Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 109

До бабусь почали підбігати на допомогу інші старі жінки і з перекошеними від гніву обличчями завдавати чоловікові удари. Затриманий сепаратист, недовго думаючи, чкурнув геть, а боєць затуляв обличчя руками і не чинив опору. За мить його лице вже юшило кров’ю.

— Йди геть з нашого міста! — кричала бабця, якій час готуватися до розмови Богом.

— Здохни, тварюко! — верещала інша.

— Відчиніть двері! — попросила Настя водія. — Це ж не люди, а якісь звірі.

— Не можна, — сказав водій спокійно, продовжуючи лузати насіння. — Перехрестя.

— Вони розбили людині голову до крові! — схвильовано мовила Настя.

— Самі розберуться, — відказав водій. — Ще трохи пограються у війну, набридне, і повернуться наші ополченці.

Не встигла Настя зчепитися з водієм, як поруч почулася автоматна черга. Підійшов патруль із кількох військових, дав чергу в повітря — і бабусь як вітром здуло. Вони підійшли до вояка, він підвів голову — і Настя побачила його зовсім юне, залите кров’ю обличчя. Тролейбус рушив, а Настя, виходячи на зупинці, сказала водієві:

— Що ж ти, такий прихильник ополченців, не пішов разом з ними? На одну погань у місті було б менше.

Вона довго не могла заспокоїтися — перед очима стояли розгнівані бабці, злі, повні ненависті до того, хто визволяв їх від ополченців. Звідки в них стільки ненависті? Зазвичай люди похилого віку стають більш жалісливими, готовими будь-кому простягти руку допомоги, а ті ладні були руками забити юнака до смерті.

— Мамо, довго ти ще будеш вибирати помідори? — голос сина вивів її із задуми.

Справді, вона забула, за чим сюди прийшла, і мовчки ходила поміж рядами, де продавалися овочі. Вони підійшла до «Газелі», де було повно красивих стиглих помідорів. Ціна її влаштовувала, і Настя замовила п’ятнадцять кілограмів. Поки чоловік накладав помідори, Настя поцікавилася в продавчині, звідки їх привезли. Жінка почала розповідати про пригоди в дорозі.

— Повсюди укри стріляють, дороги розбиті, куди не поткнемося — усюди укропи, — охоче почала розповідати продавчиня. — По дорозі дізналися, де наші рєбята сепари стоять, і вирішили їхати через Донецьк.

— Ваші рєбята? — перепитала Настя. Вона добре знала це словосполучення — так місцеві сепаратисти ласкаво називали бойовиків, їй стало неприємно, і вона почала висипати помідори з пакетів назад у ящики.

— Щось не так? — продавчиня закліпала очима.

— Ситі вашими сепарами по саме горло, так, що й помідори в глотку не полізуть, — сказала їй Настя. — Годуйте «своіх рєбят» цими помідорами, а я краще куплю у своїх.

Неподалік продавали помідори чорноволосі й засмаглі азіати, скоріш за все, азербайджанці. Вони майже всі змушені були виїхати з міста під час окупації, і саме до них підійшла Настя.

— Слава Україні! — сказала вона голосно, щоб чула продавчиня біля «Газелі».

— Героям слава! — в один голос відповіли чоловіки.

— Хлопці, зважте мені п’ятнадцять кілограмів, — сказала Настя і задоволено всміхнулася.

Розділ 86

Геннадій був удома сам, коли хтось подзвонив у двері.

— Добре, що застав тебе вдома, — сказав хлопець. — Пам’ятаєш мене? Малий, або Сергій, був у гурті Никона.

— Згадав, — сказав Геннадій і запросив Сергія увійти.

Хлопець зайшов, сильно накульгуючи. Геннадій хотів пригостити його чаєм або кавою, але той відмовився.

— Я ненадовго, — сказав Сергій. — Мав би прийти раніше, але нога не давала, — всміхнувся він, — один раз приходив, та нікого не було вдома. Думав уже, що неправильно запам’ятав твою адресу, яку назвав мені Нік.

— Де він зараз?

— Там, де нас нема. Його застрелили на Вілесова в день звільнення міста, — пояснив Сергій. — Напередодні він написав тобі якогось листа і просив мене знайти тебе, щоб ти обов’язково прочитав його послання.

— Де лист?

— У тому-то й річ, що я його не знайшов. Не знаю, чому, але двох хлопців розстріляли на наших очах, а нас чомусь ні. Я потрапив у лікарню, бо мені бойовики перебили ногу, а коли зміг ходити, пішов туди, все там облазив і нічого не знайшов. Може, хтось раніше за мене знайшов лист, але я все одно вирішив сходити з тобою разом туди, — розповів Сергій. — Можливо, він залишив тобі якусь підказку? Якщо нічого не знайдемо, тоді я сам тобі розповім усе, що знав про Ніка.

