Балада для Кривої Варги - Соколян Марина. Страница 15

Богар дивився на неї несміливо, а в його очах збиралися густі сині сутінки; він був, прекрасним, неможливим втіленням цього чарівного краю… І він пропонував їй саме життя… Хіба можна було відмовитись?

Колись, роздумуючи над природою принадності образу окремого персонажа, я вивела цікавий рецепт. Певно, нічого нового, але для мене це було відкриттям. Рецепт простий — персонаж мусить поєднувати в собі якщо не протилежності, то хоча би просто якості, які погано сполучаються. Так як, скажімо, прекрасна лиходійка, слабкий герой, мудрий дурисвіт і таке інше. Саме протилежності створюють відчуття… масштабу, чи що. Між протилежностями вміщається цілий світ, а іноді, лише одна людина, яка і є -всесвіт…

Такою була Аманта — і прекрасною лиходійкою, і розбещеною невинністю, і шляхетною ницістю… Звідки вона брала сили для всього цього водночас?

Як я з’ясувала згодом, така фігура мовлення називається оксиморон. З давніх часів люди користувалися нею аби позначити неймовірне, абсурдне, непояснюване і тому — принадне. Таке як божество. Як чари.

Втім, в той час всі мої роздуми були направлені на те, щоб висмикнути себе саму із твані посередності і нездарності. Тоді я ще сподівалась, що, застосувавши якусь послідовність дій, я зможу змінити себе… Яких лише поєднань я для себе не вигадувала… Я змінила зачіску, пофарбувала волосся, почала курити, розмовляти малоцензурною лексикою. І що ж? Єдиним моїм досягненням була роль закоханої амазонки — невротичної особи, яка гасає за головним героєм з мечем, вимагаючи взаємності. Від цієї ролі я не могла відкараскатись більше як рік, бо ж роль таки справді мала успіх. Роль, але не я. Колеги вже було почали збиткуватись з моєї "характерності" — тобто, навіть якщо я з’являлась на сцені в якійсь іншій ролі, в моєму виконанні все одно проступали інтонації біснуватої амазонки… Довелось мені кинути курити і взяти довгу відпустку. Роль виявилась сильнішою за мене.

Чому так? Певно, мені справді бракувало якогось справжнього, властивого саме мені, внутрішнього протиріччя, і я просто взяла цю роль всередину, одягла, як руку в рукавичку. І порожня рукавичка набула форми — лише чужої, вигаданої форми…

Отож, внутрішнє протиріччя — це дар, талант чи якась природна схильність? Чи можна любити і ненавидіти водночас? Певно, так. Як я любила і ненавиділа Аманту. Іноді мені навіть здається, що ненависть сильніша за любов, більш потужна, більш енергоємна. Любити когось, значить, бути його слугою, ненавидіти — бути рабом. Любов змінює, а ненависть — знищує. Так, я давно вже не люблю Януша, але, згадуючи про нього, бажаю йому смерті… Втім, я приховую це своє бажання, усвідомлюючи, що воно принижує мене. Знов. Клятий Януш. Це теж — оксиморон?

Він виконав свою обіцянку. Наступного ранку, щойно розвиднилось, Богар повів Ладу верткою стежкою в гори. Він вибрав дорогу, яка, хоч і вела мандрівника вверх, не втомлювала, відкриваючи з кожним своїм поворотом нові принадні краєвиди. Вздовж стежки росла ожина та малина; Богар збирав для неї великі стиглі ягоди, які сочились солодким соком і пахли сонцем… Лада брала губами ягоди з його долоней, відчуваючи зрадливу дрож його пальців, а він усміхався ніяково, мовби показував їй власну оселю і чекав на її суворе судження…

Невдовзі вони вийшли до водоспаду, дзвінкі струмені якого викарбували в скелі неглибокий басейн. Над водоспадом схилились ялиці, відокремлюючи маленьку галявинку коло водоспаду від всього решта світу. Вони присіли на м’який мох, в якому ховалися дрібні білі зірочки; сам час, здається, спинився тут аби посидіти коло водоспаду, слухаючи його примарний голос та споглядаючи веселкові спалахи світла на дрібних бризках.

— Ми звемо цей водоспад "Янголів спів", — задумливо проказав Богар, — кажуть, той, хто скупається в його чистій воді, отримає силу одного разу змінити навіть незвротнє…

— Незвичайне повір’я, — здивувалась Лада, — Переважно говорять про виповнення бажань чи повернення молодості. Але чому раптом "змінити незворотнє"?

— Колись, кажуть, тут жив пустельник, мудрий чоловік, до якого здалеку приходили за порадами. Одного разу до нього прийшла жінка, син якої загинув на війні, і запитала, чи не можна повернути її сина до життя. Пустельник сказав, коли цей водоспад потече в інші сторону, тоді лише її син відживе… Жінка так і залишилась коло водоспаду, чекаючи, доки він поверне свою течію. Зрештою, вона стала стара, і прийшов її час вмирати. І от, коли вона востаннє глянула на світ, їй привиділося, що коло водоспаду спинився білий янгол. Він почав співати, і його спів повернув-таки течію в інший бік.

— І що, її син віджив?

— Не знаю… але вона померла щасливою.

Якусь мить вони мовчали, слухаючи дзюркіт води, почуваючись відокремленими від дійсності бризками, спалахами, тінями…

— То що? — нарешті мовив Богар, скидаючи свитку, — Я все ж таки ризикну перевірити чарівну силу водоспаду… Нехай там що, але ця холодна вода може повернути, якщо не колишнє, то смак до теперішнього… Ти як?

— Та я… не брала нічого з собою… — раптом зніяковіла Лада.

Богар весело розсміявся.

— Тут немає нікого, крім нас і старих легенд! Ходи сюди!

Він підхопив її на руки і поніс до водоспаду. Лада борсалась, але він легко утримував її в руках, схоже, справді маючи намір жбурнути її у воду одягненою.

— Та, відпусти, ірод! — сміючись, вимагала Лада.

— Ну, тоді давай сама!

— Та добре вже, відпусти!

Зіскочивши на землю, вона швидко скинула одяг і стрибнула в крижану ванну. Богар заскочив у воду за нею. За якусь мить лише вони обоє вистрибнули назовні, відсапуючись.

— Ох, хай йому гикнеться, твоєму пустельнику! — простогнала Лада, тремтячи від холоду.

Богар миттю прийшов їй на допомогу, розтираючи її спину і плечі сухою свиткою. Скоро її шкіра палала, але він не спинявся, тож Лада здивовано розвернулася і глянула йому в очі. Вона не помилилась… В його очах нині палав божевільний вогник, і хоч він швидко опустив погляд, Лада відчула, як колишній холод поступається місцем жагучій спеці…