Адюльтер - Коэльо Пауло. Страница 40

Але тепер він попросив мене одягтися й не ворушитися. Він знову став хлопчиком, який добре поводиться і яким захоплюються виборці. Він знає, що припустився помилки, але вміє її назвати. Він почав розуміти: я прийшла сюди не лише тому, що він чудовий коханець.

— Чого ти хочеш?

— Підвести фінальну риску. Закінчити, хоч у мене й розколюється серце й емоційно розриває мене на шматки. Ми маємо подивитися одне одному у вічі й сказати, що всьому кінець. Ніколи більше.

Протягом останнього тижня мої страждання були майже нестерпними. Я проливала сльози, яких не було, і мене обсідали думки, коли я уявляла себе на університетському кампусі, де працює його дружина, замкненою в психіатричній лікарні. Я відчувала, що зазнала краху в усьому, крім своєї роботи та в ролі матері. Щохвилини я перебувала між життям і смертю, мріючи, як би я могла жити разом із ним, якби ми досі були підлітками й обоє дивилися в майбутнє, як було на початку наших взаємин. Але настала хвилина, і я зрозуміла, що дійшла до межі розпачу, що вже не можу провалюватися глибше, і коли дивилася вгору, то бачила лише одну простягнену руку — руку мого чоловіка.

Він також не міг відчувати недовіру, бо його любов була сильнішою. Я хотіла бути чесною, розповісти йому все й скинути тягар зі своїх плечей, але потреби в цьому не було. Чоловік показав мені, що незалежно від того, який вибір зроблю я у своєму житті, він завжди буде поруч зі мною, і тому мій тягар був легким.

Я зрозуміла, що звинувачую себе за речі, за які він не складав на мене провину. Я сказала сама собі: «Я не гідна цього чоловіка, він не знає, яка я є».

Але він знав. І саме це дозволяло мені зберігати повагу до себе самої й відновити своє самолюбство. Бо якщо такий чоловік, як він, здатний без жодних труднощів знайти собі подругу на наступний день після розлучення, хоче залишитися при мені, означає, що я чогось варта, і варта багато.

Я зрозуміла, що можу знову спати поруч із ним, не почуваючись брудною й не відчуваючи, що я його зраджувала. Я відчувала, що мене кохають, і вважала, що заслуговую на це кохання.

Я підвелася, зібрала одяг і пішла в його приватну ванну кімнату. Він знав, що востаннє бачить мене голою.

«Мене чекає тривалий процес зцілення», — подумала я, повертаючись до кабінету. Мабуть, він почував те саме, але я не сумнівалася, що Маріанна хотіла, щоб ця авантюра закінчилася, щоб вона могла обіймати його з тією самою любов’ю і тим самим відчуттям безпеки, як і раніше.

— Так, але вона нічого мені не каже. Вона зрозуміла, що відбувається, і закрилася ще більше. Вона ніколи не вирізнялася ніжністю, а тепер здається автоматом, який присвячує себе роботі більше, ніж будь-коли. Це її манера втікати від проблем.

Я вдягла спідницю, панчохи й черевики, дістала із сумки пакет і поклала його на стіл.

— Що це?

— Кокаїн.

— Я й не знав, що ти…

«Він нічого не хоче знати, — подумала я. — Не хоче знати, куди я готова була зайти, змагаючись за чоловіка, у якого палко закохалася. Пристрасть ще існує, але її вогонь із кожним днем слабшає. Я знаю, їй настане кінець, коли вогонь остаточно погасне. Будь-який розрив завдає болю, і я відчуваю цей біль у всіх фібрах мого тіла. Це останній раз, коли я бачуся з ним наодинці. Ми й далі зустрічатимемося на святах і коктейлях, на виборах і на колективних інтерв’ю, але вже ніколи не спілкуватимемося так, як сьогодні. Було чудово так кохатися й закінчити, як і почали: цілковито злившись одне з одним. Я знала, що це востаннє; він нічого не міг сказати».

— А що я маю робити з цим?

— Викинь його геть. Він коштував мені невеличкого статку, але викинь його геть. Так ти звільниш мене від пороку.

Я не пояснила, про який порок говорю. Він має ім’я — Жакоб Кеніг.

Я побачила подив на його обличчі й усміхнулася. Попрощалася з ним трьома поцілунками й вийшла. У передпокої побачила його асистента й кивнула йому. Він відвернув погляд, удавши, що зосередився на стосі паперів, і лише промурмотів слова прощання.

