Жити сьогодні - Лукащук Христина. Страница 4

– Може, Альфред Сіслей, може, хоч він? Бо мені так і хочеться розчинитися, щоб назавжди залишитися на його полотні із золотою й хрусткою, мов обгортка з різдвяної цукерки, осені.

– Та що ти, що ти? І не думай. Уяви, що ми допіру починаємо. Скільки ще прекрасного ми можемо навчитись у людей, – палко переконував той, хто вищий на зріст. Щоб краще когось розгледіти, йому завжди доводилося присідати.

– Ренуар? Дега? Генрі Матісс? Можливо, Мауріце Деніс? – він зображав нас такими… Такими красивими й одухотвореними. З такими чуттєвими, тендітними, мрійливими обличчями… майже, як у людей. А якими тілами він нас обдарував, – не вгавав нижчий і перераховував усі чесноти, піднесено закотивши очі.

– Агов, повернися на небо, – високий дав йому щигля, щоб повернути друга до реальності.

Нижчий мерщій обдарував його стусаном. Він завжди був спритніший. І тепер, бешкетуючи, літав навколо свого неповороткого друга, задираючи йому довжелезну туніку з важкої білої тканини.

– А покажи-но, яке в тебе тіло, чи таке ж прекрасне, як на роботах Деніса? – і реготав від задоволення, бачачи, як довготелесий приятель, допомагаючи собі крильми, обіруч прикривав чималеньке, навіть дебеле, тіло, – соромливо, мов дівча.

І в кого він такий удався?

От менший був і справді доладний, немов намальований. Хоч-не-хоч, а мимоволі повіриш, що саме він і виконував роль натури для того імпресіоніста.

Так само вони відрізнялися й за характерами. Нижчий був романтиком, завжди в усьому вмів знайти щось хороше. Вищий – прагматик. Він ніколи бездумно не виконував забаганок свого друга, завжди все скрупульозно і відповідально перевіряв й обмірковував. Можливо, саме тому вони так органічно доповнювали один одного, уникаючи різних неприємностей.

Зараз вони лежали на облюбованій хмарині і спроквола споглядали на землю. Дощило. Та де там «дощило» – періщило мов із відра. Старший почав було обурюватися:

– Ходімо звідси, пошукаймо місце, де немає дощу. Завжди тебе тягне на якісь експерименти. До добра вони тебе не доведуть, затям…

– Та годі тобі. Вгамуйся. Поглянь краще на отого чоловіка з кавою. Може, побавимося з ним трохи?

Довготелесий замовк і з недовірою простежив за поглядом колеги, який аж тремтів із цікавості. Що він знайшов у звичайному чоловікові? «Теж мені дивина», – стиха буркнув довготелесий, проте взявся вмощуватися зручніше, аби нічого не проґавити. Менший мав хист знаходити неординарні особистості, навіть якщо на позір вони були геть звичайні.

– Як вважаєш, кава, що википіла на плитку і згасила вогонь, – це смішно? – обережно і беземоційно поцікавився менший.

– Не думаю, – так само безбарвно відповів більший.

– А мокрі сірники? А накрита газетою червона шовкова краватка в темно-сині, майже фіолетові, малі й великі огірки? А до нитки мокра маринарка? А багнюка в черевиках? А злостива кельнерка? Зажди, зажди ще мить. А тепер оця брунатно-червона пляма в нього на грудях. Невже не смішно? Ніскілечки? – розчаровано озирнувся на свого друга.

Той не завважив приятелевої іронії і не всміхнувся навіть для годиться, бодай кутиком уст. Він щось уважно вивчав.

– А ти часом не знаєш тієї малої, з туго заплетеними кісками? Он, унизу, біля твого об’єкта спостережень?

– Ні, не знаю, – розчаровано зізнався менший і, перекинувшись на спину, почав розглядати хмарки.

– Невже ти і в цьому хочеш знайти щось смішне? Кажу ж тобі, не смішно мені сьогодні чомусь. Може, все-таки підемо звідси, поки остаточно дня не змарнували…

Різке вищання гальм, розбите шкло, звук розсипаних скалок миттю обірвали їхню суперечку. Маркітний здогад промайнув у їхніх головах.

– Так, твоя правда, це зовсім не смішно.

