Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 104

Нічне жахіття стихло майже опівдні, і Настя лише тоді відчула неймовірну втому. Але вона таки вирушила до крамниці, щоб купити сину кефір. Їй пощастило, відучора лишився один пакетик. Настя поверталася додому і вже біля свого будинку побачила два автобуси з бойовиками, які прямували в бік Лисичанська. Дверцята були відчинені, і на сходинках сиділи стомлені, з відчуженими, загорілими і закопченими димом обличчями бойовики в повному спорядженні: в бронежилетах, касках, з автоматами на грудях. З одним із них Настя зустрілася поглядом. Його велика руда пика була схожа на котрогось із німців, яких показували в радянському кіно. Від його невдоволеного і злого погляду Насті стало моторошно. Жінці здалося, що від злості чоловік зараз дасть по ній автоматну чергу, але автобуси поїхали далі. За ними прослідували важкі вантажівки, і Настя поспішила додому.

Геннадій випив склянку кефіру, а Настя не хотіла ні пити, ані їсти. У суцільній тиші на мить здалося, що ніяких обстрілів і не було. І почався дощик, такий тихесенький, благесенький, заспокійливий, пустив на зболену землю свої дрібненькі крапельки, які впали на неї бальзамом. Весело заспівала невгамовна птаха. Настя ледь дотягла стомлене тіло до ліжка, впала на нього — і за мить потрапила в міцні обійми сну.

Вона прокинулася від звуку двигуна під вікнами. Геннадій з балкона спостерігав за чимось внизу.

— Що там? — стривожено спитала Настя.

— Сама подивися, — всміхнувся син.

Під будинком, якраз під їхніми вікнами, стояв бронетранспортер з українським прапором!

— Невже?! — вирвалося у Насті радісно і нестримно.

На протилежному боці дороги проїхав ще однин БТР із синьо-жовтим прапором і солдатами. Сумнівів не лишилося — українські війська ввійшли у місто. Під вікнами на бойовий машині сиділи двоє молодих бійців, ще один стояв поруч.

— Я зараз піду туди! — заметушилася Настя.

Вона розгублено бігала з кімнати в коридор і ніяк не могла вдягнутися. До її слуху донеслися невдоволені голоси. Настя, взута в одну пантофлю, бо другу ніяк не могла знайти, виглянула з балкона. До бійців підійшли місцеві мешканці — молода жінка і чоловік. Жінка вульгарно поставила пляшку з недопитою слабоалкоголкою на броню, сперлася на неї ліктем. З вигляду та мови було одразу помітно, що місцеві напідпитку.

— Скажіть мені, — звернулась жінка до бійців, — навіщо ви сюди приперлися? Хто вас кликав? Я? Ні, я вас не звала, то чому ви зараз тут?

Хлопці стримано промовчали.

— Якщо ми вас не кликали, то навіщо ви приперлися? Вбивати нас? Послухайте, ви, бидло укропське, чешіть з нашої землі!

— У мене є батьки… — Чоловік підійшов ближче до БТРа, відпив пива з пляшки і поставив її на броню. — Якщо ви, бидлота, почнете в них стріляти, то запам’ятайте, я своїми руками знайду кожного з вас і удавлю! Я все ясно сказав?!

Витримка у бійців була залізна.

— А у мене троє дітей, і не дай Боже з ними щось станеться! — сипала погрозами сп’яніла жінка.

— Ми вас все одно будемо давити, як тарганів, різати, як баранів! — додав чоловік.

— Щоб ви всі, сволото, згоріли у пеклі! — жінка плюнула на БТР, забрала свою пляшку.

— Господи, що вони несуть?! — Настя ще більше розхвилювалася і забігала по кімнаті, шукаючи взуття. — Так не можна! Що ті бідні солдатики перенесли, щоб звільнити цю погань, а вони…

— Мамо, заспокойся, — сказав Геннадій. — Вони вже пішли.

— Не люди, а якась бидлота!

Настя нарешті вдяглася.

— Ти куди? — спитав син. — Чуєш, як знову всюди бахкає?

— Обіцяй мені, що нікуди з дому не підеш, — сказала вона, важко дихаючи. — Обіцяєш?

— Так.

— Я зараз. Я швидко повернуся!

— Куди ти? На вулиці ні душі, ще йдуть бої, — сказав хлопець, але Настя вже не чула його слів.

Вона за мить спустилася сходами, побігла до БТРа, але він уже рушив з місця, і Настя встигла лише привітно помахати рукою.

