Татарський острів - Лысенко Василий Александрович. Страница 28
Хлопець взяв у коморі банку меду і допоміг Клейсту віднести її разом з рибою до будинку Щупака. Німець подякував і пообіцяв, що тільки він повернеться з Німеччини — знову прийде ловити рибу.
Юрко берегом Прип'яті пішов до Святого. По дорозі обмірковував розмову з Клейстом. Фашисти без сумніву вирішили застосувати якусь нову зброю проти партизанів. Що це за зброя? Невже хочуть знищити навколо всю рослинність, як це вони вже зробили на Дорошевому острові?
Стурбувала його й недовіра Шредера. Невже цей фашист щось запідозрив? Проте підстав для особливого хвилювання немає. У чому може Шредер звинуватити фольксдойча Юргена Берга? Ніяких компрометуючих доказів він не може мати.
Святий уважно вислухав розповідь Юрка, похвалив за оперативність, порадив бути ще обережнішим.
…Уранці всі четверо прийшли на берег Прип'яті з великими кошиками. Леся прихопила з собою й Люкса.
Дівчата сіли в човен.
Вовка та Юрко пішли за веслами.
— На Круглику, — тихо розповідав Володя, — водолази Зброю із затоплених барж піднімають. Кумедні такі, як марсіяни, у своїх скафандрах.
— Звідки ти знаєш?
— Сам бачив. Покликав мене Гончар, щоб показав, де затоплена друга баржа, бо він на неї ніяк не міг натрапити. От я і показав. Тепер партизани матимуть вдосталь патронів. І гвинтівок там теж вистачить. Як Сиволап не старався, все одно боєприпаси до наших потрапили. — Далі Вовка ще більше стишив голос. — Тепер нова справа. Мені отой поранений артилерист, що в бабусі Соломонихи проживає, Ованесян, розповів про схованки в Стрілецькому лісі. Гранати там, кулемети і міномети закопані.
— І ти думаєш знайти ті схованки? — зиркнув на товариша Юрко.
— Так, ми з Ованесяном уже їздили туди, він і місце показав.
…Стрілецький ліс розкинувся на піщаному узвишші. Під ногами, ніби килим, лежала суха глиця.
Галинка перша вискочила з човна, гукнула:
— Беріть кошики — і за роботу!
Сосняк справді був усіяний білими грибами. Боровики росли всюди, особливо на прогрітих сонцем, щедро напоєних недавніми рясними і теплими дощами галявинах. Найбільше було маленьких боровичків, які, мабуть, тільки цієї ночі пробили вогку глицю і зачудовано дивилися на таємничий, дрімотний бір.
Швидко набрали повні кошики грибів. Дівчата заходилися їх перебирати.
— Ви перебирайте, — сказав Вовка, — а ми пройдемо в ліс, нам треба вирізати вудлища.
— Тільки не заходьте далеко! — гукнула Галинка. — Бо нам страшно одним лишатися! — А коли хлопці відійшли подалі, таємниче звернулася до Лесі: — Мені треба з тобою поговорити, тільки щоб усе лишилося між нами. Добре?
Леся не чекала такої розмови, нерозуміюче стенула плечима.
— Говори.
— Тільки між нами, — знову нагадала Галинка, — просив Петро Солодовник передати тобі…
— Можеш не передавати, — посуворішала Леся, — нема мені чого слухати. — І насторожено обвела поглядом ліс.
— Не бійся, — заспокійливо мовила Галинка, — тут нікого немає. І ти, Лесю, послухай, що я тобі скажу. Мої слова нічому не завадять, а може, й на користь підуть.
— Про що ти хочеш говорити?
— Не дружи з Юрком, — порадила їй Галинка.
— Чому?
— Погані вони люди, Берегові. І вам треба тікати від них. З ким ти дружиш? Сама поміркуй. Палив Юрко Дібровне? Палив! Убив двох партизанів? Убив. І гестапівці з ним запанібрата. Що ти скажеш, як прийдуть наші? Як ти людям будеш в очі дивитися? Це не я кажу, а так Петро просив тобі передати, хоча я теж такої думки.
— Дурницю Петро говорить! — сердито відповіла Леся.
— Правду він каже, — заперечила Галинка, — все село зневажає Берегових. Сиділи тихо, як миша під віником, мовчали, що вони німці, а документи берегли, чекали свого часу. Тепер — фольксдойчі. Німці їм і борошно, і масло видають, сіллю забезпечили. До кого ще фашисти в селі в гості їздять? До Берегових. І Юрко перед ними, як та дзига, крутиться, годить, вислужується. А ти його за ручку і ходиш по вулиці. Люди ремствують. І про тебе недобре говорять.
— Хай собі балакають!
— Дивися, — застережливо кинула Галинка, — щоб не довелося жалкувати, бо, як кажуть, буде каяття, та не буде вороття. Юрку прощення не буде.
— Не тобі судити Юрка, — закипіла від образи Леся, — не тобі виносити йому вирок! Так Петру і передай!
— Я що? — розгубилася Галинка. — Я лише прохання Петра виконала, а ти — дивися.
— Не будемо про це говорити, — перебила Галинку Леся, — і давай взагалі забудемо про цю розмову. Ти мені нічого не говорила, а я нічого не чула. І про Юрка не думай погано, він славний хлопець. Я з ним дружу, я й відповідати буду за свою дружбу!
Хлопці тим часом ішли в глиб лісу. Невдовзі Вовка підійшов до старого дуба, на стовбурі якого виднілися три глибокі зарубки. Потім відійшов На п'ятдесят кроків ліворуч, сказав: «тут» і, діставши з-за паска невеличку саперну лопатку, став копати м'яку, піддатливу землю і складати її на розісланий мішок. Раптом у піску заблискотіла позеленіла обойма патронів. Вовка сказав упевнено:
— Тут схованка!
Незабаром лопатка знову вдарилася об щось тверде. Вовка відкинув пісок, і з-під землі виглянув ріг ящика. Хутко відкрили його. У ящику рівними рядками були складені гранати-лимонки. Вовка дбайливо зарівняв схованку і прикрив її глицею.
— Тепер можна порадувати лейтенанта, хай приїздять і беруть вантаж. Тут чимало боєприпасів, буде чим пригостити фашистів. — Він витер об траву руки, розправив плечі, сказав рішуче: — Буду проситися в партизани. Скільки ж сидіти дома? Досидимося, що й війна закінчиться. Чув новину? Цієї ночі Петро Солодовник, Сергій Булах, Йосип Шаповал і Олексій Шумейко зникли з села, а ми все ще чогось чекаємо. Пора й нам братися за зброю.
Розділ восьмий
ШЛЯХЕТСЬКЕ БОЛОТО
У Берегових сіли снідати, коли до хати зайшов староста Щупак. Він широко перехрестився біля порога, прогув басом:
— Хліб та сіль добрим людям!
— Сідайте до столу, Юхиме Мартиновичу, — тут же запросила його Марія Федорівна, — чарку вип'єте і судачки є смажені.
Щупак сів за стіл, випив чарку, підсунув до себе сковорідку з смаженою рибою.
— Смачна! — похвалив. — їж і хочеться. Німці їдять — не нахваляться. І все кажуть мало. Давай їм курей, яйця, телятину, мед, вершки. Оце возили на Татарський острів по два бідони вершків, а тепер велено чотири. І ще кожен день здай п'ятсот яєць. Хоч бери та сам несися. І небагато ніби, а взяти ніде, бо курей німці ж вибили й поїли!
Щупак випив ще чарку горілки, подякував і звернувся до Юрка:
— Ну, ходімо, бо вже час. І пукалку незабудь взяти, бо врем'я таке, що все може бути.
— Куди це ви хочете піти? — поцікавилася Юркова мати.
— Не кудикай, Маріє, — невдоволений озвався Щупак, — бо накудикаєш невдачу. Є тут одне діло. Прийдемо — розповімо…
Понад Прип'яттю вийшли за село. Здалеку виднівся Кам'яний Ріг. Верхів'я зелених тополь ледь мріяли на тлі блакитного неба. Староста приклав руку до чола, оглянувся навколо, роздумливо сказав:
— Жаль Самусевого лісу. До чого ж мальовничий та грибний. Тільки що поробиш? Не вжалієш батька в наймах, так і його не врятуєш.
— Невже німці вирубають? — затурбувався Юрко.
— Під корінь, — махнув рукою Щупак. — 3 дня на день мають пригнати полонених і пустять під сокиру! Дзвонив Штарк, наказав забезпечити харчами охорону полонених, розмістити по хатах офіцерів. Пропав ліс — і собака не гавкне!
Шляхетське болото — всіяне глибокими невеличкими озерами, заросле високими очеретами, осокою. Під соковитою осокою затаїлися підступні «вікна», небезпечні трясовини. Щупак вирубав молоду осичку, обчухрав на ній листя та гілки і, перш ніж ступити на хистку трясовину, промацував її тонкою жердиною.
Торф'яне болото, як живе, крутилося під ногами, угиналося, покривалося червонястою, іржавою водою. Часом нога грузла в м'яку, податливу трясовину, і тоді на поверхні з'являлось безліч бульбашок болотного газу. Вони лопалися і загрозливо шерхотіли.