Лазарит - Вилар Симона. Страница 143

– Я змушена була спалити її. Саксонці відмовилися їхати, тож вона мені не знадобилася.

– І це все?

Її сірі очі палали з люті. Джоанна насилу витримала братів погляд.

– Ти мусиш усе мені розповісти! Нехай твої люди вийдуть.

– Про що? Якщо ти хочеш про щось запитати – запитуй. У мене немає таємниць від Санніви.

Вільям зробив рвучкий крок до сестри, схопив її за плечі й струсонув.

– Ти все розповіси! І про свого прокаженого коханця, і про побачення з ним, і про подорожню, за допомогою котрої ти намагалася посприяти його втечі! Та чи знаєш ти, хто він? Він шантажував мене, погрожуючи розголошенням таємниці зв’язку з тобою, він грався твоєю честю – а ти, безрозсудна, довірилася йому!

Джоанна вже не виглядала спокійною. Скорившись братові, вона подала знак слугам, і Санніва негайно вискочила геть. Хлопчисько-ефіоп, який досі не зрозумів, що коїться, теж випустив шнур віяла та поквапився покинути покій. Важкі двері з кедрового дерева зачинилися за ним так гучно, що він підскочив і кинувся утікати.

Санніва, сповнена цікавості й тривоги, все ж затрималася. Завмерши під дверима, вона почала прислуховуватися до того, що відбувалося в покої.

– Підслуховуєш під дверима пані? – раптом пролунав біля неї голос Дроґо. Капітан саме проходив галереєю.

– Дроґо!.. О, Дроґо! У міледі Джоанни маршал де Шампер. І він у такому… Такий… Боюся, щоб не було біди!

– Дурниці! Невже месір Вільям завдасть шкоди своїй сестрі?

Дроґо насупився й рішуче пішов у бік покою, проте ввійти не наважився. Тепер обоє стояли біля різьбленої кедрової стулки, силкуючись уловити звуки, що долинали з-за дверей.

Звідти чувся голос маршала – тихий і монотонний. Було складно зрозуміти, про що йдеться, лише вряди-годи до їхніх вух долинали уривки фраз: «…використав тебе…», «…прийшов до мене в личині лазарита…», «…я боюся, що він виконає свою погрозу, і тоді тебе буде навіки збезчещено…». Потім пролунало дивне слово «асасин», схоже на шипіння змії.

Джоаннин голос – напружений, що зривався на крик, – звучав значно чіткіше:

– Я не вірю тобі! Мені ніщо не загрожує. І насправді все не так, як ти думаєш.

– Тоді розкажи мені як.

І знову мовчанка чергувалася з тихим голосом Вільяма і схлипами Джоанни. Вона щось намагалася пояснити. З-за дверей доносилося: «…лицар-госпітальєр…», «…не раз рятував життя…», «…не могли опиратися цьому коханню…»

– Тебе просто засліпила хіть! – люто підвищив голос де Шампер. – Мені соромно, що в мене така сестра!

Джоанна ридала.

– Може, все-таки варто утрутитися? – стурбовано запитав Дроґо, але так і залишився стояти.

Вільям і Джоанна були членами родини, якій Дроґо служив усе життя. І щоб наважитися на таку зухвалість, потрібні були занадто вагоміші причини. До того ж десь глибоко в душі капітан остерігався суворого храмника.

– Він тебе дурив! Весь час дурив! – гримав Вільям. – І використовував твою довіру для власної мети. О, які жінки нерозумні й пустоголові!..

Дивно було чути цей сповнений безсилої люті голос завжди незворушного маршала.

Сходами піднялася Ґодіт зі стосиком чистої білизни.

– Що це ви робите? Підслуховуєте біля покоїв леді? Яка ганьба!

Проте, щойно почувши, як Вільям де Шампер нещадно сварить Джоанну, вона кинулася в покій. Хіба це мислимо – грубий храмник кривдить її дитя! Та ледве Ґодіт спробувала ввійти, як її виставили геть, а двері зачинилися в неї перед носом із такою силою, наче на них налетів смерч.

– Під три чорти! Геть! Забирайтеся всі в пекло!

Ґодіт вирячилася і судомно перехрестилася.

Тепер вони вже утрьох стовбичили під дверима. На щастя, вихор емоцій у покої потроху влігся, буря стихла. Голос маршала тепер лунав рівно, Джоанна щось стиха відповідала братові, після того настала тривала мовчанка, і знову заговорив Вільям.

Вони розмовляли страшенно довго. Дзвони відбили третю годину, [162] потім пролунав крик муедзина, що закликав правовірних до молитви. Двері не відчинялися, а голоси стихали. Доморослі шпигуни могли розібрати лише нечіткі уривки фраз Вільяма де Шампера: «…захоплення Тіверіади…», «…лжегонець…», «…поразка нашого війська…», «…подав знак сарацинам і без перешкод вивів пораненого графа Раймунда з поля бою…», «…графиня Тіверіадська писала інше…», «…не зізнався, хто він, навіть під тортурами…», «…зухвала втеча…», «…шрами, які свідчать, що він той самий розвідувач Саладіна…», «…винуватець загибелі цілого королівства…».

– Про що це вони? – дивувалася Ґодіт.

– Тс-с-с-с!.. – замахав на неї Дроґо.

Почувши дзвін шпор тамплієра, вони відсахнулися від дверей.

– Хоч зараз ти розумієш, кому намагалася допомогти? – запитав маршал уже біля дверей. – Його справжнє… або ще одне з вигаданих імен – Арно де Бетсан, він був коханцем графині Ешиви Тіверіадської, але, визнавши його провину, вона не пожаліла його. А ти…

І знову Джоанна повторювала, ридаючи:

– Усе не так, ти помиляєшся! Це зовсім інша людина… І він справді лицар-госпітальєр із Намюра!..

Санніва зойкнула:

– Сили небесні! А як же мій Ейрік?

Дроґо знову цитькнув і припав до дверей. А почувши, що справжній Мартін д’Ане живе нині в лепрозорії поблизу Константинополя, він аж заметляв головою, мов пес, у вухо якому вчепився кліщ.

– Краще нам звідси забратися, – сказав Дроґо жінкам. – Вони говорять про речі, довідавшись які, можна опинитися на пласі!

Але жінки й не поворухнулися – одна переймалася долею свого рудого чоловіка-варанга, інша хвилювалася за пані. Урешті-решт, Дроґо теж лишився, вирішивши ввірватися в покій тільки в тому разі, якщо храмник підніме на леді руку.

Проте не схоже було, що до цього могло дійти. Долинало тільки нечітке бурмотіння Джоанни й майже заспокійливий голос Вільяма. Потім він промовив уже гучніше та рішучіше:

– Ти підеш зі мною і, коли ми його схопимо, розпізнаєш мерзотника.

– Ні, ні! – відчайдушно вигукнула Джоанна й знову розридалася. – Вільяме, не змушуй мене до цього. У мене розірветься серце! Я і так усе тобі розповіла…

Вона плакала, а маршал мовчав. Потім знову заговорив – переконував, радив, вимагав, але натомість чув лише згорьовані ридання. Нарешті кроки де Шампера наблизилися до дверей, і трійко саксів кинулися врізнобіч.

Уже відчинивши двері, тамплієр промовив на порозі:

– Тобі все-таки доведеться прийти, якщо я переконаюся, що це саме та людина, про яку я думаю. Уся ця історія з євреями… Цілковита маячня! Вона приховує щось значно серйозніше й небезпечне. Коли ми його схопимо, тобі доведеться свідчити. Якщо, звісно, ти не хочеш, щоб уся ця історія дійшла до короля Річарда.

Він ляснув дверима, зметнувся білий плащ із хрестом, і маршалові кроки віддалилися й, нарешті, стихли.

Дроґо визирнув із ніші в стіні й коротко глянув у бік покою, звідки долинав Джоаннин плач.

– Ідіть до пані, – звелів він служницям. – Спробуйте її заспокоїти.

Але де там! Джоанна лежала, уткнувшись у купу подушок, і тіло її здригалося від такого нестерпного ридання, що, здавалося, вона готова накласти на себе руки.

– Не чіпайте мене! – відмахувалася вона від жінок, які метушилися навколо. – Заради Пречистої Діви, дайте мені спокій! Забирайтеся звідси!

Вона проплакала до глухої ночі.

Розділ 22

Люди почали прибувати на кораблі, що стояли в порту, ще звечора – щойно спала спека. Вони вважали: заплатити шкіперам і переночувати на судні значно зручніше, ніж удосвіта штовхатися в натовпі, який неодмінно виникне, коли почнеться загальна посадка.

Невелика галея «Легка кішка», з капітаном якої завчасно домовився Сабір, була однією з багатьох, що стояли в гавані Акри. Ейрік зійшов на палубу в личині лицаря, котрий покидає Палестину, й недбало кивнув на свою свиту:

– Ці зі мною!

Потім простягнув помічникові капітана сувій подорожньої.

Той, вочевидь, був не надто письменний, однак його ліхтар освітив печатку ордену Храму, і цього виявилося достатньо. Перерахувавши пасажирів, моряк буркнув, що в плаванні виникне чимало клопоту з дітьми, але могутній рудоволосий хрестоносець із дружиною та нащадками, мав занадто переконливий вигляд, щоб із ним сперечатися. До того ж заплатив він щедро, і це все вирішило. Обличчя венеціанця ураз стало усміхненим.