Диваки - Комар Борис Афанасьевич. Страница 28

Вилізли з погреба, прислухались. Десь у селі, а може, й далі, гули мотори, під молоденьким ліском лунали чужі голоси, та ще на дубі в гаю жалібно пищала якась пташка. Ні пострілів, ні вибухів не чути.

Сонце тільки починало сходити. Небо чисте, безхмарне. Лише на обрії, за річкою, слався сизий туман чи пороховий дим.

Батько, мовчазний, з насупленими бровами і червоними від безсоння очима, видається байдужим до всього; він мовчки сів на дровітню й заходився лагодити тріснуте весло. Вирізав ножицями з консервної бляшанки смугу жерсті, зігнув посередині і почав прибивати дрібненькими цвяшками, щоб тріщина не збільшувалася.

Павликові прикро було дивитися на батькове заняття: як це так — фашисти вступили, треба ж щось робити, а він морочиться з веслом…

Жбурнув спересердя на смітник порізану консервну бляшанку і відійшов од дровітні.

"Невже таки немає на цім боці наших? Учора ввечері ще стояли біля переправи зенітні кулемети і бійці в землянках жили… Може, подивитися? Тато до весла прилип, не помітить, як і збігаю".

Переправа була зірвана — Павлик це відразу побачив, як тільки спустився стрімкою стежкою з гори. Рибальських човнів розвішаних сіток теж не видно. На піску і на траві валялося багато гільз. Боязко зазирнув у землянку — порожня. І кулеметів не видно…

Хотів уже повертатися додому, коли це раптом почув на узвозі голоси. Забігав очима: куди сховатися? І шмигнув під невеликий дерев’яний причал.

До переправи підійшов гурт німців.

Мовчки оглянули зірвану переправу. Потім низький на зріст, худющий, в пенсне ("Мабуть, найстарший", — вирішив хлопець) показав рукою на протилежний берег і прогерготав щось до такого ж худого, тільки цибатого. Той погодився з ним, кивнув головою.

Павлик весь час, доки не пішли фашисти, стояв нерухомий, принишклий, по коліна в холодній воді, наче один із стовпців, що під причалом. Навіть маленькі рибки думали, що він неживий: підпливали табунцем до самих ніг і лоскотали своїми носиками.

Назад пробирався крутими схилами і думав, що неодмінно треба розповісти про все батькові.

Хоча із розмови німців і не добрав нічого, одначе догадувався: вороги щось затівають.

Задиханий, вибіг з-за пожовклого куща бузини, глянув у двір і… позадкував — там стояли ті самі офіцери.

— …Непереможній німецькій армії потрібні човни, — говорив цибатий уже по-українськи до батька, що сидів, як і раніше, на дровітні з сокирою в одній руці і веслом у другій. — Ти повинен їх дістати.

— Гм… Дістати човни, кажеш? — навіть не глянувши на фашиста, перепитав батько.

— Так. Нам говорили, ти знаєш, де вони заховані.

— Бач, яка рахуба, уже хтось говорив…

— Ну, то як, човни будуть? — не терпілося цибатому.

— Човни, кажеш? Е, голубчику, човнів немає.

— Де ж вони?

— Отак би зразу й питав. Скажу, чого вже там, — і в батька незвичайно заблищали очі, а Павликові аж дух захопило.

"Невже скаже, невже скаже? — хвилювався. — Це ж їм треба, мабуть, через річку переправлятися", — майнув здогад.

— Бачиш, он берег, — примруживши око, показав за річку сокирищем батько. — Так от, човни там, піди й візьми…

Цибатий отетерів. А ті, що досі тупцювали збоку і прислухалися до розмови, загули, мов джмелі, й підступили до дровітні.

— Не дурій, чоловіче! Човни тут, ми знаємо… Німецька армія панькатися з тобою не буде…

— Ра-аз — і на шибеницю! А поможеш — ми тобі заплатимо.

— Я, я, — підтвердив офіцер із повним ротом вставлених зубів.

— Не треба мені вашої платні. Спасибі за ласку, — мовив батько. — Тільки човни, я ж вам сказав, хлопці забрали.

Найстарший поправив на носі пенсне, щось сказав цибатому. Той зацьвохкав нервово замашним прутом по блискучій короткій халяві чобота і підійшов ближче до батька.

— Вставай! — штовхнув у плече ногою. — 3 тобою говорить німецький офіцер.

Батько впав на купу кучерявих стружок, випустивши з рук сокиру. Цибатий наступив на неї.

