Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 88

— Тільки ж хрестиком клей, — озвалася жінка з ліжка.

— Та хрестиком, хрестиком, — промовила Настя і незле додала: — Якби ж ви не ставили хрестики в бюлетенях на референдумі, то не довелося б хрестиками вікна клеїти.

— І не кажи! — зітхнула жінка. — Вік прожила, а така дурна, не подумала, що сієш вітер, а пожинаєш бурю. Кращого життя схотілося і не задумувалася про наслідки. Зараз ладна собі руки по лікоть відрубати за те голосування!

Настя помітила хрестиком вікно в кімнаті жінки й перейшла у свою. Вона огледіла приміщення і подумала, що все це можна втратити в одну мить. Квартира — особистий невеличкий простір, де люди кохаються, сваряться, миряться, де ростуть діти, наповнюючи її дитячими радощами. Стіни будинків не здатні утримати звуки, тому часто люди стають мимовільними свідками усього, що відбувається поруч. Настя ненавиділа себе, коли чула зойки кохання або сварки, відчуваючи втручання в особисте життя сусідів. А зараз, коли з’явилося відчуття, що можна все це втратити, збагнула, наскільки і квартира, і сварливі сусіди, і занадто темпераментна сусідка їй дорогі. Навіть стало шкода, що закохане подружжя виїхало і з ними замовкли стіни, на кухні сусідки не гримлять каструлі і навіть ніхто не свариться за неприбрані сходи. Зовсім іншими очима Настя подивилася на сусідів і зрозуміла, що, попри все, вона любила їх усіх разом, з усіма недоліками.

Мешканців будинку ставало щодня менше, і щоразу біля під’їзду недораховувалося когось із них: хтось покинув тепле місце назавжди, інші виїхали на якийсь час, дехто пішов відстоювати свої ідеали, і поки ще невідомо, чи повернеться сюди, чи в його житлі оселиться сум. Скільки разів мешканці будинку кляли архітекторів за те, що на кухні не вистачає одного квадратного метра, та будівельників, які поклали нерівно перекриття плитами, і люди думали, що ненавидять свій старий будинок. І аж зараз осягнули, що люблять свої помешкання і понад усе бояться втратити його або побачити замість будинку купу каміння. Ненависть змінилася любов’ю, таке буває…

Розділ 65

Наступного ранку Валерій зайшов у кімнату матері і побачив її мертвою — серце жінки перестало битися вночі. Вона ніби відчувала свою кончину, тому й поспішала повернутися на рідну землю. Її смерть була неочікуваною і передчасною, тому родина спочатку розгубилася і перебувала в шоці, поки Геннадій не сказав:

— Я покличу Семенівну, вона знає, що в таких випадках потрібно робити.

Подруга жінки розплакалася і заголосила:

— Як же я буду без тебе, моя мила подружка?

Так егоїстично влаштована людина, що навіть смерть близької чи рідної людини змушує думати передусім про себе, про те, що їй буде погано та тяжко. Поплакавши над тілом подруги, Семенівна взялася за діло, і під її керівництвом почалися приготування до поховання.

Геннадій сповістив про втрату лише Льоню, проте на похорон прийшли всі друзі крім Антона. Прибігла розгублена й налякана Іванна, прийшла Оксанка в чорній хустці, Вадим був одним із перших, прийшла Аліса з родиною, а ось сусідів було мало — тільки ті, хто лишився в місті.

Горе об’єднало всіх, люди на якийсь час забули про сварки та різні погляди. Дивно, але біда змусила їх уникати чвар, а радість чомусь не завжди з’єднує людей. Можливо, тому, що люди не навчилися сприймати чуже щастя як своє і воно викликає заздрість? Чи знову на поверхню спливає егоїзм: чому радість прийшла до когось, а не до мене?..

Після поховання бабці всі мовчки розійшлися. Пішла й Оксанка, кинувши сповнений надії погляд на Геника, але хлопець вдав, що не помітив. Іванна про щось пошепотілася з батьком і теж пішла. Наступного дня Валерій сам склав у сумку харчі, взяв кілька пляшок горілки, яка залишилася.

— Я поживу на дачі, — пояснив він дружині.

— Під обстрілами? Безпечніше залишатися в місті.

— Можна подумати, тобі не байдуже, що зі мною буде, — буркнув чоловік.

— Навіщо ти так?