Коли вийшла на вулицю, зателефонувала чоловікові й сказала, що хочу провести святвечір удома, з дітьми. Якщо він хоче подорожувати, то хай це буде не на Різдво.

— Прогуляймося трохи перед вечерею?

Я погодилася кивком голови, але не зрушила з місця. Пильно подивилася на парк біля готелю, а за ним на Юнгфрау, постійно накриту шапкою снігу, освітлену надвечірнім сонцем.

Людський мозок влаштований дивовижно: ми забуваємо якийсь запах, щоб відчути його знову, чийсь голос завмирає в нашій пам’яті, аж поки ми чуємо його знову, і навіть емоції, здавалося, поховані назавжди, покидаються, коли ми повертаємося на те місце, де їх пережили.

Я перемістилася в той час, коли ми були в Інтерлакені вперше. У той час ми оселилися в дешевому готелі, кілька разів ходили від озера до озера, і нам здавалося, що ми щоразу відкриваємо новий шлях. Мій чоловік бігав безумно довгі марафони, що займали більшу частину його походів у гори. Я пишалася своїм авантюрним духом, який підштовхував мене домагатися неможливого, вимагати від свого тіла все більше й більше.

Але це було не єдиною нашою проблемою: сюди приїздили люди з усіх куточків світу, готелі були переповнені, і люди знайомилися в багатьох барах і ресторанах міста, яке мало лише 5 тисяч жителів. Я не знала, яким має бути Інтерлакен восени, але з мого вікна він здавався більш порожнім, більш далеким.

Цього разу ми оселилися в найкращому готелі. Узяли номер-люкс. На столі чекало послання від директора, який вітав нас і пропонував пляшку шампанського, яке ми вже випили.

Він мене покликав. Я повернулася до реальності, і ми вийшли трохи прогулятися вулицями, поки посутеніє.

Якби він запитав мене, чи зі мною все гаразд, я збрехала б йому, бо мені не хочеться псувати йому радість. Але правда в тім, що рани в моєму серці затягуються повільно. Він нагадав мені про лаву, де ми сиділи колись уранці після кави, коли до нас підійшли двоє чужоземних хіпі й попросили грошей. Ми проминули одну з церков, дзвони забамкали, він мене поцілував, і я повернула йому поцілунок, намагаючись приховати те, що відчувала.

Ми не бралися за руки, бо було холодно, а носити рукавички я не люблю. Зупинилися в симпатичному барі й трохи випили. Підійшли до залізничної станції. Він купив той самий сувенір, що й минулого разу, — запальничку із символом міста. У той час він курив і бігав марафони.

Сьогодні він уже не курить і вважає, що дихати йому важче з кожним днем. Він завжди задихається, коли ми йдемо швидко, і хоч намагався це приховати, я помітила, що він більше стомлюється, аніж тоді, коли ми бігали берегом озера в Ніоні.

Мій телефон задзвонив. Я шукала його цілу вічність у своїй сумці. Коли нарешті його дістала, співрозмовник уже від’єднався. На екрані я побачила, що то була моя подруга, та, яка хворіла на депресію й завдяки лікуванню тепер знову стала щасливою жінкою.

— Якщо хочеш повернутися, то я нічого не маю проти.

Я запитала в нього, чому повинна повернутися. Він не щасливий у моєму товаристві? Хоче, щоб нашу прогулянку урвали люди, яким немає чого робити, крім як годинами сидіти на телефоні, базікаючи по-пустому?

Він також роздратувався на мене. Мабуть, це вплив пляшки шампанського з двома келишками горілки на додачу, які ми щойно випили. Його роздратування заспокоїло мене й трохи розслабило: я йду поруч із людським створінням, яке має емоції й почуття.

— Яким дивним здається Інтерлакен без марафону, — зауважила я. — Здається містом-привидом.

— Тут немає лижних слідів.

— А чого вони тут мають бути?

Ми перебували посеред долини з високими горами обабіч й озерами в її кінцях.

Він попросив ще два келишки випивки. Я запропонувала зайти до бару, але він був сповнений рішучості захиститися від холоду випивкою. Ми вже давно так не робили.

— Я знаю, що минуло десять років. Коли ми були тут уперше, я був іще молодий. Я мав амбіції, любив простори й не дозволяв залякати себе чимось невідомим. Хіба я дуже змінився?