Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 90

— Пізно, мамо, — зупинив її палку мову холодний голос доньки. — Я свій вибір уже зробила. Коли тебе не буде вдома?

— За п’ять хвилин я піду, — тихо промовила жінка.

Настя пішла до Вадима. Хотілося пройтися і розвіяти сумні думки, які обсіли її з усіх боків. На вулицях безлюдно, лише поодинокі перехожі поспішають у справах та у дворах будинків граються діти, і їхній сміх звучить дико на фоні віддаленого гуку гармат.

Настя натиснула кнопку дзвінка, двері відразу відчинилися. Перед нею стояв сяючий Вадим з широкою усмішкою.

— Як добре, що ти прийшла! — сказав він радісно і збуджено. — Я сам збирався до вас. Проходь, сідай, бо від такої новини можна впасти!

Настя подумала, що гіршого, ніж сталося, не буде, тому вона готова вислухати його стоячи, проте слухняно присіла в крісло.

— Дивись! — промовив Вадим, показавши на екрані мобільника фотографію свого сина.

— Левко?

— Так! Мій син знайшовся! Розумієш? — обличчя його сяяло, променилося непідробним щастям. — Він живий! Мій Левко живий!

— О, Боже! — Настя забула про своє горе. — Як? Де? Ти можеш пояснити?

— Зараз, — сказав він, сідаючи поруч, — усе поясню. Емоції зашкалюють, голова йде обертом! Це твій Геник допоміг мені його знайти! Ти мала рацію, коли казала, що він знайдеться, — говорив Вадим збуджено і плутано.

— Я так рада за тебе, — усміхнулася Настя, — а тепер розкажи все по порядку.

— Геник просив Петра у Києві допомогти з розшуком Левка. Дав йому номер мого телефону і світлину Левка. Хлопець підключив волонтерів до пошуку, — важко дихаючи від збудження, але вже менш емоційно розповідав чоловік. — Вони давали оголошення всюди, і одного разу фотографію побачила Юля, саме та, з якою востаннє бачили мого сина у ніч на перше грудня. Щойно вона мені зателефонувала і вислала фотографію Левка для упізнання. Без сумніву, це мій син! Зараз він живе у Юлі, вона його доглядає.

— Що з ним?

— Тієї ночі, коли дві тисячі яйцеголових «беркутівців» почали кривавий розгін студентів, Юля була з Левком. Один із них накинувся на дівча з кийком, але син встиг впасти з нею на землю і своїм тілом захистив від ударів. Левку розтрощили голову, але Юля зі студентами змогла його витягти з натовпу і сховати за будинком. Дівчина поїхала з ним до лікарні, де Левка прооперували, але виявилося, що при ньому не було жодного документа.

— Де ж вони поділися? — спитала Настя.

— Думаю, що у когось із товаришів, де він жив. На біду, Юля не знала прізвища Левка, лише те, що він із Луганщини, — голос чоловіка став сумним. — Левкові пробили череп, і лікар дістав уламки кісток, але не всі. Коли син прийшов до тями, він… він не впізнав Юлю, — кожне слово стало для чоловіка важким. — Левко втратив пам’ять, зовсім нічого не пам’ятає.

— Де він зараз?

— Юля його не покинула, — пояснив Вадим, — і не тільки тому, що він врятував її життя, — дівчина зізналася, що вони кохають одне одного. Уявляєш, Насте, пам’ять Левка викреслила все з його минулого життя, залишивши тільки почуття кохання. Дивно, чи не так?

— Людська пам’ять взагалі дивна річ: зберігає те, що хочеш забути, — думаючи про щось своє, промовила Настя. — Вона може викреслити події, залишивши людині почуття. Кохання, якщо воно є, не можна ані викинути з пам’яті, ні вирвати з душі…

— За словами лікарів, Левкові потрібна ще одна складна операція, — продовжив розповідь Валерій, — але такі в нас не роблять. Потрібно везти його за кордон, і Юля вже знайшла клініку, де готові прооперувати сина.

— Напевно, дуже дорога операція?

— Так. У мене коштів не вистачить, але гадаю, що зібрати їх допоможуть волонтери та друзі Геника.

— Продай мікрик, який ти дав Геннадію, — запропонувала жінка, — все ж таки щось вторгуєш.

— Ті дві-три тисячі доларів, які можна виручити, не врятують ситуацію, тож нехай хлопець користується машиною.

— У мене є кілька сотень, я можу тобі їх віддати.

— Дякую, але не треба. Головне, що мій син живий, я знайшов його і незабаром зможу побачити!

