Голова Якова - Дереш Любко. Страница 23
— Йоланто. Я тебе кохаю.
— Я не вірю.
— Я скоро помру. Мені нема чого брехати.
— Та дівчина, в яку ви закохалися, існує тільки у вашій уяві. Це не я.
— Ти до чого ведеш?
— Бути з таким чоловіком — мрія будь-якої жінки. Я могла б стати вашою
наложницею. Я би вдавала, що закохана у вас. Або ми просто мали б секс. Потім ви
переписали б на мене квартиру, машину і рахунок. Ви зробили б так, правда?
— Клянусь, лиш би ти була зі мною ці дні.
— Ви готові на все, лиш би не бачити, ким я є насправді. Ви були відверті зі мною, і я
теж мушу бути відвертою з вами. Пообіцяйте, що це тільки між нами.
— Клянусь!
— Я вагітна від Якова.
Мовчанка.
— Гей, пане інтелектуал? Ви ще там?
— І давно ви разом?
— Ми були коханцями ще в Києві. Мені не так важливо бути в чоловіка єдиною, як
іншим.
— Розкажи мені про вас.
— Я прийшла до них на студію, мені потрібно було знайти когось, хто сказав би мені
кілька слів про пісні, які я записала. Ти знаєш студію, на якій працював Яків у Києві?
— Так, він розказував.
— Її відкрив мій чоловік. Він хотів, щоб я стала співачкою. Йому подобалось, як я
танцюю, і він вирішив, що я стану хорошою співачкою. Тепер із цим так просто... Тож, пане інтелектуал, ваша квартира мені не потрібна зовсім не з духовних міркувань. Я
вередувала і не хотіла бути співачкою. Я взяла диск і спустилася на третій поверх, де в нас
сидять звукорежисери. Виявилось, що головний звукорежисер у нас — це ваш брат. Я
дала йому послухати цей диск, і він попросив почекати на нього у кафе в підвалі. Там є
такий кальян-бар, яскраві кольори, вельветові диванчики. Ці диванчики схожі на вульву.
Знаєте, яка на вигляд жіноча вульва? І я вирішила чекати на цього звукорежисера. Сиділа, пила каву, говорила з дівчатами, які там записуються, і думала, що мені світить бути
такими ж, як і вони. А пізніше прийшов ваш брат і став награвати на фортепіано. Це була
моя улюблена пісня Марі Лафоре — «Борис, Іван і я». Ми зайнялися сексом, просто на
цих диванчиках. Цікаво, чи той, хто їх робив, здогадувався, для чого їх будуть
використовувати... Потім я пішла від свого чоловіка. Мій чоловік багатий і ревнивий. Так
що, повірте, не лише ви бачили в мені жінку.
— Коли ти завагітніла?
— Перед тим як Яків дізнався про смерть батька. Я не хочу казати Якову про це. Це
моя дитина.
— Йоланто. Ми можемо одружитися, суто формально, і ти не переживай. Ти зможеш
казати, що це від мене...
— Не смішіть. Мені нема кого боятися.
— Ти кохаєш його?
— Він, принаймні, не плаче за мамою.
— Скажи, я можу надіятись на щось?
— Надія вмирає останньою. У вашому випадку так ризикувати необдумано. На
добраніч.
— Щось ви не дзвоните.
— У мене були болі. Не мав сил говорити.
— У вас голос так змінився за ці дні.
— Нормальний в мене голос.
— Ви щось їсте?
— Вертаю. Солженіцина пригадав. З ним же сталося чудо, хіба не чудо? У день, коли
помер Сталін, Солженіцину повідомили, що він здоровий і пухлини більше немає. Потім
Солженіцин прожив ще п'ятдесят років. Уявляєш? П'ятдесят років. Це більше, ніж я
прожив донині. Зі мною може статися чудо?
— Не знаю.
— Що нового вдома?
— Ваш молодший брат кинув у вашого середнього брата чашку з чаєм, а ваш середній
брат за це надавав йому по вухах і заборонив спускатися до загального столу.
— Як це все знайомо, Йоланто. Нічого нового не відбувається. Йоланто, я хочу тебе
побачити ще раз.
— От, ці чоловіки вічно щось хочуть і нічого для цього не роблять.
— Я зараз сяду на машину і приїду до тебе.
— Ах, пане. Не приманюйте надією даремно. Уже одинадцята, ми всі давно спимо —
пуделі, композитори, коханки композиторів, коханки коханок, коханці коханок коханок —
все на купу. Ми вже всі спимо.
