Цар соловей - Руданський Степан Васильевич. Страница 14
VI
На великдень у вівторок
Злотокрила встала
І, що смачно спочивала,
Тілько й пам'ятала.
А тут милий її знову
Хмелем похмеляє
І до себе в своє царство
В гості запрошає.
І поїхала царівна
В гості до милого,
Погостила, нетямуща,
До Хоми святого.
Погостила, вина взяла;
В степи полетіла;
І там душу заливала,
Як душа боліла.
Так заручена царівна
Цілий рік прожила,
Лиш причепу обіймала
Та хмільнеє пила.
Але раз якось царівні
Вина недостало.
Пробудилося сумління,
Душу розгризало.
І шептало її, бідній:
«Що ти починила?
Свою славу, честь і волю -
Все ти погубила!»
І так тяжко її, важко,
І так сумно стало,
Ніби сто пудів заліза
На ї серце впало.
І не втерпіла царівна,
І кидає степи.
І, щоб душу закропити,
Летить до причепи.
«Ой царевичу причепо,
Тяжко мені жити,
Дай, коханий, вина чарку
Душу закропити».
«Пожди трохи, моя мила,-
Він відповідає.-
Чи ти знаєш невидимця,
Де він проживає?
Достань в него мені кримку,
Тогді будем пити,
Будем пити і гуляти,
Як у раю, жити».
Ізвинулась, полетіла
В степи злотокрила
І стріпнула раз останній
Свої пишні крила.
І найкращий чорний волос
З голови урвала,
Свому війську раз останній
Отамана дала.
І говорить отаману:
«Іди, милий синку,
Та вишукай невидимця,
Достань в него кримку».
VII
Як розсипались козаки
Всюди по степові,
Застукали невидимця
Десь у байракові.
Обступили наоколо,
Бідного спійняли
І убили, закопали,
Невидимку взяли.
А царівна невидимки
І не огляділа,
Тільки взяла й до причепи
Льотом полетіла.
І узяв причепа кримку,
І напоїв милу,
І поїхав з нею разом
В степи на могилу.
І зачали на могилі
Балом балувати;
Цілуватись, милуватись,
Пити і гуляти.
І нещасная царівна
Тяженько упилась
І на мамину могилу
Покотом звалилась.
Розпустились пишні коси,
Відхилились крила;
Що святого у дівчини,
Все вона відкрила.
І літає птах над нею,
«Вічну пам'ять» править,
А причепа ще раз бідну
Дівчину неславить.
І літає птах, співає:
«Горе тобі, мила!»
А причепа вже ламає
Золотії крила.
І виламав крило праве
Край самого тіла,
1 на рані, на глибокій
Крівля закипіла.
І виламав крило праве -
Лівеє ламає,
А відломлене тим часом
Життям відживає.
І ожило, і в повітря
З-під руки фурнуло,
І далеко в чужу землю
Жити полинуло.
А причепа крило друге
З тілом вириває
І нещасную царівну
Кримкою вкриває.
А крило несе під гори,
Кинув між собаки,
І зачали крило гризти
Дикії собаки.
VIII
Спокійніший став причепа,
Лучче запиває:
Із сусідів таких сильних
Ніхто не лякає.
Тілько й страху, що на пущі
Брат його мисливий,
Але і той незабаром
Пропав, нещасливий.
Чи ти сповідь то вчинила,
Чи війна огидла,
Чи царівна злогокрила
Так із п'янства збридла,-
А від світлої неділі,
Як запричащався,
Пан мисливий із царівной
Більш не воювався,
А бувало що день божий
Робить полювання
І полює, і ганяє
Зрання до смеркання.
Полював він раз медведя,
Та, на своє горе,
Десь загнався на край світу,
Під Льодяне море.
Істомились бідні слуги,
І кінь спотикався,
Та і сам він на коневі
Ледве що тримався.
І гадає пан мисливий,
Де би відпочити.
Брат причепа по дорозі -
Чому б не вступити?
Заїжджає до причепи.
«Здоров, пане-брате!
Чи позволиш відпочити,
Переночувати?»
«Здоров, братику мисливий!
Прошу до покою...
О, як же я давно, брате,
Видівся з тобою!»
Привів в хату, просить сісти,
Просить їсти-пити,
А тим часом каже слугам
Коня уходити.
Слуги взяли вівса мірку
І вином полляли
І вівсом тим аж до звалу
Коня вгодували.
Вгодували, в льох завели
Під залізні брами.
І всі двадцять брам замкнули
Двадцяттю замками.
А тим часом і мисливий
У палаці впився
І хитався в своїм кріслі,
Поки не звалився.
І муляри ізійшлися,
Мисливого взяли,
Назад руки ізв'язали,
В стовп замурували.