— Я ж тобі казала, що життя одного разу повернеться до тебе обличчям, — сказала Настя. — Ти знайшов свою дитину, а я втратила.

— Що трапилося? — стривожився чоловік.

Настя розповіла про свою доньку.

— Сядь поруч, — попросила вона, — обніми мене міцно-міцно, бо я збожеволію.

Настя підібгала під себе ноги, обхопила коліна руками, намагаючись стати менш помітною для ударів життя. Валерій обійняв жінку двома руками, притис до себе. Настя була такою беззахисною у своєму горі, що чоловік не втримався, непомітно торкнувся губами її чола, вдихнув запах волосся. Стільки років минуло, а він все ще пам’ятає, як пахне її волосся. Йому хотілося ввібрати в себе частину болю жінки, втішити її, розрадити, але забракло слів.

— Якщо можеш, поплач, — сказав він, — стане легше.

— Не можу, — прошепотіла вона, — сльози десь скам’яніли в душі.

Розділ 67

Мешканці міста вже звикли по кілька разів на день зідзвонюватися з рідними та близькими. Щоправда, мобільний зв’язок час від часу зникав. З’явилися прикмети, над якими змучені тривогами люди знаходили в собі сили жартувати: «Якщо зник мобільний зв’язок — чекай нальоту авіації», «Якщо є мобільний зв’язок — до крану не підходь, все одно води немає», «Якщо не працює стаціонарний зв’язок — є мобільний», «Коли нема світла — нема води», «Якщо настала тиша — готуйся до обстрілів», «Зачинилися банки — будуть вибухи», «Є Інтернет — нема мобільного зв’язку». І так постійно.

Найстрашніше ставало тоді, коли зникав будь-який зв’язок. Люди переставляли картки різних операторів у мобільних телефонах, намагаючись запитати близьких: «З вами все гаразд?» Коли «антенок» на екрані зовсім не було, зверталися в соцмережі, де хтось та й розміщував повідомлення, що запрацювало і звідки можна додзвонитися, бо іноді зв’язок проскакував у певному районі міста. Продавці карток та в місцях поповнення рахунків не проґавили спосіб підзаробити і за поповнення рахунку на сорок гривень просили вісім за послугу. Найгірше працював зв’язок МТС, хоча більшість містян були клієнтами саме цього оператора.

Геннадій уже понад добу не міг додзвонитися до Уляни. Спочатку «антенки» були на мобільному, але набрати номер не вдавалося і хлопець не хвилювався — явище вже стало звичним. Але коли він без проблем поговорив по телефону зі знайомими, з дівчиною все одно не було зв’язку, і Геннадій розхвилювався. Залишалося тільки піти до Улі додому і дізнатися, що з нею трапилося. Дорогою він втішав себе надією, що дівчина змінила оператора і забула про це сповістити. Але чим ближче підходив до її будинку, тим тривожніше ставало на душі. Сходи на четвертий поверх будинку Геннадій здолав за мить і, захеканий, подзвонив у двері. Йому довго не відчиняли, хоча в квартирі було чути шарудіння.

— Улянко, це я, Геник, — озвався він і почув клацання замка.

Уля прочинила двері і мовчки пішла до кімнати.

— Я тобі телефоную, а з тобою нема зв’язку, — сказав Геннадій, рушаючи за дівчиною. — Мобільний зламався?

Уля сіла на диванчик спиною до Геннадія і задивилася у вікно.

— Ні, — промовила стиха, — я сама зламалася.

— Ти можеш пояснити, що трапилося? — спитав Геннадій, сідаючи поруч.

— Лугандія, — тихо, але з болем і відчаєм сказала дівчина.

Геннадій вловив інтонацію цього кодового слова — у дівчини біда. Він обережно взяв її за худенькі плечі і повернув до себе. Уля по-хлопчачому струснула головою, відкидаючи неслухняного чуба назад, і Геннадій побачив синці на обличчі й велику гематому на лобі.

— Хто? — спитав він.

— Чоловік у балаклаві з малюнком змія, — відповіла дівчина і опустила голову.

— За що?!

— Є речі, які… я не можу тобі сказати.

Уля нахилила голову ще нижче, і на руку хлопця впала крапля з її очей. Геннадій підвів її голову, зазирнув до синіх зіниць — очі стражденні, змучені, наповнені болем. Дівчина намагалася стримати себе, але зрадливі сльози горохом покотилися з василькових очей. Геннадій обняв її, і Уля, впавши йому на груди, невтішно розплакалася. Він погладжував її коротке волосся, а вона довго плакала, аж поки почала по-дитячому схлипувати.