Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 113

Коли Геннадій пішов прогулятися з Уляною, Настя написала для газети: «За двадцять три роки Донбас привчили розуміти лише силу, але так не може тривати завжди. Події останніх місяців змінили світогляд багатьох донбасівців. Навіть ті, хто ходив на референдум, на власні очі побачили, що українська армія не має на меті знищити Донбас. Вони змінили свої погляди і, напевно, своїм нащадкам ніколи не зізнаються, що боялися Нацгвардії, як чуми. Ця частина людей повільно, поступово приєднається до патріотів.

Багато хто вже придбав українські прапори і може відкрито заявляти, що не хоче приєднання до Росії. Нехай іще живе у них «ковбасна ідеологія Донбасу», та вони хочуть жити в єдиній Україні і йдуть допомагати волонтерам. Але залишається ще й інша частина Донбасу, тупорила, яка спромоглася лише на те, щоб проклинати майданутих та зловісно посміхатися з диванів, коли по телевізору показують похорон справжніх патріотів та захисників країни.

Донбас — незагойна рана на тілі України — прийшов у кожну родину. Можна було б плюнути на Донбас, відгородитися від нього, даючи змогу створювати ЛНР, ДНР, Новоросію і навіть Лисичанську Народну Республіку, але нема гарантії, що донецька чума не розповзеться по всій країні. Партія регіонів породила монстра, якому завжди буде мало. Не слід також забувати і кидати напризволяще ту частину населення Донбасу, яка має в голові не вату, а мізки, а ще має душу справжнього українця. Саме на таких людей основна надія, бо вони можуть змінити смердючу владу, яку захопили прибічники ПР та комуністи. На керівні посади можна призначити досвідчених людей з інших регіонів. Потрібно створити нову владу з прогресивної молоді, у якої не заляпані руки брудом та кров’ю, а серце відкрите до змін.

Щиро вірю в те, що незабаром прийде час, коли на Донбасі загояться рани, він не буде висіти каменем на шиї багатостраждальної України і стане оновленим і свіжим».

Настя не перечитувала і додала звичне: «Утім, це моя особиста думка».

Розділ 89

Коли Інга Вікторівна попросила Геннадія прийти до неї, він не здивувався. Мати Льончика іноді просила Гену допомогти їй щось зробити, і хлопець ніколи не відмовлявся. Інга Вікторівна залишилася зовсім самотня. Звичайно, її не забували учні, але Геннадій здогадувався, що саме він як друг Льоні був найбажанішим гостем. Досі він так і не наважився передати згорьованій жінці останній подарунок сина. У виїмці бардачка дотепер лежав білий грибок — останнє, що в житті тримав Льоня в руках. Від спеки гриб зменшився у розмірі, зсохся на сонці.

Геннадій під’їхав на «форді» до будинку, де мешкала Інга Вікторівна, і без вагань забрав гриб з собою.

— Сьогодні або ніколи, — сказав він сам собі, добре розуміючи, що знову відкриється болем рана на душі жінки, але він дав слово Льоні і повинен його дотримати.

На подив Геннадія, Інга Вікторівна була сьогодні усміхненою.

— Проходь, мій хороший, — гостинно запросила жінка.

Гена переступив поріг й одразу подав їй зморщений гриб. Жінка скинула вгору брови.

— Що це? — спитала вона.

— Це вам подарунок від Льоні на день народження, — сказав Геннадій і витримав здивований і стривожений погляд Інги Вікторівни. — До того, як сталася біда, ми з Льончиком зупинилися, і він знайшов боровик під деревом, — пояснив хлопець. — Льоня переймався тим, що не встиг купити вам подарунок, а тут така знахідка. Він поклав його мені на бардачок і сказав, що то буде вам подарунок. Я не одразу віддав його, бо не хотів робити боляче. Грибок зсохся на сонці, і сьогодні я вирішив вам його віддати.

Жінка довго розглядала гриб, потім притулила його до грудей. У її очах блиснула сльоза, а Геннадію знову згадалася відірвана рука друга, яка до останнього тримала подарунок для матері.

— Вибачте, — сказав він. — Я не хотів зробити вам боляче, але й не віддати не міг.

— Дякую, — жінка крізь сльози всміхнулася. — Це найдорожчий подарунок, який я колись отримувала. А ти, Генику, проходь у кімнату, привітайся з гостею.

Він зайшов і побачив Марійку.