– Ходімо, ходімо звідси. Думаю, нам доведеться за це відповісти, – вищий аж потемнішав від хвилювання. І додав: – Не вберегли…

– Але ж ми не винні, ми… в нас сьогодні вихідний, – полотніючи до білизни власної туніки, намагався виправдатися менший.

Вищий похмуро глянув на нього, але промовчав. Підхопився і рушив до Центру. Малий, потупившись, поплівся за ним.

4

Умить примчалася каретка «швидкої допомоги». Навколо вже стояли з увімкненими мигалками міліцейські авто.

Понівечену машину оточили люди. Збудження, страх, розпач, роздратування, злість витали над ними, мов надокучливий рій комарів. Усі щось вигукували, метушилися, махали руками. Всі ці люди були фахівцями, проте автокатастрофи і наглу смерть навіть вони не можуть споглядати спокійно.

Його довго не вдавалося витягнути з салону. Заклинили передні дверцята і ніяк не хотіли відчинятися. Із заднього сидіння теж годі було дістатися постраждалого – кермо втиснулося в груднину. Крісло теж деформувалося, його неможливо навіть відсунути назад. Без автогену немислимо було впоратися. Лікар зі «швидкої» простягнув руку, намагаючись намацати пульс.

– Живий! Живий, матері його. Де той клятий автоген? Зробіть що-небудь, він мені потрібен живий. До речі, хтось знає, хто цей чоловік, є якась інформація? Бодай якась. Усе може згодитися. Мені потрібно знати, яка в нього група крові, чорт його забирай. Він втратив багато крові. Занадто багато, – старий поважний лікар роздавав команди, не випускаючи з рота цибуха.

Він мав такий бувалий і авторитетний вигляд, що нікому й на гадку не спадало його не послухатися. Від нього й на крок не відходила молода жінка в білому, накрохмаленому халаті. З їхньої злагодженої роботи – без метушливих рухів і зайвих слів – було видно, що вони чудові лікарі і давно працюють у парі.

– Судячи із зім’ятого проспекту з його кишені, він їхав на презентацію відомого архітектора, – розглядаючи кольоровий аркуш, припустила лікарка.

– Що за архітектор? Викличте когось із організаторів, можливо, вдасться розпізнати цього божевільного? На такій швидкості врізатись у дерево. Самогубець, – під ніс бубонів лікар, хоч було очевидно, що він і не збирається злитися чи шукати винних. У нього одна мета й одне завдання – врятувати цього молодика, який, звісивши закривавлену голову, був ув’язнений у своїй машині.

– Це не самогубство. Сліди гальм від шин чітко вказують на те, що водій до останнього боровся зі швидкістю. Найімовірніше, він просто не впорався з керуванням, коли входив у поворот. Бачте, на цьому відрізку дорога доволі крута, хоч це не надто впадає в око. Можливо, він був втомлений чи щось відвернуло його увагу. Кажуть, тут дуже багато зайців, тому іноді водії посеред ночі влаштовують полювання «на фару» просто посеред дороги, – слідчий спробував було продемонструвати свою дотепність перед молодою жінкою.

Вона всміхнулася.

– Красивий він. І з обличчя видно, що добрий, – з тією ж таки усмішкою тихо прошепотіла.

– Я вражений, як може жінка, яка бачить мужчину якихось п’ять хвилин, стверджувати про його доброту, тим більше що цей чоловік однією ногою на тому світі, – ревниво дивувався слідчий.

Ця молода лікарка, яку він сприйняв за стажерку, вочевидь йому сподобалась. До того ж за тих-таки п’ять хвилин. «Цікаво, – подумав він, – чи можу я і про неї сказати, що вона – добра?»

Звісно, може. Бо якою ж може бути жінка з копицею гарячого волосся на голові, заплетеного в невеличку косу? Це, мабуть, аби не заважало працювати. Хіба може бути недоброю жінка з мигдалеподібними, ледь розкосими, очима зеленого, магнетичного кольору. Жінка з малесеньким акуратним тату у вигляді лука з натягнутою тятивою біля сьомого шийного хребця. Треба буде з’ясувати в криміналістів, що це за символ. Коли вона нагиналася над потерпілим, чоловік у формі встиг зауважити це татуювання за відгорнутим комірцем лікарського халату, під яким, як виявилося, нічого більше не було. І жінка, в якої золотистий пушок на обличчі загорається, коли на нього падає сонце. Він посміхнувся. Подумки. Тут така аварія, якої він уже кілька років не бачив, а він думає про пушок в неї на обличчі.