Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 110

Я продав свого «китайця» — подарунок батька, хоча любив до нестями свою автівку, і купив непримітну «Ниву». Для чого? Щоб не запідозрили сепари, що я працюю на українську армію розвідником, бо хто повірить, що юнак на крутій тачці згодився працювати за тисячу гривень. Тому влаштувався їм возити воду. Так я мав змогу щодня рахувати кількість ворогів та техніки, вивчав їх дислокацію і передавав своїм.

Хочеш запитати, чому не поділився таємницею з вами? Одних не хотів наражати на небезпеку, іншим не довіряв. З першого дня, коли Яків опинився на боці терористів, я знав про це. А хто б міг подумати, що Іван також вступить у лави «захисників»? Я справлявся сам з роботою, тож вирішив, що про це ніхто не повинен знати. Вони про все дізналися три дні тому. Звідки? Не знаю досі, здав з усіма потрухами якийсь зрадник, про якого я вряд чи колись дізнаюся. Три дні катувань — і я дізнався, що пекло існує на землі. Найжорстокіші, вишукані тортури знають кадирівці — у них у цьому великий досвід. Я підтвердив, що працював на укропів, і це їх ще більше розлютило.

Найманці з сусідньої країни — більш хитрі та помірковані. Вони хотіли завербувати мене на свій бік, щоб я працював у розвідці на них, бо маю доступ на наші блокпости, але швидко зрозуміли, що я ніколи не стану зрадником. Хоча у ваших очах, та й навіть для всіх знайомих та рідних, я вже зрадник, бо мене не раз бачили разом із сепарами. Не знаю, чому мене не розстріляли відразу, але вирок мені вже винесли. Важко сказати, яка мене чекає смерть: від кулі росіянина чи кадирівець переріже горло, як барану, але зараз я в такому становищі, що позбавлений права не те що жити, а й вибрати собі спосіб померти. У мене перебита колінна чашечка на лівій нозі, розтрощені на ній кістки, але я волів би жити інвалідом, навіть без ноги, якби її мені відрізав якийсь Айболить, головне, щоб жити! Бачити сонце, небо, батьків, тебе, Генику, і нашу Лугандію.

Дідько! Генику, ти не повіриш, але я плачу! Сиджу спиною до інших затриманих, пишу листа на підвіконні і беззвучно обливаюсь слізьми. Якби ти знав, як мені хочеться жити! Лише коли стоїш на порозі вічності, розумієш цінність життя. Скільки ж залишиться ненаписаних мною пісень! Я ніколи не поїду в турне країною зі своєю групою. А так хотів слави та визнання! Ні, я не шкодую про свій вибір — інакше не зміг би, але чому так боляче і чому так хочеться жити?

Я знову заливаю папір краплями сліз, мов дівчисько. Я слабак? Можливо. Але я не зрадник. Шкода, що про це ніхто не дізнається, якщо ти не знайдеш цю записку. Я сховаю її десь тут, у цій кімнаті, залишаючи надію на Малого. Пам’ятаєш Сергія з нашої групи, якого ми кликали Малим? Його теж затримали, бо бачили, як ми спілкувалися, хлопця також били, але я поклявся, що він до моєї діяльності не має жодного відношення. Здається, повірили, бо Малий справді ні до чого, тому його повинні відпустити. Якщо він опиниться на волі, то розповість, де я знаходився в останні дні свого життя, а ти знайдеш цю кімнату. Де сховаю — нікому не розповім, тобі, Генику, залишу якийсь знак, ти у нас кмітливий і розумник, тому знайдеш мою писанину. Не хочеться, щоб люди плювали на мою могилу.