— Вітаю! — мовив він і здивовано подивився на дівчину. — Як ти тут опинилася?

— Мені Льоня адресу залишив, — пояснила Марійка.

— То ти в гості до Інги Вікторівни завітала? Це добре.

— Не в гості, а назавжди, — сказала Інга Вікторівна, а Геник аж закліпав.

— Не розумію, — повів він плечима.

— Тоді пояснимо йому? — жінка поглянула на дівчину.

— Так, — погодилася Марійка.

— Сама скажеш? — Інга Вікторівна поглянула на Марійку.

— Можете ви розказати, — відповіла дівчина і зашарілася.

— У Марійки буде дитина від мого сина, — сказала жінка і сіла поруч із дівчиною, обняла її за плечі.

— Від… — Геннадій втратив дар мови від здивування.

— Так-так! — усміхнулася жінка. — Ти правильно зрозумів, у Льоні буде син або донечка.

— Ну ви даєте! — Геннадій витер спітніле чоло і всміхнувся.

— Я втратила сина, але знайшла доньку й онучку чи онука.

— Поздоровляю, — хлопець поглядав то на Марійку, то на Інгу Вікторівну.

— Отаке воно, життя, непередбачуване, — промовила жінка. — Думала, що вже нема чого жити, а тепер знаю, що є заради кого. Мені потрібно жити, щоб дочекатися народження дитини, а потім ще й допомогти Марійці поставити її на ноги. До речі, Генику, ти не зміг би перевезти речі Марійки до мене?

— Та я… Я хоч зараз!

Розділ 90

Зранку Настя прокинулася від дзвінка мобільного телефону. Дзвонила Ніна.

— Стоїш чи сидиш? — запитала сестра.

— Лежу, — відповіла Настя.

— Це добре, бо від новини можеш впасти.

— Що трапилося?! — Настя різко підвелася з ліжка.

— Мама повернулася.

— Мама?! Коли? — Настя захлинулася від радощів.

— Учора ввечері.

— Чому вона одразу не заїхала до мене? Не зателефонувала?

— Ти ж знаєш нашу маму, — сказала Ніна. — Для неї рідний будинок найдорожчий. Вона тут землю на подвір’ї цілувала і хату ладна була обіймати.

— З нею все гаразд?

— Усе добре. Побачитеся — вона все сама розкаже.

— Я зараз приїду!

— Можеш не поспішати. Я хочу встигнути поїхати звідси до твого візиту.

— Не зрозуміла.

— Що тут розуміти? — невдоволено сказала сестра. — Я їду звідси до свого сина.

— Але чому саме тоді, коли мама повернулася?

— Я побачилася з матір’ю, дізналася, як і де вона була. Добре, що вона вже вдома, але я не хочу ні від тебе, ні від неї чути докори щодо Володі. Ви всі такі білі й пухнасті, одна я погана матір. Чи я зичу своєму сину поганого? Я хочу, щоб він жив у сильній країні, де є для нього перспективи, а не там, де війна, де почався справжній геноцид народу. Я врятувала свого сина, і за це ви мене засуджуєте?

— Ти не можеш так вчинити зі своєю матір’ю. Вона поїхала тебе шукати в чужу країну, а ти образилися на неї і тікаєш. Навіть якби вона тисячу разів помилялася, ти не маєш права так з нею вчинити, бо вона твоя мати.

— Повчати будеш своїх дітей і чоловіка, — розлючено мовила Ніна. — Чоловіка так дістала, що забіг галасвіта від тебе, донька також, сина двічі прооперували. Чому ти, така правильна, не вберегла своїх рідних? Мовчиш? Бо нема чим крити, тож бувай, сестричко, можливо, колись побачимося.

Настя була шокована заявами сестри. Бувають сварки і непорозуміння, але щоб покинути матір, яка щойно приїхала? Це вже було занадто. Настя зібралася і разом з сином поїхала в село. Вона побачила у дворі маму з перебинтованою рукою, схудлу, змучену, з винуватим і розгубленим виразом обличчя, обняла, притисла до себе худеньке тіло і розридалася.

— Нарешті ти вдома, — сказала Настя, коли всі емоції вилилися слізьми. — Я така щаслива!

Була довга ніч розмов, наповнена всім суто жіночим: нашепталися, наговорилися, насміялися і наплакалися водночас. Жінки поділилися всім пережитим і поснули, обнявшись, під ранок.