Настя підійшла до Валерія ззаду, обняла його.

— Тобі не можна зараз залишатися наодинці з бідою, — сказала вона. — Будь удома, з нами, і ми, твоя родина, розділимо твій біль поміж усіма — тобі стане легше.

— Родина? Її вже немає.

— Вона була і є, — промовила Настя впевнено. — І мати буде з нами, поки ми будемо її пам’ятати. Ти й так останнім часом почав часто заглядати в чарку, не треба. Ми повинні бути всі разом, так легше долати негаразди, та й Іванну потрібно повернути в сім’ю.

— Донька вже відрізаний шматок.

— Ми разом її повернемо. У нас буде все, як раніше: міцна родина, де панують злагода і порозуміння.

— Минуле вже не повернути. Насте, зніми рожеві окуляри, і ти побачиш, що ми стали чужими, кожен з нас дивиться у свій бік і не бачить того, хто поруч. У нас нема родини! І матері вже нема, тож ніколи не буде, як раніше.

— А я? — тихо спитала Настя, притиснувшись усім тілом до спини чоловіка. — Ти забув, що в тебе є дружина?

— У мене ще не висохли мізки! — кинув зле і прибрав її руки від себе. — І не тобі вчити мене, як жити. Ти така гарна мати, що донька з дому втекла і не хоче повертатися.

Його слова різонули серце, як гострий серп стиглу соковиту траву, і біль образи пронизав Настю наскрізь, проник у душу, здушив горло.

— Роби що хочеш, — сказала тихо навздогін чоловікові.

Настя пішла у свою кімнату, щільно зачинила за собою двері. Хотілося стати невидимою або кудись зникнути, втекти від усього світу, від проблем, розчарувань, вибухів, не думати про чоловіка, який відвернувся від неї, не шукати в собі провину за виховання доньки. Вона довго ворочалася в ліжку, намагаючись заснути і зануритися в диво, повернутися в той час, коли вся їхня родина збиралася ввечері на тісній кухні, де усім вистачало місця і було чути жарти. Чому все змінилося і вони стали інші? Голова вже не могла сортувати інформацію чи робити аналіз та висновки, загальмувалася свідомість. Навіть коли по кутках причаїлася передвечірня темрява, її безформні думки ще були сплетені в липкий клубок, який скільки не розплутуй — нічого не вийде.

Настя ввімкнула телевізор. Зазвичай вона новини дізнавалася з Інтернету, бо з українських телеканалів лишилися тільки два. Весь ефірний час займали канали або сепаратистські, або російські. З окупованого Луганська вдень і вночі повторювали одні і ті ж новини на каналі «Луганськ-24», як у музичній шкатулці, місцевий сипав брехнею «Голосом Новоросії», а від Life News у Насті починала боліти голова. Лише іноді жінка переглядала новини, щоб порівняти їх висвітлення з різних боків. З екрана прозвучали позивні «Прес-центру Штабу Армії Новоросії», і диктор сказав:

— В ефірі «Голос Новоросії»! З нами на прямому включенні місто Сєвєродонецьк і представник прес-служби штабу, воістину золотий голос Новоросії, наша чарівна Іванка.

Відбулося підключення «Anna News» — і Настя відчула, як захитався навколо світ і вона полетіла в чорну прірву. Аж кров запеклася в жилах, коли вона побачила на екрані свою доньку, яку назвали «золотим голосом Новоросії». Душевний біль — гострий, запаморочливий, нелюдський — не давав жінці змоги вникнути в новини, які передавала Іванна. Дівчина, немов хизуючись жагою до життя, емоційно щось розповідала, але до свідомості Насті доходили лише окремі слова: наша армія, ополченці, фашисти укропи, обстріли. З екрана на неї, не зводячи очей, дивилася її донька, зовсім інша, впевнена в собі, розкута, зухвала і навіть жорстока. Навіть не вірилося, що то її люба дівчинка з повними губами, гарним волоссям, яка була завжди готова відгукнутися на чужий біль і віддати останнє. Зараз її голос звучав не голосно, але владно, холодно, впевнено і врівноважено, як людини, котра бачить життя таким, яким воно є.

Настя ладна була померти, провалитися в чорну прірву, що розверзлася перед нею, аби не бачити доньку, котра сипала словами, від яких холонуло серце.

— Не може бути, — прошепотіла Настя, все ще сподіваючись на диво.