Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 19

Сусідка, повнотіла й аж надто люб’язна жіночка з малюком у візочку, помахала мені на знак привітання. Я також помахала, але спинятися не стала. Говорити з людьми, відповідати на запитання, що на них не може бути відповіді, було нестерпно.

Біля самого будинку я вповільнила біг і звернула до води, пробираючись між величезними кам’яними брилами. Корчі та водорості, що їх нанесло припливом, скрізь усіяли пісок, і пляж був схожий на зшиту з різнокольорових клаптиків ковдру.

Присіла на валун біля самої води. Заплющила очі, підставивши лице водяним бризкам. Вітер тріпав мені волосся, оглушав ревінням. Я слухала, як б’ється моє серце. Раптом в обличчя вдарило щось мокре.

Я скрикнула, скочила на ноги. То був собака. Чудовий золотистий ретривер, із висолопленим язиком. Пес знову спробував мене лизнути. Усміхаючись, я погладила його по голові.

— Привіт, — пробурмотіла стиха.

Олівія все випрошувала собаку. Я була непохитна: мовляв, нам нема коли ним опікуватися. Тепер шкодувала, що не погодилась.

— Вибачте! — крикнули вдалині.

Я озирнулась через плече. До мене бігли дві жінки: по-модельному худа білявка та спортивного вигляду брюнетка, обидві одягнені для пробіжки. Мали точені, підтягнуті фігури, що бувають у жінок, які, не знаючи, куди подіти вільний час, гають його у спортзалі.

— Пусте.

Блондинка взяла собаку за повідець.

— Ви їй сподобалися, — пояснила усміхнено й притиснулась до собаки, зариваючись в шерсть. — Седі, дурне дівчисько!

Я потріпала Седі по голові.

— Вона мені також подобається.

— Ви Абі Найт, правильно? — запитала, випроставшись, блондинка.

Я кивнула, спантеличена. Тільки тепер я впізнала обох.

Маленька білявка, із забраним високо волоссям і вузеньким личком, була Ліззі. Імені брюнетки я не пам’ятала. Вона була сильна, чимось походила на чоловіка. Мала високі, стрілами, вилиці та мигдалеподібні очі.

Обидві входили до складу батьківського комітету місцевої школи: збирали кошти, супроводжували екскурсії, пригощали кавою решту матерів. Я зазвичай оминала їх десятою дорогою.

Я добре знала, що мене вважають одиначкою, нетовариською. Я ні з ким не ходила в кафе, не спинялася біля воріт, щоб трохи потеревенити. Та я не завжди була такою холодною. Саме життя, горе, що його зазнала, навчило мене не виставляти емоцій напоказ і триматися якнайдалі від усіх і всього, що може завдати болю.

До того ж я сама виховувала доньку і просто не мала часу на такі забавки.

— Ми так засмутилися, коли дізналися про Олівію. — Очі в Ліззі блищали, немов мокре скло.

— Дякую, — вимовила я.

Слово вийшло якесь гостре, дряпало в роті.

Седі лизнула мені руку, і я знову погладила її, а тоді попрощалася:

— Рада була побачитись.

Приятельки помахали мені та пішли, причому пес радісно біг попереду.

Якийсь час я просто трусила по піску, а тоді зупинилась, обернулася. Жінки схилилися одна до одної — одне ціле проти пронизливого вітру. Я відчула укол заздрості. Коли я востаннє почувалася частиною цілого?

Коли востаннє замислювалася про це?

На під’їзді до мого будинку стояла сестрина машина. З вихлопної труби виринали в морозне повітря клуби білого диму.

Побачивши мене, Сара вимкнула двигун і вийшла з автівки. Бред, її чоловік, виліз із пасажирського крісла й також попрямував до мене. Він обійняв мене, і я спинилась, схилившись на його широкі груди.

Бред був схожий на величезного плюшевого ведмедика. Великий, плечистий, він не був красунчиком у загальному розумінні цього слова. Шию мав товсту, як у футболіста, завеликий ніс і долоні — з мою голову кожна. До того ж уже потроху лисів. Але карі очі світилися теплом, добротою, і вся його постать справляла враження надійності, поруч з такою людиною все буде гаразд. Ідеальний чоловік для сестри.

Вивільнившись із обіймів, я помітила, що очі в Бреда блищать. Він поспішив затулитися рукою й відвернувся, а тим часом мене вже обійняла Сара.