Геннадій запропонував пройтися до стоянки, щоб поїхати автомобілем. Вони швидко приїхали до приміщення ГІАПу. Перед ним майорів синьо-жовтий прапор, а напис «Слава Новоросії!» на будівлі був зафарбований і виправлений на «Слава Україні!».

Сергій дістав з кишені зв’язку ключів.

— Де ти їх узяв? — спитав Геннадій.

— Неважливо де, — відповів Сергій, відчиняючи вхідні двері. — Ось тут нас тримали, — пояснив хлопець, відімкнувши двері однієї з кімнат.

Геннадій переступив поріг і завмер, дивлячись на дві бурі плями на світлих шпалерах, які хтось намагався замити, але марно.

— Оце кров Ніка, — вказав пальцем Сергій на одну з плям, — а та іншого хлопця, я навіть не знаю, як його звали. Їх застрелили тут, по одній кулі кожному в голову. Нік не просив пощади і помер як герой, як справжній чоловік.

Геннадію стало моторошно. Він зробив кілька глибоких вдихів і видихів і оглянув кімнату, схожу на робочий кабінет. Одне офісне крісло, комп’ютерний стіл, вікно з металевими ґратами і жалюзі від сонця. Геннадій висунув шухляду стола.

— Там нема нічого, — сказав Сергій, — я сто разів заглядав і у стіл, і під стіл, навіть зсував його з місця.

Те саме зробив і Геннадій, обдивився сантиметр за сантиметром крісло — ніде нічого. На стелі висіла лампочка на шнурі, ніяких світильників чи люстр. Він сів навпочіпки і почав оглядати плінтус, навіть пробував його відірвати, але він був надійно закріплений. Геннадій взяв кулькову ручку з шухляди і спробував її просовувати між плінтусом і стіною в надії знайти щілину-схованку.

— Може, десь і є шпарина, — сказав Сергій. — Я там не здогадався перевірити.

Геннадій пройшовся повз одну сіну, другу — нічого, дійшов до кутка і прямо перед собою помітив на шпалерах напис. Невеличкими буквами кульковою ручкою було написано «лу», а далі ручка перестала писати й останні букви були вже надряпані.

— Лугандія! — скрикнув радісно Гена.

— Що? — здивовано спитав Сергій.

— Шукати потрібно десь там, — вказав Геннадій пальцем вгору.

— Але ж там нічого нема, — розвів руками Сергій.

— Є! — впевнено сказав Гена і попросив допомогти присунути ближче стіл.

Він був упевнений, що потрібно шукати там, бо вгору вказувала надряпана на стіні стрілочка біля слова «Лугандія». Геннадій став на стіл. Угорі проходила лише труба опалення. Він почав її обдивлятися з усіх боків та обмацувати пальцями. Раптом його увагу привернула дірка, яка лишилася, скоріш за все, від багета, який був тут до того, як йому на зміну прийшли сучасні жалюзі. Хлопець простяг руку і дістав звідти складені кілька разів аркуші.

— Як він туди дістався? — здивовано стенув плечима Сергій.

Геннадій зліз зі стола, став обличчям до вікна, розгорнув папір, побачив знайомий почерк і прочитав: «Генику, маю змогу написати тобі листа. Дивно, чи не так? У наш час ми забули, що таке писати листи одне одному, та й новітні технології позбавили нас цього клопоту, давши нам телефони, айфони, компи і таке інше.

Почну здалеку в надії, що мені вистачить двох аркушів паперу, які випадково сепари залишили в шухляді стола. Там знайшов і ручку, тож вирішив, що це добрий знак згори і ти дізнаєшся правду про мене. Пам’ятаєш, як я тобі сказав: «Іноді про людину думаєш інакше, ніж є насправді»? Прийшов час дізнатися правду про мене.

Боротися за звільнення своєї землі від сепаратистів та терористів я вирішив одразу, як тільки побачив їхні паскудні пики в нашому місті. Це було ще до того, як ти зібрав усю нашу Лугандію і кинув заклик не сидіти склавши руки. Так було вирішено покинути власну справу. Я не міг чесно й відверто розповісти батькові про свої наміри, моє рішення покінчити з виготовленням меблів він сприйняв у штики і сказав, що більше не буде мені ні в чому допомагати. Я опинився перед вибором: заробляти гроші чи захищати Батьківщину. Вибрав друге. Батько психанув і наказав не потрапляти йому на очі. То було на краще. Навіщо наражати його на небезпеку? Він у мене — найкращий батько у світі.