— Я серйозно. Я зараз сяду і приїду до тебе. Я тобі ще задзвоню.
9.
— Алло, Йоланто, ти ще не спиш?
— Ні, я вирішила перевірити свою пошту. Уявляєте, пропонують збільшити статевий
член. Кажуть, що це реально.
— Я на виїзді з Києва. Тепер дороги порожні, гнати одне задоволення.
— Аж не віриться! Невже залишилися на світі лицарі?
— За кілька годин я буду в тебе. Ти можеш мені скласти компанію, поки я їхатиму?
— На мене може напасти сон.
— Поговори зі мною, скільки можеш. Мені страшенно важливо чути тебе. Я жену під
двісті по Київській трасі, і ніч прекрасна. Ці ліхтарі, Йоланто. Ці порожні дороги... Я ніби в
якомусь тунелі. Ти не чула «Музыку для космических дальнобойщиков»?
— Ні.
— Я її поставив у машині і почуваю себе космічним далекобійником. І мені так жаль, що це все закінчиться... Я не знаю, може, це трамадол на мене так діє, мені так спокійно, так кайфово...
— Це точно трамадол.
— Та ні, це ніч довкола мене. Вона дихає. Пече шлунок. Якби я був самураєм з
катаною, я розітнув би собі живота і витяг його звідти. Живого, з клешнями і вусами...
Козел, шо ж ти стаєш так посеред дороги... Фух-х-х... Мало в аварію не потрапив. У стилі
Чорновола... Ти пам'ятаєш Чорновола?
— Ні, хто це?
— Був такий депутат. Приятель мого тата. Уф-ф-ф, щось батька стало шкода... Я тобі
передзвоню.
10.
— Алло? Ще не спиш?
— Спала, але можу й не спати...
— Згадав батька, не захотів стримуватись. Став на узбіччі, поки все не витекло з мене.
Тепер легше. Я вже біля Рівного.
— Нівроку женете!
— Хочу скоріше тебе побачити.
11.
— Алло, Йоланто.
— Яволь.
— Прокинься. Слухай, мені сто кілометрів до Львова, я скоро буду. Але тут сталася
така пригода... Я збив зайця.
— Ага.
— Збив зайця і зупинився.
— Он як...
— Та ні, ти не в'їхала. Я стою посеред траси на Львів, навкруги туман, а я бачу у фарах, що це заєць, і він ще дихає. Розумієш?
— Ага.
— Чого він кинувся під колеса?
— Це доля.
— Це не доля. Він міг не кидатися. Він міг ще десять років прожити спокійно і не знати
про смерть. Чому він так не зробив?
— Не знаю, Матвію. Просто йому захотілось перебігти дорогу. Він не знав, чому так
захотілося. Щось смикнуло, і він побіг. От і все.
— Він водить оком і дивиться на мене. Я доб'ю його.
— Не варто.
— Щоб не мучився.
— Ти ж не знаєш, що для нього ці хвилини.
— Він же страждає.
— Як скажеш. Може, він теж хоче пережити цей момент по-особливому.
— Може. Я вже сів у машину і поїхав. Ти мене прибила. Скажи, чому він вискочив,
саме коли їхав я? Хіба йому не хотілося ще трохи побігати, погоцатися з самочками на
травичці?
— Просто його час добіг до кінця. Таке буває — час закінчується, і тоді все стається
само собою.
— Спи, я скоро приїду.
12.
— Йоланто?
— М-м-м?
— Я вже на об'їзній біля Львова, буду хвилин за двадцять. Тут тумани, нічого не
видно. Я придумав хоку. Я тобі хочу прочитати його.
— М-м-м.
— Зачекай-но... «В тумані заєць на трасі, мертвий. Чому мої руки червоні?»
— М-м-м... А де задній план?
— Який задній план?
— У хоку повинен бути задній план. «На голій гілці самотній ворон тихо старіє. Осінній
вечір». Самотній ворон — це передній план. «Осінній вечір» — задній план.
— Я питаю: «Чому мої руки червоні?» Це задній план. Усе те, що я зробив із зайцем, ця ціла ситуація — це задній план.
— Не надто переконливо.
— Мені переконливо. «В тумані заєць на трасі, мертвий. Чому мої руки червоні?» Це
сталося зі мною. Розумієш?
— Мабуть.
— Ні, не розумієш. Але це не важливо. Я за десять хвилин буду.
13.
— Алло? Це я. Відчини мені двері. Тут такі тумани... Ти не хочеш прогулятися до озера?