Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 108

— Мені здається, що ти вдруге робиш помилку.

— Тобі здається? А я впевнена у своєму виборі. Знаю, що ти мене зараз ненавидиш, але все одно я тобі вдячна за всі роки нашої дружби.

— Я також тобі вдячна.

— Напевно, ми вже ніколи не побачимося, я не буду тобі телефонувати, але… все можливо. Колись ти побачиш, що твоя країна ні на що не здатна і ніякі революції не можуть її змінити, а ми збудуємо нову країну, набагато кращу.

— Ти помиляєшся, Алісо.

— Час розсудить, — зітхнула Аліса. — Якщо не залишиться сил жити тут, приїзди до нашої країни, буду рада тебе бачити.

— Сподіваюсь, що такого ніколи не буде. Мені пора, — сказала Настя і підвелася. — Хай щастить!

— І тобі, Насте. — Аліса витерла сльози: спочатку свої, потім на обличчі Насті.

Розділ 84

Двадцять другого липня звільнили Сєвєродонецьк, три дні після цього йшли бої за Лисичанськ, який зазнав значних руйнувань. Банди Мозгового і Дрьомова відійшли у бік Первомайська. Зі слів очевидців, їм дали змогу безперешкодно покинути місто, і це було зрозуміло — Лисичанськ добряче пошарпаний, на деяких вулицях зруйновані частково або повністю всі будинки. Скільки насправді було жертв — ніхто достеменно не знає, але після відходу бандитів ще кілька днів лежали повсюди вбиті люди і їх не можна було прибрати, бо під трупи бойовики поклали гранати без чеки або міни. Серед мешканців цих двох міст точилися розмови про те, чому українські війська не знищили колону бойовиків, коли вона йшла безлюдною місцевістю на Первомайськ. Таку змогу військові мали, але не скористалися нею незрозуміло чому.

Минуло ще три доби після звільнення сусіднього міста, а там і досі не було ні світла, ні води, ні газу. А головне — там не було влади. Нацгвардія і батальйон «Донбас» намагалися своїми силами полагодити комунікації, ділилися з мешканцями харчами. Люди готували їжу на вогнищах поблизу своїх будинків і боялися відійти від своїх будинків і підвалів. Мешканці взагалі були відрізані від світу і не володіли інформацією — не було навіть зв’язку. Нікого з державних чиновників не хвилювала доля містян, і люди почувалися забутими і покинутими. У Сєвєродонецьку запрацював волонтерський штаб, який займався вивезенням і розселенням біженців з Лисичанська. Завдяки їх кличу до Лисичанська потяглися машини з продуктами, закупленими на пожертви небайдужих сєвєродончан. Обіцяла допомогти людям обласна держадміністрація, але постраждалі не могли чекати, тому два міста поки що могли розраховувати лише на власні сили та солідарність.

Настя також не стояла осторонь. Вона зробила ревізію своїх запасів і половину віднесла волонтерам. Перебравши речі Іванни, Настя відібрала ті, які були або нові, або мали пристойний вигляд, і також віднесла для біженців. Енергопостачання досі не було відновлене ні в Сєвєродонецьку, ні в Лисичанську. Покрутившись поблизу волонтерського штабу, Настя поспілкувалася з різними людьми і дещо дізналася. Відступаючи, козачки підірвали металевий міст, що вів з міста у Щедрищеве, а також великий бетонний міст на річці Борова, що з’єднував Сєвєродонецьк із Рубіжним. Військові обіцяють замість бетонного моста через Борову встановити тимчасовий понтонний міст.

Міста залишилися без електроенергії у зв’язку з тим, що були обстріляні та пошкоджені електромережі в місті Брянка, через які Луганська область приєднана до єдиної енергосистеми країни. Нема електроенергії — не працюють насоси і нема подачі води. Чому зник мобільний зв’язок усіх операторів — цього ніхто не відав, але люди знали, що виконком працює, хоча й не у повному складі, та намагається відновити життєдіяльність міста. У навколишніх селах, Борівському та Синецькому, також не було світла, пошкоджений газовий трубопровід, який неможливо полагодити, бо при відступі «захисники» все замінували і на саперів чекала велика робота.

