Татарський острів - Лысенко Василий Александрович. Страница 26

— Де зараз ці гроші і скільки їх?

— У нашій хатині. Я ж кажу, багато — лантух.

— Що означає слово лантух?

— Великий мішок, гер Маєр.

— Де ти взяв ці гроші?

— У мешканця нашого села Тимофія Пампушки. Його брат служив лакеєм у пана Хоткевича і вкрав колись ці гроші, їх було п'ять мішків. Тепер лишився один.

— Де ж інші? Кому він їх віддав?

— Пампушка спалив їх, коли розпалював піч.

— Як це спалив? Яку піч розпалював?

— Підкладав пачку грошей під дрова і підпалював їх.

— Це просто божевілля! — простогнав Маєр. — Палити в печі фунти стерлінгів! Цей тубілець навіть не підозрював, що він робить! За кожну пачку купюр він міг би купити три шикарних легкових авто. Яке дикунство! Ми зараз же поїдемо до вас і заберемо ці гроші. Твоя знахідка допоможе позбутися мені жахливої небезпеки.

Він підняв телефонну трубку і гукнув:

— Франц, підготуй машину!

…«Опель» зупинився біля воріт, і Маєр швидко піднявся на ґанок. Юрко відімкнув двері, завів Маєра в хатину, показав мішок з грішми, зав'язаний тугим зашморгом. Гестапівець розрізав міцний шнурок, дістав пачку грошей, підніс до вікна і радо прошепотів: — Вони… Потім поклав гроші на місце, міцно зав'язав мішок, сказав:

— Це воля провидіння! Ти, Юрген, втретє рятуєш мене від небезпеки. Клич Франца.

У хатину зайшов водій, і Юрко допоміг перенести йому гроші в машину.

Маєр задоволено опустився на сидіння.

— Юрген, ти мусиш знову поїхати в палац, допоможеш занести цю знахідку в мою опочивальню.

У Зоряній стояли напівсутінки, Маєр наказав поставити мішок поблизу письмового стола, подякував Францу. Той козирнув і вийшов.

— Я теж можу йти? — запитав Юрко.

— Так, ти вільний!

Юрко відступив до дверей і вклонився Маєрові.

— Спасибі вам гер Маєр, за наших біженців! Вони цілком лояльні люди. Коли я вас сховав у льосі від бандитів, наша біженка допомогла мені поставити на ляду важку бочку з капустою. Вона дуже хотіла врятувати вас, гер Маєр, і коменданта Штарка.

— Ідея! — вигукнув Маєр. — Я видам їй за це посвідчення, а також твоїй матері, що вони врятували німецьких офіцерів від бандитів.

Він хутко сів за стіл, дістав із сейфа бланки, заповнив їх, запитав у Юрка:

— Як прізвище вашої біженки?

— Павлюк Галина Денисівна.

— А як ім'я твоєї матері?

— Марія, гер Маєр.

— Чудово! Одержуй посвідчення! І можеш бути спокійний!

Гестапівець дістав із сейфа ще два бланки, подав їх Юркові:

— Це дозвіл на отримання пайка. Ці бланки здаси коменданту Штарку. Кожен місяць ваша біженка отримуватиме кілограм масла.

Юрко ледве не бігом подався до діда Захарка. У кімнаті побачив Лесю, Галину Іванівну, Женька.

— Ура! Маєр наказав відпустити всіх біженців, — радісно вигукнув. — Можна повертатися додому!

Розділ сьомий

ПОЇЗДКА В СТРІЛЕЦЬКИЙ ЛІС

Юрко з Лесею зайшли на Славкове подвір'я. Двері в сіни були відчинені. Юрко заглянув у хату. Славко у великих білих ночвах мив дрібну картоплю і складав її у пузатий, закіптюжений чавунець. На лаві стояли невеличкі жорна, поряд з ними миска з теплим, тільки що намолотим борошном. У печі догоряли дрова, і скупе полум'я ледве жевріло між чугунцями та горщиками. Славко побачив Юрка та Лесю, витер рукою спітніле чоло, ніяково посміхнувся:

— Заходьте і трохи почекайте. Зараз дотоплю піч. Мати пішла на роботу, я сам на господарстві. Учора млин купили, — хлопець кивнув на жорна, — тепер сам мірошникую. За годину — три кілограми борошна. Зараз ще поставлю картоплі поросяті і буду вільний.

— Я вам риби приніс. Сьогодні повні ятери набилися. — Юрко поклав на лаву торбинку.

— Спасибі, на вечір кашу зварю і насмажу. І нашого постояльця пригощу. Він любить рибу.

— Хіба приїхав?

— Сьогодні вранці.

