Лазарит - Вилар Симона. Страница 141

Маршал схилився до Сабле:

– Месіре, будьте обачнішим. Ця людина тут для того, щоб і надалі удаватись до інтриг, і в цьому він видатний майстер.

– Довго він не витримає, – усміхаючись у бороду, зауважив магістр. Його теж змучила спека, з-під червоної шапочки магістра вибивалися коротко підстрижені, але абсолютно мокрі від поту пасма. Мружачись на сліпучо-біле світило, проміння якого, здавалося, пропалює наскрізь, він мовив: – Хотілося б мені знати, чому Капетінг відпливає опівдні, у найдужчу спеку? Невже не можна було відчалити вдосвіта, коли задуха не така нестерпна?

Де Шампер промовчав. Хто як не він знає, що Акра в серпні стає чистісіньким пеклом. Навіть білі одежі не рятують від сонця, яке розпекло плити порту. Повітря обпалювало, дихати ставало дедалі важче, і навіть коні під лицарями стояли мокрі від поту, понуро звісивши морди. Швидше б покинути гавань та сховатися під кам’яними склепіннями, де протяги та дзюркотіння водограїв дозволять бодай трохи перевести подих.

– Сподіваюся, граф де Невер урахує цю помилку й накаже відпливати якнайраніше, – мовив маршал, поглядаючи на човни, що мали вийти в море наступного дня.

Він бачив, як митники й орденські лицарі обходять ті судна, перемовляються зі шкіперами й відзначають щось у своїх сувоях. Усе правильно: незважаючи на те що фортецю так масово покидають, необхідно пильно стежити, щоб на судна не потрапили ті, хто там аж ніяк не повинен бути. Попри добре організовану охорону, вчора трьом сарацинам удалося втекти. Але в усякому разі вони перебувають на території Акри, а з міста навіть миша непомітно не проскочить.

Над головою по-котячому прокричала чайка. З моря линув гнилий запах водоростей. Корабель короля Філіпа вже при вході в гавань. Скоро він обігне скелю з Мушиною вежею, і тоді вони зможуть забиратися з розпеченої набережної.

Сміх, що пролунав у нерухомому повітрі, звучав геть недоречно. З кого це знавісніле сонце досі не вишкварило охоту веселитися? Сміялися англійці – граф Лестер та Обрі де Рінель, представники короля Англії, які прийшли провести Капетінга. Сам Річард відмовився проводжати його, вирядивши натомість у порт під англійським прапором цих двох. Обрі щойно обдав молодого графа водою з кухви, що стояла біля складського приміщення. І даремно – не мине й двох хвилин, як вона випарується, й Лестерові стане ще гарячіше…

Обрі де Рінель на диво легко знайшов мову з оточенням англійського короля. Коли він хотів, він умів бути люб’язним і галантним, дами вважали його привабливим, але перешіптувалися, що дружина лорда Незербі не надто зраділа його приїзду в Акру. Подружжя жило окремо одне від одного, рідко бачилося, а в присутності Джоанни Обрі був скутим і навіть зніченим та за кожної нагоди намагався її уникати. Але Джоанну це, схоже, влаштовувало, ніхто не бачив її засмученою, а від учора вона і взагалі була веселою, мов пташка. На вечірньому прийомі в короля Річарда вона невтомно співала, дзвінко сміялася і здавалася такою щасливою, що всі лише руками розводили: адже ще недавно дама Джоанна де Рінель була похмурою мов хмара і нікому навіть не дозволяла до себе наблизитися.

Згадуючи осяяну щастям сестру, Вільям думав про те, що ніколи досі не бачив її такою. Як і не чув її дивовижного співу. Вчора Джоанна, взявши лютню, почала співати, щоб розвіяти жаль Річарда, засмученого втечею союзника. Це було справді розкішно! Певно, той дар вона перейняла від батька – лорд Артур де Шампер теж був чудовим виконавцем канцон та балад. Лорд-трубадур – так назвала його Елеонора Аквітанська. От і Джоанна така ж. Король аж розцілував її, коли вона замовкла й стихли струни.

– Як сюзерен я маю цілковите право цілувати своїх підданих! – весело зауважив він.

Джоанна не ухилилася. Адже вона заспокоїлася, переконавшись, що не заразна. Вільям міг би розвіяти й останні сумніви сестри, повідомивши: її коханець – зовсім не лазарит. Але хто ж він насправді, відповіді досі не було. Асасин? Розвідувач Саладіна чи одного з емірів? Принаймні, він не був прокаженим, а личина лазарита потрібна була, щоб його не впізнали. Однак нащо йому приховувати обличчя? Чи не на те, щоб саме він, Вільям, не міг його впізнати?… І яка зухвалість: негідник погрожував зганьбити добре ім’я його сестри!

Вільям вирішив не розповідати Джоанні про зустріч зі лжелазаритом і нічний поєдинок. Але наказав своїм людям обнишпорити околиці Темплу й усе місто. Утім, знайти незнайомця так і не вдалося. Та і як знайдеш людину, не знаючи навіть її прикмет? Високий і блакитноокий воїн? Таких в Акрі тисячі! Шрами від опіків зліва на грудях? Справді, у цьому дещо є – половина хрестоносців ходять напівоголені від спеки, і такий знак може усе-таки когось зацікавити. Його люди ретельно оглядали багатьох воїнів, особливо тих, за кого не могли поручитися їхні командири. Тамплієри обходили приватні будинки й монастирі, де оселилися хрестоносці, перевіряли навіть братів-госпітальєрів.

Марно. І такими ж марними стали пошуки сарацинських невільників, які нещодавно втекли. Городяни охоче велись на розпитування, та не повідомляли нічого розумного, дозволяли обшукувати свої будинки й господарські прибудови, запопадно вклонялися і усміхалися. Однак хто міг гарантувати щирість тих усмішок? За роки життя у Святій землі Вільям навчився не довіряти місцевим мешканцям. Так само він не вірив і в шляхетність Саладіна. Король Річард розраховував, що полонених сарацинів своєчасно викуплять, а тим часом розвідувачі маршала в Саладіновому стані повідомляли: нічого не свідчить про те, що султан збирається дотриматися ухваленої ворожими сторонами угоди.

І знову пролунав сміх із боку англійців.

– Здається, ми вже можемо йти з цієї пекельної пательні, – бадьоро вигукнув граф Лестер, розвертаючи коня. За ним вирушила свита, хитнулося й попливло древко з левами Плантагенетів на червоному полотнищі.

– Мілорде, ви поки що маєте бути тут! – голосно затребував де Сабле. – Ви не повинні демонструвати неповаги до короля Франції!

– Це не моя провина, він сам поставив себе в таке становище. Що тільки не теревенять про нього в Акрі і в таборі за мурами.

Посміюючись, граф наспівував пісеньку, складену англійськими хрестоносцями:

– Мілорде Лестер! – обурено вигукнув єпископ Бове, з докором хитаючи головою в пітній камілавці. – Я змушений буду доповісти про вашу недостойну поведінку королю Річардові! Йдеться про королівську персону!

Лестер ображено поправив каптур світлої накидки й, розвернувши коня, повернувся на попереднє місце. Те ж саме зробили і його супутники. На вузькій смузі набережної це спричинило певне сум’яття, вимордуваний спекою кінь під Обрі де Рінелем запручався, і, вгамовуючи його, лицар опинився просто перед своїм родичем – маршалом де Шампером. Вільям холодно спостерігав за його зусиллями, а обличчя Обрі спотворилося гримасою неприязні та зніяковіння. І все ж, коли Обрі вже від’їжджав, маршал гукнув його:

– Мілорде Обрі! – ще й поманив до себе наказовим жестом.

Обрі покірно наблизився. Вочевидь, він боявся маршала, який знав його ганебну таємницю.

– Обрі, мені потрібно з вами поговорити, – англійською мовив де Шампер, від’їжджаючи вбік, де їхньої розмови ніхто не міг почути.

Не дивлячись на сестриного чоловіка й машинально погладжуючи гриву коневі, Вільям стежив за кораблем короля Філіпа, що вже розвертався біля Мушиної вежі.

Обрі мовчки чекав із таким виглядом, наче ось-ось віддасть Богові душу від спеки. Він згорбився, звісив голову, а його довге жовте волосся спало, приховавши лице.

– Мілорде Обрі, я нічого не розповів Джоанні, – почав маршал. – І нікому не розповів. Що було – минулося. Сподіваюся, ви зумієте стримати свої згубні схильності й не дасте мені підстав вважати, що ваше залицяння до молодого Лестера – це лише вияв дружби, яка пов’язує двох лицарів.