Бойовики ніяк не хотіли вгамовуватися і не вигадали нічого кращого, ніж уночі обстріляти старе кладовище в Рубіжному. Сусідка Насті бідкалася, що там поховані її батьки, а на кладовищі лишилося багато нерозірваних снарядів, тож сапери нескоро там будуть працювати. Чи до мертвих зараз, коли треба думати про живих? Були й приємні зміни — зняли з бігбордів плакати з агітаційними матеріалами ЛНР, і вже не різали око заклики до вступу в Армію Південного Сходу.

В останній день липня знову було неспокійно. Ввечері Настя була на балконі, коли в районі сиротинських гаражів почулася автоматна черга. Постріли знову викликали на балкони мешканців будинку. Кілька червоних ракет злетіли вгору. На тлі темного неба вони були схожі на рожеві квітки, але не на радість людям вони «розквітли», а щоб посіяти смерть. Одразу ж заторохтіли ще кілька калашів, це нагадувало ситуацію, коли, перекрикуючи одна одну, сваряться сусідки. За десять хвилин усе стихло і сусіди розійшлися по квартирах. Настя залишилася стояти.

Учора у місті з’явилося світло, і в районі РТІ Настя також помітила перші несміливі вогники. Зараз їх стало більше, нехай ще не всюди, але район Лисичанська подав знак: «Я живий! Вижив попри все!» Додалося вогнів ще на одній із вулиць приватного сектора Лисичанська. Насті було добре видно, як ліхтарі вишикувалися в ряд ніби по команді «Струнко!», радісно заблимали світними очицями. Поступово місто оживало, радіючи кожному ліхтарику, кожному засвіченому в будинку вікну.

Настя ніколи й уявити не могла, що так радітиме звичайному світлу на пагорбі, що все їй стане рідне і близьке, до щему в серці. Справді, війна непередбачувана. Вона навіть не скинула з людей маски, а скоріше оголила їхнє внутрішнє «я», і далі робить відкриття.

Тільки зараз від знайомої Настя дізналася, що не всі міліціонери продажні. Дехто з них три місяці відсидів у погребі, але не погодився на співпрацю з бойовиками. Трьох міліціонерів катували в підвалах, але вони не пішли проти свого народу. Співробітник Насті, молодий чоловік, у якого четверо дітей і вагітна дружина, навіть під погрозами фізичної розправи з дітьми відмовився стояти з бойовиками на блокпостах.

Власник одного із супермаркетів, де були скриньки для збору пожертв сепаратистам, таємно купував для потреб української армії дорогі тепловізори та медикаменти. З сусіднього під’їзду сімнадцятилітній юнак, якого Настя часто бачила разом з батьками на балконі, стояв з сепаратистами на блокпостах і пішов разом з ними. А рідна донька та найкраща подруга опинилися по той бік барикад. Скільки ще нового доведеться дізнатися про близьких і знайомих людей?

Розділ 85

— Куди ти збираєшся так рано? — спитав Настю Геннадій.

— Піду на ринок, — відповіла вона, — хочу купити помідорів для консервації.

— І я з тобою.

— Будь вдома, тобі не можна піднімати важкого, — нагадала вона.

— Я хоч прогуляюся, — сказав хлопець і пішов вдягатися.

Щоб Геннадію менше ходити пішки, вирішили поїхати тролейбусами з пересадками, хоча так набагато довший шлях. Настя з сином сиділи на перших місцях і роздивлялися навколо. Тролейбус зупинився поблизу ринку на перехресті на червоний сигнал світлофора. Попереду — легковик військових, на що вказували заклеєні чорним скотчем номери. Настя помітила, як відчинилися задні дверцята машини і звідти вискочив чоловік.

— Допоможіть! — заволав чоловік. — Мирну людину вбивають укропи!

— Я його знаю, — стишеним голосом сказав матері Геннадій, — цей сепар часто мене зупиняв на блокпостах, а раніше бомжував.

Водій у військовій формі вискочив за ним, схопив його і почав пакувати назад в автівку. Чоловік почав відбиватися і кричати. Враз де й взявся натовп бабусь, які переходили дорогу. Вони зграєю налетіли на військового і почали бити сумками.

— Прокляті укропи! — кричали вони, нещадно гатячи вояка повними сумками по спині та голові. — Людей серед білого дня вбивають!

— Що вони роблять? — розгублено спитала Настя і підвелася з сидіння.