Святий сидів у світлиці в чорній просторій рясі. Перед ним лежала розкрита грубезна біблія. На шовковій темно-червоній скатертині блискотів великий мідний хрест. На блюдечку біліли дві проскурки, у кутку перед іконами тьмяно горіла лампадка, ледь освітлюючи таємничі лики святих. У хаті пахло оливою.

Славко схопив відро, на ходу гукнув:

— Я зараз, принесу води.

Цю ж мить Юрко нахилився до Лесі, прошепотів:

— Ти побудь із Славком, подивися на книжки, а мені треба поговорити з батюшкою. Розумієш?

Дівчина кивнула головою.

Юрко пішов у світлицю до Святого.

Святий відсунув папери, сказав похмуро:

— Довелося терміново їхати до хірурга чистити рану. Нема гірше, як немощі людину обсядуть. Як там у Києві?

— Бачив Клару. У них все гаразд. Просила передати, що арештували родину Патлаха.

Святий важко зітхнув:

— Погана новина. Ми з Патлахом всю громадянську пройшли і разом лишилися в підпіллі. Затягують фашисти зашморг. Що ще?

— Проти лейтенанта Вершини готується провокація. Гестапівці хочуть розпустити чутку, що його дочка Люся видала підпільниць на аеродромі.

— Знову ту ж пісню думають заспівати. Далі?

— Ніби все, Павле Павловичу, — й тут же спохватився: — Ні, ще не все. У мене є знайома дівчина в Києві. Катя. Так у них родичка ховається з дітьми, бо її чоловіка арештували. І видав його немовби якийсь Рудий.

— Рудий? — здивовано запитав Павло Павлович і звів докупи густі брови.

— Той, що в нашому загоні діє, — пояснив хлопець. — Тітка Марина казала, що він з Васильківських Дач.

— Стій! Яка тітка Марина? — стривожено запитав Святий.

— Родичка Каті. Я ж вам говорив.

— Як її прізвище?

— Не знаю.

— Марина, — в задумі мовив Святий. — А де вона живе в Києві, на якій вулиці?

— На Кузнецькій, біля вокзалу.

— На Кузнецькій? — перепитав Павло Павлович. — І гестапо забрало її чоловіка? От лихо! Пропали хлопці!

— Які хлопці? — стривожився Юрко.

— Наші, — забідкався Святий. — Позавчора по цій адресі пішли три наших зв'язкових. А явка, виходить, викрита. На них там гестапівці чекають.

Святий встав із-за столу, зашкутильгав по світлиці, метляючи полами довгої ряси. Затим зупинився навпроти Юрка, безпомічно розвів руками:

— І нічим їм не допоможеш. Нічим. Схопили їх уже, мабуть, гестапівці й катують. У тебе все? — Святий важко сів на стілець, простягнувши поперед себе забинтовану ногу.

— Майже все, — відповів Юрко, — якщо не говорити про те, що мене недавно хотіли втопити. Добре, що Леся врятувала.

— Хто? Поліцай?

Хлопець розповів про несподівану пригоду на березі річки. Святий зупинив його порухом руки:

— Зачекай. Петро Солодовник, це той, що його батько до війни садівником працював і їхній дім стоїть над Прип'яттю?

— Він. І хлопців підмовив, щоб зі мною розквиталися.

— Дурень! — гнівно мовив Святий. — Це через нього мусив я до хірурга їхати. Зустріло мене п'яне на вулиці, назвало «довгогривим жеребцем» і так штовхнуло, що я опинився в канаві, забив поранену ногу. Тому й рана відкрилася.

Він хвилю помовчав, щось обдумуючи, потім порадив Юрку:

— Ти ось що, не ходи вранці трусити ятери і взагалі сам на берег не потикайся, бо знову можуть підстерегти. Днів п'ять побережися, а там ми вивеземо їх із села. Скільки лиха через це може трапитись! Жаль, як зв'язкові нарвуться на засаду. І Чечеля жаль.

— Якого Чечеля?

— Господар явки, мій товариш, разом починали працювати в міліції. Дуже гарна й порядна людина, чудовий товариш. Дружина в нього хвора. Пропонували їхати в тил — відмовився, лишився в підпіллі.

— Я залишив Каті продукти і гроші, — повідомив Юрко, — там і родині підпільника вистачить.

— Ти, Юрку, — попросив Святий, — піди зараз до шевця Семена Яхна і попроси, хай він хутчій прийде до мене. Скажеш — дуже важлива справа.

Юрко вийшов із світлиці, сказав Лесі, яка розмовляла з Славком:

— Ходімо, нам треба ще до Яхна зайти, забрати полагоджені черевики.

По дорозі до шевця Леся поцікавилась:

— Що трапилося, Юрко? Чого ти такий схвильований? Юрко розповів про провалену явку, про зв'язкових, які пішли в Київ, і додав засмучено: