Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 112

Опівночі вона вийшла з будинку і пішла до сараю. У неї були всі ключі, тож Богдана відімкнула замок, зайшла всередину приміщення і присвітила ліхтариком. У кутку, на старому простирадлі лежала, розкинувши рученята, мертва дитинка років двох, не більше. Біля неї — труп чоловіка з ножем у грудях, а над ним гойдалося повішене на мотузці тіло молодої жінки. Богдана скрикнула від жаху, впала, впустила ліхтарик, він згас, потім намацала його руками, вискочила з сараю, замкнула і повернулася до будинку. Її коханий чоловік був не лише картярем, а й убивцею! Його руки, які пестили щоночі її тіло, по лікоть у крові!

Тієї ночі Богдана склала в сумку дитячий одяг, взяла немовля на руки, залишила ключі й непомітно вислизнула в темряву. На батьківщину повернутися вона не могла, бо чоловік легко її там знайшов би. Вона тікала від нього в безвість, людину, яку нещодавно кохала всім серцем, стала боятися. Богдана поїхала на Луганщину, до далекого родича, двоюрідного дядька. Жінка розповіла йому все, чоловік запропонував їй стати його дружиною і змінити прізвище. У неї не було вибору. Богдана вийшла заміж за нелюба і назавжди забула, що таке кохання…

Уперше за довгий час Богдана прийняла душ, закуталася в чистий м’якенький халат і вдосталь поїла. За обідом Сергій сам розповів про трупи в сараї. Він справді був картярем, і одного разу йому велику суму програв чоловік, який не мав наміру повертати борг. За законами картярства, то була нечувана зухвалість, і друзі Сергія привезли чоловіка з жінкою та дитиною, щоб його залякати. Ніхто не збирався їх убивати, але дитина була хвора на тяжку форму цукрового діабету, без інсуліну вона померла. З горя чоловік встромив собі в груди ножа, якого там знайшов, а жінка повісилася. Сергій здогадався, що Богдана була в сараї і все бачила. Він шукав її всюди, але її сліди десь загубилися. Своєю чергою, Богдана розповіла про своє життя, заміжжя, зникнення Ніни, рабство у циган. Всі крапки над «і» були розставлені, і Богдана заснула спокійним і міцним сном. Наступного дня Сергій відвіз її до лікарні, Богдані прооперували руку, і надвечір вони повернулися додому. Богдана була так налякана життям у циган, що боялася залишатися навіть у лікарні. Сергій дбав про неї, як про дитину, не відходив ні на крок, всіляко намагався догодити чи порадувати.

— Я дізнався, у кого з циган ти жила, — сказав він, — завтра вони повернуть твої документи і телефон.

Наступного дня Сергій віддав їй усі документи. Вони були загорнуті в той самий папірець і целофановий мішечок.

— Телефон вони комусь уже продали, — сказав Сергій, — я купив тобі новий.

— Я не зможу подзвонити Насті, — зітхнула жінка, — але тепер можна повернутися додому.

— Я поїду з тобою, — повідомив Сергій, — хочу побачити доньку й попросити у неї вибачення.

— У мене є фотографія обох доньок, — згадала Богдана і дістала з-під палітурки паспорта світлину.

Сергій підійшов з фотографією ближче до вікна і надовго завмер, дивлячись на неї. Богдана бачила, як тремтіла світлина в його руках, як чоловік довго дивився кудись у вікно. Він мовчки вийшов і довго не повертався. Жінка вирішила, що спогади про минуле та фото доньки так його розхвилювали. Сергій прийшов вечеряти зовсім іншим. Сумний, схвильований, стриманий.

— Я завтра вранці поїду додому, — сказала Богдана.

— Я проведу тебе на вокзал, куплю квиток, — сухо промовив чоловік. — Це картка, на яку я поклав гроші для тебе і доньки.

— Спасибі.

Того вечора він не промовив більше ні слова, не прийшов вкладати її спати, не побажав доброї ночі. Богдана ніяк не могла второпати, що з ним сталося. Вранці було помітно, що чоловік провів важку безсонну ніч. На вокзалі він віддав Богдані квиток на автобус, посадив на місце і сказав:

— Вибач, але я не можу поїхати з тобою.

— Ти приїдеш потім до доньки?

— Напевно, ні. Ти попроси за мене вибачення і скажи, що я поганий батько. З дня нашого розлучення я не брав карт до рук, знайшов інше хобі — почав розгадувати кросворди. Саме вони зіграли зі мною злий жарт.

