Лазарит - Вилар Симона. Страница 142

Обрі рвучко випростався, вгатив себе кулаком у груди і заговорив швидким напівшепотом: мовляв, він уже покаявся, виконав епітимію й тепер готовий відвагою в бою змити свої гріхи. О, ні, він більше не грішитиме та благає месіра Вільяма…

– Вам доречніше буде благати Святого Петра, коли ви опинитеся біля воріт раю, – перебив його тамплієр. – Я дав слово приховати вашу ганебну таємницю, і мені буде достатньо, якщо чоловік моєї сестри поводитиметься як благородний лицар, для котрого честь така ж свята, як і віра. Та я прошу вас уважніше ставитися до вашої дружини. Оскільки ви занадто її уникаєте…

– О ні! Це вона мене уникає. Я навіть подумав був, що ви їй розповіли…

– Годі! Не примушуйте мене повторювати. Джоанна нічого не знає, і ви мусите поводитися з нею, як порядний чоловік. Вона ваша дружина перед Богом та людьми, і ваш шлюб необхідно зберегти всупереч усьому. Будьте добрим до неї та привітним. Їй тут самотньо і стане ще самотніше, коли від неї поїдуть люди з Незербі. Їй ні на кого буде опертися, крім вас.

– А з чого ви взяли, що сакси їдуть?

Маршал відкинув із голови каптур і пильно подивився на Обрі де Рінеля. Той відвів очі.

– Хіба дружина не казала вам, що її люди тужать за Англією, і вона збирається відпустити їх додому?

Обрі зітнув плечима й зауважив: хоча вони й мало тепер спілкуються з дружиною, та, якби справді зайшлося про від’їзд саксів із Незербі, вона б неодмінно йому повідомила. Ще сьогодні вранці він спілкувався з одним із них, але він не згадав про від’їзд. Ці люди зухвалі, запальні й безмежно віддані Джоанні, натомість лорда вони відверто зневажають. Жоден із них не захоче покинути свою пані, хоч як би вони тужили за соковитими луками в околицях Незербі!

Далі Вільям уже не слухав. Він несвідомо провів поглядом іще одну велику галеру під французьким прапором, що покидала порт услід за флагманським судном. Вітер уже наповнив її вітрила, злагоджено здіймалися й опускалися весла, а за кормою на синій поверхні моря пінився кільватерний слід. За галерою, сяючи свіжо просмоленими бортами, вишиковувалися інші судна – менші за розміром.

Тепер усі, хто з обов’язку прийшов проводити короля Франції та його флотилію, могли покинути розпечену пристань. Маршал розвернув коня, продовжуючи напружено міркувати, і приєднався до магістра ордену та решти тамплієрів. Обрі де Рінель його тепер не цікавив – усе, що він міг від нього довідатися, де Шампер уже знав.

Отже, Обрі й гадки не має про від’їзд саксів. Відповідно, Джоанна або не розповіла чоловікові, що малоймовірно, або… збрехала йому, Вільямові. І якщо це так…

Непевне передчуття ворухнулося в душі маршала, а досвід навчив його зважати на це.

Учора Джоанна прийшла до нього й повідомила, що виряджає своїх саксів додому, в Англію. З нею вже була складена подорожня грамота, але, за її словами, вона випадково довідалася, що її печатки на пергаменті замало, і тому просить брата поставити під перепусткою на корабель його печатку – щоб портова варта бачила на документах знак ордену Храму й не перешкоджала. Прохання Вільям виконав. Він часто таке робив, тож не бачив причин відмовляти сестрі. Він, правда, здивувався: йому здавалося, що Джоанна дуже близька зі своїми саксами, вони їй віддані, а один із них перебуває з нею весь час. Сестра на це відповіла: її стосунки з цими людьми стали дещо напруженими після того, як вона їх тривалий час уникала, вважаючи себе заразною, і їй буде простіше, якщо вони повернуться на батьківщину. Вільям міг це зрозуміти, тож пояснення його цілком задовольнило.

Потім вони трохи побалакали про всяку всячину, і, коли Джоанна пішла, Вільям відчував щось схоже на замилування – родинні почуття досі були незвичними для нього.

