Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 91

— Улянко, можеш мені довіритися. Змій тебе скривдив — це зрозуміло. Але за що? — спитав Геннадій, не послаблюючи обійми.

Йому було дивно і незручно від її сліз. Усі хлопці звикли бачити в ній друга, сильного, вольового. Уля завжди робила з ними все нарівні, ніколи ні на що не скаржилася, не нила, не плакала, і все це ними сприймалося як закономірність. А зараз жіночі сльози як прояв слабкості, але чомусь чи не вперше виникло бажання бачити її слабкою і жіночною, щоб можна було притиснути до себе і захистити.

— Що він зробив з тобою? — знову спитав Геннадій. — Скажи мені, і я… Я не знаю, що зроблю з тим тупим виродком!

Уля лише похитала головою і пригорнулася до Геннадія, як кошеня.

— Це ти тупий, сліпий і бездушний! — раптом вигукнула вона крізь сльози, які знову потоком полилися з її очей. — Як можна бути таким сліпцем?! Це тебе треба вбити! Стільки років випробувати моє терпіння і нічого не бачити!

— Що… ти маєш на увазі? — розгубився Геннадій.

— Що я тебе кохаю! — ридаючи випалила дівчина. — Такого телепня, дурня, сліпця!

— Я… Я не… — закліпав очима геть ошелешений хлопець.

— Що ти мекаєш, як вівця?! Невже нічого не помічав? Заради тебе я була з хлопцями, робила все разом з вами, боячись, що мене проженете і я не зможу бути поруч з тобою, бачити тебе, чути твій голос! Що ще я мала зробити, щоб ти мене помітив?

— Не плач, я поруч, я з тобою, — промовив Геннадій, обіймаючи дівчину міцніше.

— Ти навіть не поцікавився, чому в мене нема хлопця! — дорікнула Уля. — Бачив у мені таку собі пацанку, у якої нема серця?

— Я питав себе про це.

— Питав! І яку отримав відповідь?

— Не знаю, — пролопотів розгублено.

— А те, що мені майже двадцять два роки і я не знала чоловіка, ти це знав? Не знав, звичайно! Навіщо тобі думати про те, що якась напівдівчина берегла себе для якогось дурня, який спить із дівчатами? Як там Оксана? Куди мені до неї!

— Я вже не з нею, я з тобою зараз і буду надалі.

— Уже не будеш! Я нікому тепер не потрібна — Змій зґвалтував мене, тож ти спізнився на одну добу. Що? — дівчина різко відштовхнула Геннадія від себе, подивилася йому у вічі. — Тепер хочеш мене таку, з розпухлими червоними очима і сплюндровану іншим?!

Він хотів обняти Уляну, але вона сказала крізь сльози:

— Йди зараз геть, мені потрібно побути на самоті.

— Улянко, я не можу… — почав був Геннадій, але Уля його зупинила:

— Йди вже! Я не можу тепер дивитися тобі в очі.

Тоді хлопець схопив її за худенькі плечі, притис до себе і міцно обхопив тремтяче тіло дівчини. Уля пручалася, як пташка у клітці, намагаючись вирватися, але Геннадій тримав її ще міцніше. Поступово її пориви звільнитися ставали слабшими, ніби останні сили покидали тіло, змусивши його змиритися з долею, і Улянка згорнулася клубочком, намагаючись сховатися від несправедливого світу в обіймах коханого, розтанути, розчинитися в них. Геннадій відчув, як дівчина почала плакати. Уля стала схожа на маленьке побите цуценя, яке жалібно скавчить і вже не сподівається ні на що, крім обіймів теплих турботливих рук. Вона не мала надії, що хлопець тепер залишиться з нею, навпаки, дівчина гадала, що, розкривши душу, поставила крапку на своїх надіях. Але саме зараз їй чи не вперше в житті було так боляче і так нестерпно хотілося вилити весь біль слізьми в його обіймах.

Геннадій притискав до себе дівчину і не знаходив слів утіхи. З Оксанкою було набагато простіше. В істеричних поривах вона могла розплакатися, але натяк на щось матеріальне, яке можна покласти у гаманець або надягти на палець, її одразу втішав. Він відчував, як мокріє на грудях сорочка від сліз Улі і починає пекти болем десь всередині. У голові вмить промайнуло життя від їхнього знайомства: худий підліток неподалік їхньої компанії, який незграбно намагається підпалити цигарку; тир, коли Уля вперше дала їм усім фору; її тремтливі чорні вії, погляд, який ховала від нього, щоб не видати свої почуття, і рум’янець після дружнього поцілунку в щічку. «Все буде добре», — повторював він, ніби не існувало більше слів утіхи, а сам картав себе за власну сліпоту. Скільки сліз пролила закохана дівчина ночами в подушку? Чи плакала взагалі? Вона сильна, терпляча, добра. Саме за таких жінок чоловіки ладні стрибнути і в огонь, і у воду, за таких віддають життя, таким вірять, їм присвячують поеми, їх носять на руках. Саме такі жінки роблять чоловіків батьками і стають турботливими матерями. Вони — крила чоловіка, його сенс, його довічна любов. Він змарнував стільки часу поруч із іншою, і кожна хвилина — біль Улянки. Зараз Геннадій хаотично перебирав у пам’яті найлагідніші слова, щоб знайти потрібні, але вони кудись відлітали з шаленою швидкістю, залишаючи лише почуття ніжності та вдячності за неймовірне Улине вміння чекати. Він боявся сказати щось не те, щоб дівчина не сприйняла це як жалість, і тому знову повторював як мантру: «Все буде добре» — і ще міцніше пригортав до себе обм’якле тіло, яке здригалося від ридань. Улянкин плач ставав усе тихішим і згодом перейшов у схлипування. Гена послабив обійми, і дівчина довірливо поклала голову йому на плече. Її тіло пашіло жаром, і Геннадій провів долонею по волоссю дівчини — воно також змокріло.

— Дякую, — майже пошепки сказала вона, — тепер можеш іти.

— Я нікуди не піду, — відповів Геннадій і уточнив: — Тепер я нікуди не піду.

— Ти нікому не розповідай, — попросила вона. — Добре?

— Дурненька моя дівчинка, — сказав він, пестячи її оголене плече. — Вибач мені.

— За що?

— За біль.

— Усе гаразд, — струснула головою, відкидаючи чуба назад. — Я дійсно тобі вдячна за те, що вислухав мене.

— Я завжди буду поруч з тобою.

— Не поспішай робити такі заяви. Якщо я розревілася, то це не означає, що треба мене жаліти.

— Я нічого не обіцяв, лише запевнив, що буду поруч з тобою, і так буде.

— У мене розболілася голова.

— Я вкладу тебе в ліжко, — сказав Геннадій.

Йому хотілося турбуватися про неї, як про маленьку дитину, і він схопив диванну подушку, обережно вклав дівчину, вкрив пледом.

— Ти відпочинь, поспи, заспокойся, і все минеться, — сказав він лагідно.

Улянка подивилася на нього небесною синню, всміхнулася куточками вуст. Геннадій поцілував її у щоку, і вона одразу спалахнула.

— Я незабаром повернуся. — Геннадій підвівся. — Улянко, дочекайся мене. Добре?

— Йди вже, — сказала майже спокійно і по-дитячому витерла долонею сльози на щоках.

Геннадій спочатку зайшов до Льоні, а потім повернувся додому і нагадав матері, що вона збиралася зробити косметичний ремонт у будинку баби Дуні.

— Навіть не знаю, чи на часі затівати ремонт? — засумнівалась Настя.

— Навіщо чекати? Льоня погодився допомогти, Марійка теж не буде сидіти склавши руки, тож ми за кілька днів усе зробимо, — пообіцяв Геннадій.

Того ж дня вони поїхали на ринок, купили все необхідне, щоб освіжити оселю, і ввечері хлопці поїхали в село.

Розділ 68

Залишившись наодинці, Настя вирішила з’їздити на дачу до чоловіка, але спочатку зателефонувала йому.

— Я приїду до тебе, — сказала вона, — що тобі привезти із харчів?

— Нічого не треба, — відповів він, і з голосу жінка зрозуміла, що чоловік знову нетверезий.

— Продовжуєш пити?

— Не твоя справа.

— Я — твоя дружина, — нагадала Настя, — тож твої справи — це й мої також. Пам’ятаєш, ми все з тобою разом робили, ділилися радощами і смутком?

— Не дави на жалість, — перебив її грубо, — нічого не вийде.

— Як ти гадаєш, твоїй матері спокійно на тому світі від того, що ти взявся пиячити?

— Не чіпай мою матір! — закричав він у слухавку. — Того, що було, вже не повернеш, і ти стала іншою, і я вже не той. Роблю, що хочу, і ти не маєш права мені вказувати, як жити!

— Не вчиняй сварку, — спокійно сказала Настя. — Я хочу тобі привезти поїсти.