Вигляд вона мала жахливий. Останній місяць не минув дарма: лишилися синці під очима, і землиста шкіра, і глибокі зморшки в кутиках рота, ніби знаки питання. Я, безсумнівно, була не краща.

— У чому річ? — запитала я.

Бред відкашлявся.

— Вирішили звозити Ділана в кіно. Хочеш із нами?

Я нахилилась і помахала Ділану. Той солодкий як мед восьмирічний білявий хлопець помахав із заднього сидіння. Підняв вище планшет, хизуючись новою грою. Я слабко всміхнулася, жестом показавши, що в захваті.

Знала, що вони затіяли все це спеціально для мене, хочуть, щоб я зрушила з місця, змирилася з тим, що сталося. Та я не хотіла змирятися. Від самої думки, що сидітиму з ними в кінотеатрі, як звичайна людина, хотілось кричати.

- Ні, дякую.

Піт, що вкривав шкіру, вже підсихав, і я зіщулилася від вітру. Час зайти в будинок.

Тоді Бред дуже просто сказав:

— Будь ласка!

Сестрина рука потягнулася до його долоні, вона усміхалась чоловікові. Від того, як вона на нього дивилась, у мене занило серце. Ці двоє обожнювали одне одного. У їхньому подружньому житті не було місця ані сваркам, ані образам, тут панували любов і повага. Повна родина — куди там мені.

— Справді не можу, — відказала я, рухаючись до дверей. — Скоро заїде Ентоні.

Здавалося, Сара здивована.

— Наві...

— Мам, я голодний! — заверещав у відчинене вікно Ділан.

Сара підійшла до машини й, покопирсавшись у бардачку, кинула йому пачку родзинок. Вона була чудова мама, обізнана до безжальності, озброєна до зубів нескінченним терпінням. Якби мені хоч трішки тієї впевненості, яка є в неї!

Вона обернулась до мене.

— Що за Ентоні?

— Ентоні Браянт. Я хочу показати йому фотографії, які знайшла в Олівії на айклауді.

Побачивши, що лице Сари напружилося, ніби вона збирається зі мною сперечатися, я додала з притиском:

— Хоч хтось мені допоможе.

Вона знизала плечима, мовляв, тут нічого не вдієш.

— Ти ж знаєш, Абі, якщо це й справді на користь, я тільки за.

Моїм нутром поволі заволодівала злість. Я вчепилася нігтями собі в стегна, дряпаючи еластичні штани, адже боялась наговорити зайвого.

— Він мені вірить.

Сара заплющила очі. Глибоко вдихнула й видихнула, ритмічно, розмірено, ніби закликаючи себе до терпіння. Ці дихальні вправи, що їх вона навчилася на йозі, мене завжди дратували. Коли вона так робила, ставало зрозуміло: ще трохи, і Сарі зірве дах. А це означало, що вона вже тебе не слухає.

— Я просто не хочу, щоб ти тішила себе марними сподіваннями.

— Ти просто не віриш, що на Олівію напали, — раптом усвідомила я. — Гадаєш, що в поліції сказали правду!

— Я просто думаю... — Вона звела очі. — Чому ти завжди вважаєш себе розумнішою за інших?

— Не знаю, як було завжди, а тепер так і є! Схоже на те, що, якщо я хочу дізнатися, що насправді сталося з Олівією, треба самій братися до справи. Поліція взагалі нічого не розслідує.

— Це неправда!

— Правда!..

— Capo! — перервав Бред, просовуючи між нами руку й виразно дивлячись на дружину. Потім обернувся до мене. — Сара мала на увазі, що ми... хотіли б, щоб у тебе склалося реалістичне уявлення про ситуацію.

Я дивилась на них і не йняла віри. Це несамовите бажання дізнатись, що сталося з Олівією, розбудило в мені щось, що так довго залишалося похованим під уламками мого життя. Докопатися до правди буде правильним рішенням — для мене й для Олівії.

— Я не для того сюди приїхала, щоб сваритися, — стомленим голосом промовила Сара. — Насправді я хотіла дещо з тобою обговорити.

Тут гравійна доріжка захрумтіла під чиїмись колесами. Незнайомий сріблястий «BMW» припаркувався поряд із сестриною автівкою, а наступної миті з нього з’явився Ентоні. Він, певно, щойно приймав душ, і волосся не встигло висохнути. У бежевій полотняній куртці, у пошарпаних кросівках він справляв враження найнормальнішої людини у світі.