Отже, сестра йому брехала. Але що ж змінилося? О, змінилася сама Джоанна! І він знову пригадав її на вчорашньому вечірньому прийомі. Сліпучо вродлива, сповнена радості, із мрійливим блиском в очах. І водночас – схожа на ситу розніжену кішку. Він нарешті зрозумів: Джоанна виглядала як жінка після вдалого любовного побачення. І хоч у нього й мало досвіду в справах кохання, але він доволі спостережливий і вміє оцінювати людей.

Навіть жартівливу канцону вона співала млосно, солодко й сяючи від щастя!

Вільям розгнівано стиснув зуби. Дурна закохана гуска, її знову обвели навколо пальця!.. І зробила це та людина, яка вже колись обдурила її, скориставшись довірливістю та добротою її ніжного серця!

Він несподівано згадав, як сміливо й природно сестра підставила свої вуста Річардові. Не відсахнулася, не намагалася заперечити, як учинила би, боячись заразити короля. А ще ж недавно Джоанна ходила до лікарів за зміцнювальним зіллям, попри те, що знахарі вже вважали це зайвим. Але сама вона й далі вагалася – а тепер усі сумніви зникли. Вона, сповнена радості життя, співає про кохання, потім приймає цілунок від короля! Це можна пояснити лише тим, що колишній коханець остаточно переконав її в тому, що він не хворий. А заодно підтвердив свої почуття в доступний йому спосіб, щоб дістати подорожню й вирватися з Акри разом зі своїми людьми.

Але це лише припущення та підозри, які слід було перевірити. Тому, коли храмники прибули в Темпл, де Шампер попросив у магістра дозволу відлучитися в Королівський замок.

Спека розігнала людей із вулиць, і до королівської резиденції Вільям дістався швидко та без перешкод. Розпечене повітря тремтіло між будинками, спотворюючи їхні обриси й перетворюючи місто на примарне наслання. Але під склепіннями замку панувала відносна прохолода. Варта біля воріт швидко пропустила маршала тамплієрів, звідкись згори долинав дзвін струн, хтось поквапом віддавав розпорядження. Повз нього швиденько продріботіли сарацинські служниці з глечиками, якийсь воїн спробував був ущипнути одну з них, але дівчата, сміючись, утекли.

Вільям піднявся нагору, аж раптом він згадав, що цей невдаха-залицяльник, міцний рудуватий хлопець, – один із саксів його сестри. Гукнувши сакса, маршал запитав у нього про від’їзд на батьківщину і побачив, як здивовано видовжилося його веснянкувате лице.

Інших підтверджень маршал не потребував. Він швидко побіг сходами.

Джоанну Вільям застав у її покоях. Умостившись на купі подушок, вона розмовляла зі служницею, лунали їхні смішки та вигуки. Покоївка розчісувала довге розпущене волосся пані.

– Вільяме! – здивовано вигукнула Джоанна, встаючи назустріч маршалові.

Яка ж вона була гарна у своєму білому вбранні, закутана в хмару чорного розсипаного волосся! Навіть у напівтемряві – вікна в покої були прикриті фіранками – він прочитав у її погляді подив і збентеженість, які переходили в щось схоже на страх. Але вона швидко себе опанувала й безтурботно сіла, обхопивши коліна. Довгі рукави її вбрання звисали аж до підлоги.

– Не варто лицареві-монаху без попередження вриватися в покої молодої дами! – напівжартома зауважила Джоанна, але Вільям і на відстані відчув, яка вона зараз напружена.

Де Шампер мовчки сів на диван навпроти, який стояв біля стіни. Неподалік коливав великим віялом, що висіло під стелею, хлопчина-ефіоп у чалмі. На гаряче чоло тамплієра легенько повіяло прохолодою.

– Сестро, я хотів би поглянути на подорожню, для якої тобі вчора знадобилася моя печатка.

Покоївка раптом упустила черепаховий гребінець, що лунко стукнувся об плити підлоги, і Вільям здогадався: ця білява саксоночка чудово розуміє, про що йдеться. І теж хвилюється.

– То де ця подорожня?

Джоанна з незалежним виглядом зітнула плечима.