Адюльтер - Коэльо Пауло. Страница 41

— Тобі лише тридцять років. Ти вважаєш, що це старість?

Він нічого не відповів. Випив трунок одним ковтком і став дивитися в порожнечу. Він перестав бути досконалим чоловіком, і, попри всю свою неймовірність, це мене розвеселило.

Ми вийшли з бару й повернулися до готелю. Дорогою проминули симпатичний ресторан, але ми вже зробили замовлення в іншому місці. Було ще досить рано — оголошення повідомило, що вечерю тут подають не раніше від дев’ятнадцятої години.

— Ходімо вип’ємо ще джину.

«Хто цей чоловік зі мною поруч? Чи Інтерлакен розбудив у ньому давні спогади й скринька Пандори відчинилася?»

Я не сказала нічого. І відчувала страх.

Запитала, чи не скасувати нам наше замовлення в італійському ресторані й повечеряти тут?

— Однаково.

«Однаково? Чи він не почуває тепер те саме, що почувала я, коли думала, що мене опанувала депресія?»

Для мене ніколи не буває «однаково». Я хочу йти до того ресторану, який ми замовили. До того самого, де ми обмінялися клятвами кохання.

— Ця подорож була поганою думкою. Я хотів би повернутися додому вже завтра. Я мав найкращий із намірів: знову пережити світанок нашого кохання. Але хіба це можливо? Звичайно, ні. Ми вже зрілі люди. Живемо тепер під тиском, якого раніше не існувало. Маємо дбати про виховання, здоров’я, харчування. Ми повинні розважатися наприкінці тижня, бо всі так роблять, і коли нам не хочеться виїхати з дому, ми вважаємо, що з нами щось негаразд.

— Мені ніколи не хотілося. Тому я вирішила промовчати.

— Мені теж. Але наші діти… Вони хочуть чогось іншого. Ми не можемо залишати їх стовбичити перед комп’ютерами. Вони надто юні для цього. Тому ми намагаємося вивозити їх до якогось місця, робимо те саме, що наші батьки робили з нами, а наші діди робили з нашими батьками. Це вважають нормальним життям. Ми хороша родина. Коли один із нас потребує допомоги, другий завжди готовий зробити все можливе й неможливе.

Я його зрозуміла:

— Чи є сенс їхати до місця, переобтяженого спогадами?

Ми випили ще по келишку джину. Він трохи помовчав, перш ніж відповісти на моє зауваження.

— Саме про це я кажу. Чи варто сподіватися, що спогади можуть заповнити сучасне? Навпаки: вони мене душать. Я відкрив, що я тепер зовсім інша особа. Поки ми не прибули сюди й не випили ту пляшку шампанського, усе було гаразд. Тепер же я зрозумів, що живу далеко не так, як мріяв, коли відвідав Інтерлакен уперше.

— А про що ти мріяв?

— Про дурниці. Та це була, зрештою, моя мрія. І я міг би її здійснити.

— Але якою вона була?

— Продати все, що я мав на ту пору, купити корабель й об’їздити весь світ із тобою. Мій батько розлютився б, якби я не пішов його слідами, але мені було байдужісінько. Ми б заходили в порти для тимчасової роботи, яка давала б нам досить, щоб пливти далі, і, назбиравши грошей, виходили б у море знову. Ми зустрічалися б із людьми, яких ніколи не бачили, і відкривали б місця, яких нема в туристичних путівниках. Авантюра. Моїм єдиним бажанням була а-ван-тю-ра.

Він попросив налити йому ще один келих джину й випив його зі швидкістю, якої я ніколи в нього не бачила. Він перестав пити, бо відчув, що мене вже занудило; ми досі нічого не їли. Я хотіла сказати йому, що, якби він реалізував своє бажання, я почувалася б найщасливішою жінкою у світі. Але ліпше промовчати, бо йому стане ще гірше.

— А тоді народився перший син.

— Ну то й що? Існувало чимало випадків, коли мільйони подружжів із дітьми робили те саме, про що мріяли.

Він ненадовго замислився.

— Я не сказав би, що мільйони. Можливо, тисячі.

Вираз його очей змінився; у них уже не було агресії, тільки смуток.

— Бувають хвилини, коли ми зупиняємося, щоб проаналізувати все: наше минуле й наше теперішнє. Чого ми навчилися і як часто ми помилялися. Я завжди боявся цих хвилин. Я намагаюся одурити їх, переконуючи себе, що завжди робив найкращий вибір, хоч вони й вимагають від мене певних жертв. Але нічого серйозного.