Дідько! Я знову розкис. Розумієш, боляче йти з життя, не залишивши по собі нічого. Ми збиралися цього літа поїхати, як завжди, на відпочинок у Слов’янськ на Солоні озера. Уже нема тієї Лугандії, яку ми собі створили. Життя внесло корективи в наші плани, а війна взагалі їх перекреслила. Яшки вже не буде з нами — він продався за тридцять срібників. Загинув наш добряк Льончик. До речі, я знав, що ти з ним ночами клеїв листівки і вивісив український прапор. Антон просто втік з міста, але маю надію, що не забув про нашу домовленість і приїде. Ви знову зможете разом зібратися. Хотілося б, щоб з вами був Іван. Розумію, що він воює на іншому боці, але він таки вірить у те, що збудує нове життя в Новоросії. Він помиляється, тому рано чи пізно зрозуміє, що схибив. Можливо, до цього кроку його підштовхнуло фінансове становище, але пішов він до ополченців не за двісті гривень, як Яків, тому є надія на каяття. Шкода, що я цього ніколи не дізнаюся і вже не порадую вас новеньким хітом. Добре чути, як навколо не стихають бої. Наші на підступах до міста, тож залишаю собі один відсоток зі ста надії на своє звільнення. Як не хочеться помирати! Але я не стану перед ворогами на коліна і не буду просити пощади. Я плачу. Я люблю життя! Я люблю вас усіх! Прощавайте.

Ваш Нік, Никон, Китаєць — називайте, як хочете, але не вважайте мене зрадником. 22 липня 2014 року».

Унизу Никон намалював смайлика, який усміхається. Очі у Геннадія застелили сльози, і він довго дивився у вікно, туди, де видно синє небо, яке звідси бачив востаннє Никон. Як можна було не здогадатися, на що натякав Нік? Кілька разів він поривався сказати, що не продався сепаратистам, а Геннадій не зрозумів його і тепер буде все життя шкодувати.

— Прочитав? — обережно спитав Сергій. — Усе написав?

— Так. Хто його застрелив?

— Не можу сказати, — похитав головою Сергій, — бойовик був у балаклаві. Сховав обличчя за маскою і без вагань випустив у Ніка кулю.

— Обличчя можна прикрити, а от совість нікуди не сховаєш, — зітхнув Геннадій. — Де його поховали?

— Батько забрав тіло в Лисичанськ, там і поховав.

— У тебе є його адреса?

— Ні, сам хотів у тебе дізнатися.

— Я тебе підкину додому, — поквапливо сказав Геннадій і сховав у кишеню листа.

Геннадій зателефонував Уляні і спитав, чи нема в неї адреси батька Ніка.

— У мене є все, — відповіла дівчина.

— Тоді прихопи з собою адресу і виходь з дому, я зараз під’їду.

— Гаразд, — сказала Уля, нічого більше не питаючи.

Вони зупинилися біля будинку батька Никона. На їх щастя, чоловік був удома. Геннадій подав йому листа.

— Цей лист написав ваш син перед смертю, — пояснив Геннадій і відійшов, щоб не заважати чоловіку.

Було видно, як від читання останнього синового послання опустилися плечі кремезного чоловіка, як тремтіли аркуші паперу в його міцних руках, як він витер очі рукою.

— Дякую вам, — сказав чоловік, повернувшись до Геннадія та Уляни. — І боляче, і легше стало, трохи відлягло від серця. На похоронах Никона дехто підходив до свіжої могили і плював на неї. Усі вважали, що він був на боці ополченців і напував їх водою з доброї волі. Звичайно, кожному тепер не поясниш, не одразу відбілиш ім’я сина, але ця записка буде зі мною до скону.

— Зробіть мені, будь ласка, копію листа.

— Звичайно, зроблю і дам.

— Можете проїхати з нами і показати його могилу? — спитав Геннадій. — Він був нашим другом.

Свіжа могила Ніка була неподалік від центральної доріжки.

— Бачите, знову хтось зламав дерев’яний хрест, — сказав чоловік, — доведеться ще раз міняти. Та то пусте, незабаром поставлю тут пам’ятник. Хочу написати на ньому щось із пісень сина. Допоможете підібрати?

— Звичайно, — відповів Геннадій.

На могильному горбку — вінки, біля зламаного хреста — портрет Ніка, бритоголового, з сережкою у вусі, усміхненого, життєрадісного, з розкосим розрізом очей, у яких світиться саме життя.

— Привіт, Ніку! — сказала Уля.

— Пробач, друже, — стиха промовив Геннадій.

— Я хочу побути наодинці з сином, поговорити з ним і попросити вибачення, — сказав батько Никона.

— Ми вас зачекаємо в машині.

— Не треба, — похитав головою чоловік, — я сам доберуся додому, а ви їдьте з Богом.

— Лугандія, — сказав Геннадій Никону, що означало: «Прощавай».

Вони поволі пішли до машини.

— Останнім часом не йде з голови пісня Ніка, — сказав Геннадій Улі. — Пам’ятаєш?