Збігло літо - Боден Ніна. Страница 18

За вікном хтось стояв і дивився на неї: чого вона тут хазяйнує…

7. Смажена свинина і яблучний пиріг

Спочатку вона не наважувалася повернути голову чи точніше, не могла, а тільки стояла, немов скам’яніла, не зводячи очей із прес-пап’є.

— Стояти на місці, інакше смерть! — почувся дитячий голосок, і вона оговталася. А придивившись, побачила двох близнючок — Поллі й Аннабел. Їхні носики були притиснені до шибки і здавалися білими гудзиками.

Вона кинулася до дверей. Зверху двері були зачинені на засув. Близнючки хихотіли, підштовхуючи одна одну, поки вона залізала на стілець, щоб дотягтися до засува.

— А що ти тут робиш? — запитала Аннабел, як тільки Мері впустила дітлахів у крамницю.

— Знову краде, — урочисто заявила Поллі. — Адже вона злодійка.

— Красти не можна, правда, Поллі?

— Ми її спіймали на гарячому.

— Бідна сиріткаї — сумно сказала Анна. — Просто їй ніхто не казав, що можна робити, а чого не можна.

Мері глибоко вдихнула повітря і повільно, із шипінням випустила його. Це, мабуть, Саймон їх так навчив. Яке приниження!

Поллі лагідно всміхнулася:

— Все буде гаразд, бідна сирітко Мері. Не бійся. Ми нікому не скажемо.

— Я не крала! — Мері вимовила ці слова так люто, що близнюки відступили назад, а в їхніх круглих оченятах застиг переляк. — Я розумію, вас здивувало те, що я тут, — додала вона трохи лагідніше, — але нічого страшного в цьому немає. Просто Саймон вирішив показати мені дещо з речей вашого дядька. Наприклад, арфу і музичну шкатулку…

Мері не наважилася спуститися в підвал, щоб покликати у свідки Саймона, боялась, що вони підуть слідом за нею. Вона лише стала на верхню сходинку й крикнула вниз:

— Саймоне! Саймоне! Поллі-Анна тут!

— Що? — Він підійшов до сходів і глянув угору. — Що ти сказала?

— Поллі і Анна тут, — безпорадно повторила вона, сподіваючись, що він зачинить двері підвального приміщення і що Крішні не спаде на думку піти за ним.

Саймон вибіг нагору.

— Чого ти розкричалася? Не могла спокійно сказати? — накинувся він на неї і заштовхав близнюків назад у крамницю. — А ви чого сюди прийшли? Адже ви знаєте, що вам сюди вхід заборонено? Чіпаєте речі…

— Нас впустила вона, — сказала Поллі. — Вона чіпала речі.

— Брала в руки.

— Роздивлялася їх.

— Вони думали, що я краду, — сказала Мері.

Саймон якусь хвилю дивився на неї так, ніби сумнівався: а може, й справді вона збиралася красти? Мері твердо витримала його погляд, і Саймон почервонів.

— Пробач, — сказав він.

— За що ти вибачаєшся? — запитала Анна.

— Ні за що.

— Ні, ти за щось вибачався. — Анна стояла між ними, переводячи погляд то на Мері, то на Саймона. — Може, ти наступив їй на ногу?

— Ні. — Саймон глянув на Мері й сором’язливо всміхнувся.

Вона також усміхнулася йому у відповідь, і Анна, привернути до себе увагу, сіпнула її за рукав.

— Ти знаєш, чому він вибачився?

— Авжеж.

— Чому?

— Він вибачився за те, що погано подумав про мене.

— Він тобі сказав про це?

— Ні, я здогадалася.

— А про що ти здогадалася?

— Це таємниця.

— Я люблю таємниці. — Анна сунула свою теплу пошерхлу ручку в руку Мері.

— І я також, — сказала Поллі.

— Що ж, колись і в нас з вами буде спільна таємниця, — сказала Мері, всміхаючись до Саймона, і раптом чомусь подумала про те, що було б добре, коли б і вона мала дві такі потішні сестрички, яких можна було б дражнити і з якими можна було б мати спільні таємниці. І розповідати їм різні історії…

— Розкажи нам про свою таємницю зараз, — попросила Анна. — Будь ласка, Мері.

— Тільки знай, що ми не любимо розповідей про фей. Ми любимо лише про людей.

— Гаразд, — сказала Мері. — Жила собі дівчинка-сирота. Її тато з мамою загинули в страшній авіаційній катастрофі — від них не залишилося нічого, крім зубів і купки обгорілих кісток, — і вона змушена була перейти жити до свого старенького сліпого діда і жорстокої тітки…

— Тітка була сувора?

