Балада для Кривої Варги - Соколян Марина. Страница 17

— Ні, не Пава — Ялка. Ялка ще дитина, і вона ніколи не бажала тобі зла, тож я сподівалась, ти поможеш їй.

— Та що ж я можу зробити, пані Кушнір? — здивувалась Лада, — Я ж не лікар!

Дружина старости продовжувала тиснути її своїм незворушним поглядом.

— Нам не потрібен лікар. Потрібна Крива Варга. Але її немає, а ти — її наступниця. Всі так говорять.

— Говорять, кажете? То й що? Крива Варга нічого мені не розповідала, нічому мене не вчила, так що байдуже, що говорять! Перепрошую, та навряд чи я зможу чимось допомогти.

— Зможеш! — суворо промовила пані Кушнір, — Вчити — не обов’язково. Вона обрала тебе — і цього досить.

Тітка Кора тихенько кахикнула.

— Знаєш, Ладо, ти сходи до Ялки. Подивись лише — може втямиш, що з малою. Ану як ти знаєш таку хворобу? Хіба там, у твоєму Стригороді, люди не слабують?

Лада з сумнівом зиркнула на тітку.

— Не знаю, яка з цього користь…

Пані Кушнір, зрозумівши, що досягла-таки свого, швидко підхопила Ладу під руку і потягла за собою.

— Допоможи їй, і ми тебе не забудемо, — гарячково бурмотіла вона, — допоможи їй лише…

Вони швидко дісталися оселі старости — пані Кушнір тягла Ладу за собою, ледве не біжачи. Лада не пручалася, але й не поспішала. Вона не мала ніякого бажання іти — від неї чекали допомоги, але що вона може зробити?

В будинку старости було напівтемно, задушливо, відразу відчувалося, що в хаті — хворий. Всі говорили пошепки, намагались ходити навшпиньки, обмінювались тоскними поглядами… Ось і староста Кушнір — якийсь смутний і втрачений, навіть його розкішні вуса зробились бляклими, а погляд — непевним; схоже було, що, в борні з горем він вже переміг кілька кухлів міцного. Пані Кушнір зиркнула на нього із раптовою злістю, але промовчала. А от і Пава. Бліда і змарніла, вона швидко відвернулася, зустрівшись з нею поглядом. Лада з подивом зрозуміла, що Пава… боїться її! Вона приголомшено хитнула головою, піднімаючись з пані Кушнір до кімнати хворої. Втім, Лада мусила зізнатись, що така реакція її дещо потішила. Боїться… Гм. Добре, що не кидається душити… Але все ж таки, чому?

Маленька дівчинка лежала в ліжку. А здавалося, в ліжку — стара жінка, змучена, немічна… Лада здригнулась, побачивши її худе обличчя, розлініяне темними тінями. Ця дівчинка лише тиждень тому була на святі, бавилась з іншими дітьми. Вона виглядала тоді цілком здоровою, повною сил і втіхи. І тепер от — страшний, безбарвний напівмрець…

Лада прикусила губу, сідаючи коло ліжка хворої. Що ж сталося з нею? Яка страшна хвороба могла перетворити веселу здорову дитину на — таке? Пані Кушнір з болем в погляді подивилась на Ялку, поправила ковдру, тяжко зітхнула і вийшла з кімнати.

Лада роззирнулася. Що їй робити тепер? Вона поклала руку на холодне чоло дитини, торкнулася губ… Ледь-ледь дихає…

— Ялка! — тихо покликала Лада, — Ялка, прокинься… будь-ласка…

Її голос зрадливо захрип. Ялка тривожно поворушилась, озираючи кімнату безтямним поглядом. Ладі раптом стало страшно. Вона підійшла до прочиненого вікна, сподіваючись принаймні на ковток свіжого повітря… і відсахнулася. Вікно ялчиної кімнати виходило просто на цвинтар. Вперше, коли вона потрапила на ясенівський цвинтар, їй не було страшно. Але тепер… Світло місяця витинало з темряви сірі хрести і клало на землю довгі тіні… між могилами поволі ворушився важкий чорний туман…

І тоді їй здалося, що вона зрозуміла.

Вона швидко збігла сходами. На неї чекали — староста і його дружина сиділи в різних кутках кімнати, невідривно дивлячись на сходи. Коли Лада вбігла до вітальні, вона обоє різко підхопилися — її обличчя, певно, виглядало не надто доброзичливо.

— Швидше! Перенесіть її до іншої кімнати! Як… Як ви могли залишити її в кімнаті з вікнами на цвинтар, коли там, там…

І вона вибігла з хати. Якраз вчасно, щоби побачити темну тінь, яка поволі віддалялася Шляхом.

— Зачекайте! — покликала вона, — Пан Смерч!

Він повільно обернувся, і вітер підхопив поділ плаща, метнувши його вверх, мов велике чорне крило.

— Я чекав на тебе. Довго чекав. Ну що ж…

Що таке страх? Кожного разу, виходячи на сцену, я переживала маленьку смерть… Але чому? Я ще ніколи не чула, щоб глядачі, розгнівані поганою грою, роздерли актора на шматки. Отож, безпосередньої небезпеки наче немає. Якось я ледве не втопилася, але, перебуваючи навіть на волосинці від смерті, я боялася менше, ніж на сцені. Може, я просто не встигла усвідомити, що відбувається. А може… Може, є щось, чого ми боїмось більше від смерті?

Отож, є щось, більше від життя, що ми боїмося втратити? Однак, такого просто не може бути — немає нічого, більшого від життя — як не може бути нічого більшого за всесвіт. Наше життя є єдиною реальністю, яку ми знаємо. Тож, все, що ми вважаємо ціннішим за життя, — ілюзії. А втім, ілюзії — це теж не дріб’язок…

Я так і не навчилася витягати слона з капелюха, але дехто може похизуватися ще й не такими фокусами. Аманта казала, що треба брехати завжди, навіть якщо немає такої потреби. Тоді, створивши навколо себе димову завісу з брехні та вигадок, можна стати непередбачуваним — а отже, джерелом постійного інтересу навколишніх. Деякі мої знайомі артистки свято тримаються цієї заповіді, щотижня тікаючи з англійськими князями. Особливі оригіналки тікають з румунськими графами. Втім, тікають вони недалеко. Мабуть, до першого-ліпшого готелю… Це все на користь, казала Аманта, — слід підігрівати інтерес публіки. Хай думають, що хоч хтось живе, як у казці, хоч насправді казка починається і закінчується в холодній гримерці…

Ілюзії… Це — наша професія, і наше прокляття. Ми створюємо їх самі, але часом вони виявляються сильнішими. Ми боїмося втратити їх — понад усе… Аманта вважала себе геніальною співачкою, та ще й фатальною жінкою до того ж. А одного разу котрийсь з її фаворитів назвав її рудою шкапою… Що тоді було! Вона заледве з вікна не стрибнула. Втім, не думаю, щоб вона на таке спромоглася. Але відтоді Аманта поступово почала втрачати позиції. Лише раптова хвороба і смерть врятували її від тривалої потворної агонії.