…Богдана Іванівна їхала і думала, що Сергій залишив їй загадку, яка важча за будь-який кросворд. За ті дні, що вона провела у його будинку, вона згадала, що таке кохання. Богдана бачила очі Сергія, наповнені ніжністю та любов’ю, згадувала, як приємно відчувати дотик його рук, коли він поправляв на ніч їй подушку, дбайливо вкривав ковдрою. Їй здалося, що минуле повернулося і просте жіноче щастя зовсім близько, воно дивиться на неї закоханим ніжним поглядом Сергія.

Утім, усе виявилося оманливим. Було сумно і трохи боляче, але вона не мала права тримати на нього образу. Хто вона? Селянка, старіюча жінка, худа, вимучена, зморена, з руками, які постійно працювали і не знали манікюру. А він — самодостатня людина, яка має свою будівельну компанію, розбещений жінками і грошима. І все-таки, чому в його очах було стільки ніжності?

Розділ 88

Людмила розплакалася, коли почула у слухавці голос Насті.

— Я вже все передумала, поки не було з тобою зв’язку, — сказала вона Насті. — Знала з новин, що поблизу міста точилися бої, потім місто звільнили, а додзвонитися не могла, Інтернет не працював у вас, а моя фантазія таке намалювала!

— У нас усе добре, — мовила Настя і поділилася пережитим.

— Уже не стріляють?

— Ночами час від часу чути автоматні черги: то десь на вулицях, то на блокпостах. Хто стріляє — ми не знаємо.

— А у свідомості містян щось змінилося після звільнення? — поцікавилася Людмила.

— На мою думку, відсоток патріотично настроєних мешканців значно виріс, — сказала Настя. — Потихеньку повертаються патріоти, які вимушені були виїхати, почали їхати у свої домівки біженці, хоча частина лишилася в Росії. На вулицях можна побачити машини з українськими прапорами, переважно це «УАЗи» військових та міліцейські машини.

— А прості громадяни їздять з прапорами?

— Нечасто, бо є ризик залишити машину біля під’їзду з прапорцем на торпеді, а забрати без нього та ще й з розбитим склом, — чесно відповіла Настя. — Але є й перші добрі новини. Був велопробіг під українськими прапорами. Знаєш, так приємно бачити синьо-жовті прапори, дивилася б на них і не стомилася б. Хоча досі на балконах так ніхто і не вивісив державний прапор. Можливо, люди все ще вірять чуткам, які поширюють сепаратисти, про повернення бойовиків.

— Невже є ті, хто вірить?

— Є, бо родичі та близькі багатьох людей живуть на окупованій території або навіть пішли з ополченцями, то що тепер вони мають казати? «Чекайте на нас, ми незабаром повернемося». Нещодавно підлітки вдень малювали з балончиків з фарбою українські прапори на стіні по Донецькій вулиці, то якісь ідіоти їх розстріляли з машини кульками з червоною фарбою, — розповіла Настя. — Патріоти розфарбували на площі Перемоги лавки у синій та жовтий кольори, а я якраз виходила з АТБ і чула, як люди бризкали слиною і кляли нациків і фашистів, ніби побачили не кольори державного прапора, а якусь хижу істоту. Попри все, я залишаюся оптимістом і вірю, що прийде до них розуміння і просвітлення. Так і переплітається світле з темрявою, такий собі оксюморон [22] виходить.

— Як гадаєш, що потрібно зробити, щоб змінилися погляди темні на світлі, щоб прийшло прозріння до людей?

— Одразу важко сказати, але я думаю над цим питанням. Якщо буде час, то напишу для газети.

Настя попрощалася з подругою і пішла до своєї кімнати. І раптом над головою голосний звук, ніби дах будинку спиляла величезна бензопила. Настя вибігла на балкон і побачила, як літак швидко знижується, а за ним тягнеться шлейф темного диму. Десь поблизу конуса терикону на горизонті неподалік Первомайська літак зник з очей, але вибуху чути не було. Схоже, що літак підбили, і льотчик, рятуючи місто, зумів протягти його якнайдалі.

Настя вийшла на вулицю, щоб дізнатися новини від всезнаючих бабусь. Виявилося, літак був так низько, що зачепив верхівки дерев, а одна жіночка вже вкотре переповідала, як повітряною хвилею її знесло з лавки. Якби літак падав над новими районами, то врізався б у дев’ятиповерхівки, пощастило, що він пролетів над п’ятиповерховими будинками. Лише наступного дня Настя прочитала в новинах, що льотчикам вдалося катапультуватися і їх зараз переховують на окупованій території небайдужі люди.