— Гірше того. Вона була жорстока. Вона била її і годувала самими недоїдками.

Тремтячим шепотом Мері розповідала їм про синю пляшечку з написом «Отрута», про те, як зла тітка прокрадалася в кімнату сирітки, щоб пересвідчитися, чи та спить, і стежила за нею, коли вона хворіла, сподіваючись, що вона помре, як не дозволяла їй заводити собі друзів відбирала в неї іграшки…

Близнючки слухали, важко дихаючи і не зводячи з неї очей.

— А тоді вона вбила її? — несподівано запитала Поллі. — Та дівчинка вбила свою тітку?

— Я на її місці вбила б, — сказала Анна. — Я її застрелила б. Бах! Бах!

— Ну й кровожерливі! — сказав Саймон, який знову повернувся до крамниці.

— Ні, по-моєму, не вбила. — Мері сподівалася, що Саймон довго не слухатиме її. — Закінчилося тим, що дівчинка втекла туди, де ніхто не міг знайти її. На безлюдний острів чи ще кудись, де вона змогла надійно заховатися.

— А ти збираєшся тікати, сирітко Мері? — запитала Поллі.

— Єдиний, хто зараз тікатиме, це ти, — втрутився Саймон. — Ти знаєш, котра година? Вже близько дванадцятої, і мама чекає нас до недільного обіду. — Він глянув на Мері. — Підеш з нами? Ходімо, якщо ти голодна…

Оскільки Мері сказала йому, що тітка Еліс морить її голодом, відмовлятися було незручно.

— Я повинна бути вдома о пів на другу.

— Тоді все гаразд, устигнеш, — сказав Саймон. — По неділях ми обідаємо рано.

— Біда в тім, що є люди, які люблять вигадувати різні історії, — сказав Саймон, коли вони вже йшли набережною, а близнючки бігли попереду й не могли їх чути.

Мері відчула себе ніяково, але тільки на мить. Він мав на увазі не її, а Крішну. В телефонному довіднику Лондона було дуже багато Пателів, але жоден з них не жив на Бекінгем-пеліс-терас.

— Це ще не означає, що його дядько там не живе, — відповіла Мері. — Може, просто його нема в телефонному довіднику.

— Так, це старий довідник, — погодився Саймон і зітхнув. — Річ у тім, що Бекінгем-пеліс-терас знаходиться в Белгравії, де розміщені всі посольства. Там живуть дуже багаті люди.

— Крішна сказав, що його дядько багатий.

— По-перше, я в це не вірю, — пирхнув Саймон.

— Чому?

— Тому що всі іммігранти бідні, — зневажливо пояснив Саймон. — Це кожен знає. Через те вони і їдуть сюди.

— Він міг розбагатіти вже після того, як оселився тут.

Саймон стенув плечима.

— Ти хочеш сказати, що Крішна бреше?

— Не зовсім так. Найімовірніше те, що бреше його дядько.

— Звідки ти взяв?

Саймон відповів не одразу. Він схилив голову, засунув руки в кишені й наморщив чоло. Відтак сказав, повільно вимовляючи слова:

— Я ще можу припустити, що в нього є дядько в Лондоні, але те, що він багатий і має «кадиллак», — це просто вигадка! Мені здається, він написав їм, що розбагатів, аби тільки похвалитися… Люди іноді так роблять. Вигадують, щоб здаватися в очах інших кращими, ніж вони є насправді…

Мері, яка мала б розуміти справедливість його слів краще за будь-кого, раптом обурилася:

— Сам ти вигадуєш! Адже ти не знаєш, як було насправді. Це нечесної Я передам Крішні все, що ти про нього кажеш.

— Це буде підло з твого боку. Я ж розказав тобі під секретом. Це наша спільна таємниця.

Мері подивилася на нього і, зустрівши його привітний, чесний, схвильований погляд, відчула сором.

— І тому ти сказав, що ми не повинні писати йому листа? Ти вирішив, що дядько не живе за тією адресою, яку назвав Крішна, і побоявся, що лист потрапить до чужих рук?

Саймон безпорадно кивнув головою і сказав:

— Саме таку адресу він і повинен був повідомити. Він, мабуть, думає, що в Лондоні всі живуть біля Бекінгемського палацу.

Саймон, мабуть, має рацію, подумала Мері. На багатьох речах він розуміється краще за неї. Але, з другого боку, квартира її батьків була неподалік від палацу, хоча вони не дуже багаті. Зрештою, Бекінгем-пеліс-терас може бути і бідною вулицею…