Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 87

Настя підвела голову, щоб не скотилася зрадлива сльоза. Над нею великим турботливим собакою розпласталося небо, обіцяючи спокійну ніч. Лисичанськ мирно підморгував вогниками, витягнувшись на пагорбах. На вулицях ні душі, хоч голяка бігай. Завжди по вечорах, особливо в теплу погоду, Настя потерпала від галасу на вулицях. Гуляла молодь: часто-густо напідпитку, голосно розмовляли, сварилися, горланили пісні, іноді зчиняли бійки, моталися на великій швидкості машини. Настя так і не змогла звикнути до галасливого нічного міста і засинала аж під ранок, коли все вщухало. У будні бувало майже спокійно, а з приходом «п’яної п’ятниці» до вечора неділі ніч на вулицях мало відрізнялася від дня. Зараз Настя ладна була змиритися і терпіти гомін за вікном, аби лише повернулися минулі часи. Краще було тоді, коли галасувала вулиця, ніж зараз бачити її вимушений напружений спокій.

Раптом місто злякано здригнулося від гучного вибуху. Один, другий, третій… Гуркіт із прискоренням наростав, заповнюючи порожнечу вулиць. Здавалося, що разом із землею здригнулося небо і ще від одного вибуху росою осиплються зорі, а розгублене небо назавжди залишиться зіяти чорною дірою, здатною поглинути все земне життя. Разом із ним чорний монстр проковтне і все місто, і розтягнутий на пагорбах Лисичанськ, і саму Настю, з її думками, сумнівами та страхами.

Гуркіт стих о другій ночі. За невидимою командою згасли ліхтарі на стовпах, і місто розчинилося в темряві. Вікна будинків злякано і підсліпувато вдивлялися в тиху вулицю, а за вікнами люди ще довго вслухалися у дзвінку незвичну тишу, яку іноді порушували шумом автівки з підсвіченими шашечками на дашках. Місто поступово занурювалося в чутливий сон, готове розплющити очі й підвестися від найменшого гуркоту.

Не вмикаючи світло, Настя повернулася у квартиру, тихенько лягла у ліжко. Хотілося спати, але сон не йшов. Вона думала, що, можливо, тоді, коли так зловісно гуркотіло, хтось із наших захисників стогнав від ран, з нього юшила гаряча кров, а земля всотувала її, забираючи в себе біль…

Розділ 64

Слідом за племінником повернулася свекруха Насті. Її приїзд був несподіваним, жінка навіть не зателефонувала і нікого не попередила — вона відімкнула двері своїм ключем і увійшла в квартиру.

— Мама?! — здивовано скрикнув Валерій. — Ти?! Що трапилось?

— Спочатку вітаються, а потім ставлять питання, — стомлено сказала жінка.

Коли свекруха помилася з дороги, розпакувала речі, вся родина в очікуванні розповіді зібралася за столом.

— Поїжте з дороги свіженького, — гостинно запросила Настя, накриваючи стіл.

Жінка трохи поїла овочевого супу, подивилася на кожного з них. Вона виглядала так само, як і раніше, хіба що була помітна її втома з дороги, і все-таки вона повернулася іншою. В очах застиг сум, кудись зникло зухвальство, натомість з’явилася тиха покора. Бабця дістала з кишені хустинку, розгорнула її, дістала невитрачені долари, подала Насті.

— Візьми, — сказала вона тихо, — мені вони не потрібні. Тут усе, що лишилося. Частину витратила на пальне для автівки, трохи проїли, решту повертаю.

— Не треба, — відмовилась Настя. У душі ще не розсоталася грудка образи. — То ваші гроші.

— Пробачте мене, нерозумну бабу, — промовила жінка, а Настя про себе відзначила, що це перше вибачення жінки. — Біс попутав. Гадала, що втечу від війни, а вона повсюди. Краще вже доживати вік у рідних стінах, ніж тулитися по чужих кутках.

— Тебе ніхто не виганяв, — сказав Валерій.

— Я нікого і ні в чому не звинувачую, — промовила стиха жінка, — а зараз прошу мене не ображати і забрати гроші.

— Як скажете, — Настя забрала купюри.

— Бабусю, може, нарешті розповіси, що трапилося? — звернувся до бабці онук.

— Останнім часом я зробила висновок, що ми не цінимо те, що маємо сьогодні. Лише з утратою приходить усвідомлення цінності того, що мали. І тоді з’являється непереборне бажання повернути втрачене, щоб воно було завжди з тобою, і берегти надалі, як зіницю ока.