— А це навіщо тобі, коли човнів немає? — вказав пальцем на весло.

Батько посміхнувся, відповів:

— Мух ганяти.

Цибатий аж побагровів од злості.

— Знайдемо, знайдемо, де ви їх поділи! — зарепетував на весь двір. — Ти у нас заговориш… Кажи, куди відігнали: на Качиний лиман чи в Колотий яр?

Павлик уже хотів було кинутися на захист батька, та, зачувши останні слова, спинився.

Справді, човни заховані в Колотому яру… Рибалки вчора звечора відігнали їх туди. Думали, не відшукають, а, бач, уже виказав хтось…

Батько поволі підвівся, обтрусив з одягу сміття. На обличчі насмішкуватість, презирство одразу змінилися на задуму й тривогу.

Фашисти оточили його тісним колом. Павлик, тремтячи від страху і люті, дістав з-під куща каменюку завбільшки з кулак. Хай тільки посміє хто скривдити, зразу ж схопить по голові!

Одначе захищати батька хлопцеві не довелося. Той і сам зрозумів: так просто фашисти не відчепляться. Повагавшись трохи для годиться, сказав, що точно не знає, де поділися човни, бо вже другий день сидить, не вилазячи з погреба. Але ненароком чув — їх мали заховати в Качиному лимані.

Фашисти зразу подобрішали, а найстарший навіть поплескав по плечу:

— Гут, гут!

Тоді попросили провести їх до лиману. Батько закректав, заойкав, схопився за поперек, поскаржився, що захворів, а тому й немічний, не дійти йому туди. Та вони не зважили, повели з собою.

Ідучи з двору, батько весь час озирався. Павлик зразу догадався, що це він його шукає, хоче щось сказати. Але з-за куща не вийшов, адже його теж можуть забрати фашисти. А сказати батько, певне, хоче, щоб він збігав у село, повідомив рибалок, нехай рятують човни. Доки водитиме ворогів по Качиному лиману, човни можна переховати і в інше місце.

Щоб заспокоїти батька, мовляв, я все бачив, чув і знаю, що тепер робити, Павлик свиснув тричі і чкурнув у зарості.

— Куди ти? — раптом вискочив біля узвозу з рівчака Льоня Петренко і перегородив йому дорогу.

Павлик аж сахнувся з несподіванки.

— Хай тобі!.. — махнув рукою на друга. — Отак налякав… Ти чого тут?

— Дід Іван послав. Каже: "Збігай до Антонюка, розвідай, куди німці поїхали". Так я оце й прибіг. Дивлюсь, а вони твого батька з двору ведуть. Тоді я хаміль-хаміль і плигнув у рів. Коли чую — ти летиш… Куди то їх повели?

— Хочуть човни забрати. Усе допитувалися, де заховані, але тато не признався. А вони вже й самі знають. Говорять: у Качиному лимані або в Колотому яру. Ото й поїхали до лиману шукать.

— Диви, уже якийсь гад повзучий виказав! У-у, продажна шкура!.. — зціпив зуби Льоня.

— Треба побігти сказати рибалкам, щоб переховали. Ну, швиденько, чого стоїш? — смикнув друга за рукав Павлик.

— Ет, — скривився Льоня, — поки зберуться рибалки, німці встигнуть і в яр сходити. Краще давай самі переховаємо.

— Зможемо?

— А чого ж.

— Треба тільки обережно пробиратися — тут на березі, мабуть, повно німців. Ще піймають…

І вони заквапились до яру.

На своїй путі хлопці двічі натикалися на ворожі пости, що були розставлені по схилах. Першого разу солдати не помітили Павлика й Льоню, а вдруге навіть стрельнули вслід і прокричали: "Гальт!" Стій, мовляв. Та хлопці не спинилися, помчали далі.

Вгорі над Колотим яром дерева майже змикалися гіллям і кидали на воду жовтаву тінь. Сонце підбилося вже високо і починало припікати, а з яру по-осінньому віяло прохолодою. Пахло глиною, прілим листям.

Вхід з річки вузький, поріс з обох боків червоною шелюгою, колючою шипшиною і сріблястим полином. Одне слово, кращої схованки для човнів і не бажати. Не вкажи на неї "своя людина", ворог повік не знайшов би.

У яр спускалися не схилом, як завжди, а по гіллі, щоб швидше. Павлик зідрав коліно, але на те не зважав.

— Заживе, — махнув рукою і зразу ж кинувся в Льонею до човнів.

Їх стояло там дванадцять — десять невеликих, під весла, і два моторних.