— Фух! — сказала повна жінка, яка стояла поруч. — Поки з ними фотографувалася продавчиня з меблевого магазину, я встигла купити хлопцям пиріжків і цукерок. Хотіла купити їм води в АТБ, але там порожньо, а вони, бідненькі, від спраги знемагають.

— То вони зупинялися, щоб знайти десь воду?

— Так, — кивнула жінка, — спекотно, а в тій машині, напевно, як у пеклі, тож вони шукають воду по магазинах.

— Ой, леле! — Настя сплеснула руками. — Якби ж то я знала, то принесла б їм водички.

— У кранах знову нема води.

— У мене є запаси, і в холодильнику холодна водичка. Як шкода!

— Нічого, світ не без добрих людей, — заспокоїла її незнайомка, — люди напоять наших визволителів і нагодують.

— Це точно, — сказала Настя, згадавши п’яну парочку.

Пекло сонце, асфальт після дощику парував, а навколо все гриміло. Десь у місті торохтіли калаші, доповнюючи музику вибухів, на вулицях серед білого дня не було жодної живої душі, лише Настя поспішала до Білого дому. Вона вже майже бігла, аж раптом зупинилася. На флагштоку біля Будинку культури тріпотів на вітрі великий синьо-жовтий прапор! Радощі та піднесення наповнили її душу вщент, настільки повно, до останньої клітинки, що дійшли межі, коли далі вже нема куди. Вона відчула, що ті почуття підіймають її вгору, туди, де у відкритому навстіж небі весело тріпотів прапор. Від неймовірного щастя й полегшення Настя розплакалася. Вона не стидалася сліз, які зібралися в її вразливій душі, і не могла відірвати погляд від стяга. Жінка довго стояла, самотня, посеред грому війни, але щаслива, і сльози горохом котилися по її щоках.

Настя змахнула сльози з обличчя, підставила його вітрові і пішла далі. Вона повинна була впевнитися, що місто спекалося непроханих гостей і псевдозахисників, і лише прапор на виконкомі міг засвідчити перемогу.

На будівлі Білого дому також майорів український прапор, і Настя полегшено видихнула. На жаль, нікого з людей там не було, лише одна жіночка похилого віку швиденько перебирала ногами, поспішаючи з магазину додому.

— Перепрошую, ви не скажете, — звернулася до неї Настя, — з виконкому ніхто не робив оголошення про звільнення міста?

— Як то ні? — жінка зупинилася біля будинку. — Зустрічали визволителів хлібом-сіллю.

— Давно?

— Щойно, — охоче пояснила жінка. — Прийшли мешканці міста, небагато, правда, бо ще ж он як бахає, але були. Перед ними виступив полковник Олександр Радієвський. Я хоч і багато років за плечима маю, але пам’ять на прізвища в мене гарна, — усміхнулася старенька. — Цей день назавжди увійде в історію нашого міста, я знаю.

— Радієвський, кажете?

— Так. Запам’ятайте це прізвище, щоб потім розповідати про людину, яка принесла радісну звістку своїм дітям та онукам. І всі люди, що прийшли, скандували йому «Дякуємо!». Ось так!

Настя подякувала жінці і пішла назад. По дорозі вона телефоном повідомила радісну новину Вадиму і поцікавилася, як справи у Левка.

— Зібрали потрібні кошти, і сьогодні вже відправив сина літаком у Німеччину, — похвалився Вадим.

— А ти чому не полетів з ним?

— Не повіриш, але ця Юля, його дівчина, така мала, але вперта, заявила, що вона від Левка нікуди ні на крок. Не сидіти ж нам там удвох? Поживу поки в Києві, бо нема сенсу кататися туди-сюди, а за десять днів буду тут їх зустрічати.

— Що лікарі обіцяють?

— Дають шанс дев’яносто відсотків. Одна з кісток застрягла в мозку, і коли операція буде вдалою, до нього має повернутися пам’ять.

— Іноді ми хочемо стерти з пам’яті те, про що не хочеться думати, а коли люди втрачають її, то мріють повернути…

— Можна лише не згадувати якісь події, але забути їх назавжди неможливо, — сказав Вадим, і Насті здалося, що в його словах був якийсь натяк.

Потім Настя зателефонувала Ніні, запитала, як вона і Володя.

— Тебе справді цікавить, як мій син? — зі злом сказала Ніна. — Чи так питаєш заради того, щоб познущатися?

— Заспокойся і не мели дурниць, — спокійно сказала Ніна, бо не мала наміру зіпсувати розмовою з сестрою святковий настрій.