— Я не знав, бабусю, що ти у нас філософ, — насмішкувато сказав хлопець, але батьки з таким осудом поглянули на нього, що він одразу замовк і почав довбати вилкою салат.

— Там теж стріляють? — спитала Настя, щоб порушити мовчанку.

— Ще й як! З боку Росії так почали палити, що не приведи Господи! — зітхнула вона. — У відповідь Нацгвардія відкрила вогонь, а з іншого боку ополченці почали артилерією обстрілювати українські війська, щоб допомогти росіянам. Суцільне пекло, а Червонопартизанськ потрапив між трьох вогнів. І шахти побили, і в будинки влучили снаряди. Чиї — ніхто не скаже, бо стріляли звідусіль. Посиділи ми в погребі, як щури, намерзлися там і повилазили.

Жінка замовкла. Важкі спогади тиснули на неї пресом, вона попила води і продовжила:

— Я бачила бідних солдатів української армії, які відступали з кордону. Ви не можете собі уявити, які вони молоденькі, брудні, голодні — просто жах! Люди впускали солдатиків до себе, обливаючись слізьми, бо в кожного є діти, є сини, давали водички, годували. А скільки їх полягло по посадках! Когось встигли прикопати, а хтось так і залишився лежати, а їх чекають матері, не сплять ночами.

— Зараз хоч позбирали трупи, щоб поховати? — спитала Настя.

— Насте, доню, — жінка тяжко зітхнула. — Ти собі не можеш уявити, скільки там їх полягло! У затишшя чоловіки брали лопати в руки і йшли у посадки, бо все навколо просякло трупним запахом. А там загиблі усі підряд, всі у військовій формі, без документів, тож закопували на місці всіх разом — війні байдуже, на чиєму ти боці, вона ненажера, їй давай побільше жертв. Вони залишаться лежати в чужій землі, не відспівані, не прощені, а матері до скону будуть їх чекати і сподіватися на повернення.

— Жах, — зітхнула Настя. — В Росію тікає багато людей, а чи хто повертається назад? — поцікавилася вона.

— Ми вірили, що нас чекатимуть з відкритими обіймами, — продовжила розповідь жінка. — Багато біженців сподівалися, що з табору їх відправлять у Крим, дехто надіявся потрапити навіть до столиці, отримати безкоштовне житло, але ж правильно кажуть, що дармовий сир лише в мишоловці. Коли дізналися, що біженців відправлять у віддалені куточки Росії, ейфорія спала і прийшло усвідомлення, що там ми чужинці. Частина, як ми, повтікали світ за очі, інші погодилися їхати, бо все одно в Україні не мали ні житла, ні роботи, а дехто захотів повернутися на батьківщину.

— Але ж ви казали, що на кордоні не пропускали, — зауважила Настя. — Як вам вдалося повернутися?

— Нам пощастило, бо ми одразу вирішили повертатися, — сказала жінка. — Якось приїхали на митницю, а там після боїв усе розбите і нікого нема, лише вітер залітав зі степу і аж свистів. То ми швиденько безперешкодно проїхали і попали додому, а згодом знову кордон перекрили козачки і нікого не пускали, тож люди вимушені були нишком ночами перетинати кордон посадками. І їхали, і пішки з дітьми йшли, сила-силенна була людей! — вона похитала головою. — А посадки заміновані, тож ризикували бідненькі своїм життям. Кажуть, що не один біженець залишився навіки в тій посадці, але люди намагалися йти там, де вже перед ними хтось пройшов. Отаке було: з одного боку колони стоять, намагаючись потрапити в Росію, з іншого боку не менше людей пробирається пішки назад — ніби дві річки текли в різні боки.

— А зараз хто зайняв Червонопартизанськ? — спитав Геннадій.

— Грець його знає! Бувало, загуркоче щось на вулиці, вигляну з двору — промчався танк з українським прапором, після обіду знову виглядаю, а вже мчить техніка з триколором, назавтра ще з якимось — і так щодня.

Пообідавши, свекруха пішла відпочивати, а Настя заходилася скотчем клеїти скло на вікнах. Уже багато людей наклеїли на скло паперові смужки, щоб не поранили друзки, коли від вибуху розлетиться скло, а Настя все ніяк не могла зібратися. Вона заглянула в кімнату свекрухи.

— Ви ще не спите? Я поклею вікна, — сказала Настя.