Я запропонувала трохи пройтися. Його очі здавалися мені дивними, без блиску.

Він ударив кулаком по столу. Офіціантка ресторану подивилася на нас перелякано, і я попросила її налити келишок джину для мене. Вона відмовилася. Їй треба зачиняти бар, бо незабаром почнеться вечеря. Вона принесла рахунок.

Мені здалося, мій чоловік запротестує. Але він лише дістав гаманець і поклав банкноту на прилавок. Узяв мене за руку, і ми вийшли на повітря.

— Боюся, якщо багато думати про все, що могло бути, але так і не відбулося, ми провалимося в чорну яму…

Я знаю це відчуття. Ми розмовляли про це в ресторані, коли я відкрила йому душу.

Він, здавалося, мене не слухав.

— …десь у глибині душі я чую голос, який мені каже: ніщо з цього не має сенсу. Усесвіт уже існував мільярди років й існуватиме після того, як ти помреш. Ми живемо в крихітній клітині велетенської таємниці, не маючи відповіді на запитання свого дитинства. Чи існує життя на іншій планеті? Якщо Бог добрий, навіщо він дозволяє страждання й біль? Запитання такого штибу. Але найгірше те, що час минає. Багато разів без видимої причини я відчував грандіозний страх. У найнесподіваніші хвилини: на роботі, в автомобілі, коли вкладав дітей спати. І я дивлюся на них із ніжністю й страхом. Що станеться з ними? Ми живемо в країні, яка дарує нам безпеку й спокій, але майбутнє?

Атож, я розумію, про що він. Гадаю, не тільки нас обсідають такі думки.

— Я дивлюся на тебе, як ти готуєш вранішню каву або вечерю, і не раз думаю про те, що десь через півсотні років або навіть менше одне з нас спатиме саме в ліжку, щоночі плачучи, бо одного дня ми були щасливі. Дорослі діти будуть далеко від нас. Той, хто переживе другого, хворітиме й завжди потребуватиме допомоги чужих людей.

Він замовк, і ми йшли далі в мовчанці. Проминули вивіску, яка повідомляла про святкування святвечора. Він із люттю її зірвав. Двоє чи троє перехожих подивилися на нас.

— Пробач мені. Я не хотів тобі цього говорити. Я привіз тебе сюди, щоб ти почувалася краще без того тиску, який ми щодня відчуваємо на собі. Даремно я стільки випив.

Я була дещо здивована.

Ми проминули гурт дівчат і юнаків, які жваво розмовляли, розкидавши навколо себе чимало бляшанок із-під пива. Мій чоловік, завжди серйозний і сором’язливий, підійшов до них і запросив випити ще трохи.

Юнаки подивилися на нього переляканими очима. Я попросила в них пробачення, сказала, що ми обоє вже добре випили й кожна зайва краплина алкоголю може спричинити катастрофу. Я взяла його за руку, і ми пішли далі.

Протягом якого часу я так не робила? Він завжди був захисником, тим, хто допомагав, хто розв’язував проблеми. Сьогодні мені доводиться стежити, щоб він не послизнувся й не впав. Його настрій знову змінився, тепер він мугикає музику, якої я ніколи не чула, — можливо, це народна пісня місцини, звідки він родом.

Коли ми наблизилися до церкви, дзвони знову забамкали.

— Це добрий сигнал, — сказала я.

— Я слухаю дзвони, вони розповідають про Бога. Але чи слухає нас Бог? Ми лише перетнули межу в тридцять років, а вже не бачимо в житті радості. Якби не наші діти, то який би сенс був у всього цього?

Я наготувалася щось відповісти. Але не знайшла відповіді. Ми прийшли до ресторану, де колись обмінялися першими клятвами кохання, а тепер повечеряємо при свічках, в одному з найгарніших і найдорожчих міст Швейцарії.

Коли я прокинулася, надворі був уже день. Я проспала ніч без сновидінь і не прокинулася, як зазвичай, посеред ночі. Подивилася на годинник: дев’ята ранку.

Мій чоловік спав. Я пішла до ванної, почистила зуби, замовила вранішню каву й чай для нас двох. Одягла халат і підійшла до вікна, щоб збавити час, поки не прийшла прибиральниця кімнати.

У цю мить я помітила одну річ: небо було заповнене парапланами. Люди приземлялися в парку біля готелю. Ті, хто вилітав уперше, здебільшого не були самі-одні, а мали позаду інструктора, який пілотував апарат.