати додому.