Жити сьогодні - Лукащук Христина. Страница 5

Посеред лікарняної палати, де він перебував уже добрий тиждень, так і не опритомнівши, стояли вони обоє – старий лікар і його помічниця.

– Лікарю, як ви думаєте, в нього є шанси? – вона затопила його своєю зеленню. – Я переконана – ви мусите це знати. Скажіть, ви завжди знаєте все наперед.

Він, думаючи щось своє, заперечливо похитав головою.

– Не знаю, хочеться вірити, що це не так, але здається, що тут утрутилися вищі сили. І в мене таке відчуття, що там, – він багатозначно звів погляд до неба, – саме вирішують його долю. В таких випадках ми, доню, на жаль, безсилі.

Він називав її донею відтоді, коли вона, ще геть юна, відразу після інституту, прийшла працювати до них за розподілом.

Вона глянула на нього майже побожно. Не раз він говорив дивні, часто нікому незрозумілі речі, а згодом виявлялося, що завжди мав рацію. І такими логічними здавалися тоді всі події, і вже нікого не дивувало, що старий лікар зумів усе передбачити.

5

Вона добре пам’ятає, як він скрушно хитав головою і тихо, майже нечутно, бубонів: «Не для тебе він, дитинко. Не для тебе». І ховав погляд. Бо їй так і не вдавалося повністю замаскувати синці під очима. Тому він просто уникав зустрітися з нею поглядом. Іноді на зап’ястях, а іноді й вище колін – це коли її молодий чоловік, за якого вона допіру вискочила заміж, заворожена неземним коханням і казками про доброго, молодого, вродливого та багатого принца, бив її ногами. Вона ж, щиро вірячи, що добро завжди перемагає зло, щодня стрімголов бігла з роботи додому, щоб приготувати коханому щось смачненьке, а він приходив у кращому разі далеко за північ, а то й під ранок, напідпитку і, зрозуміло, не голодний. Одного разу прийшов не сам – із подругами.

– Якщо ти так хочеш мене нагодувати, годуй. Усіх. – Стояв, похитуючись, у дверях і виклично намагався дивитись їй у вічі. Її немов спаралізувало і відібрало мову. Мало не зомліла. Заточилась.

– О, то ти ще й п’яна! Мерщій на кухню. Подай на стіл усе, що є. Не зганьби мене, – і, повернувшись до дівиць, що дурнувато хихотіли в нього за спиною, ледве втримуючись на своїх височенних підборах, широким жестом господаря запросив їх у хату.

– А що, не казав я, яка в мене дружина приборкана? – реготав, проводячи очима зсутулену постать, що впокорено простувала на кухню. – А ви не вірили. Як в Японії. Там, коли чоловіка додому приводить гейша, то дружина зобов’язана, низько вклонившись, подякувати їй і чемно прийняти з її рук свого коханого. – І знову зареготав. – А в мене гейш аж дві. – Обняв обох, притулив до себе, не забуваючи мацати їх при цьому за цицьки, які от-от готові були повипадати з тісних стаників.

Ця вечеря була останньою краплею.

Нагодувала їх усіх, та що там нагодувала – харчі змарнувала. О тій порі їсти їм уже не хотілося. Випивши ще трохи алкоголю, так і позасинали одне на одному. Щойно надворі почало сіріти, дівулі вхопили мешти – і мерщій із хати. Та ще й так тихо і діловито, що відразу видно – їм не вперше.

Вона неквапно зібрала валізу. Взяла найнеобхідніше. Сумним поглядом обвела свою кімнату і розплакалася. Шкода їй себе стало. Шкода своєї юності, обдурених надій, ніжності нерозтраченої, снів чорно-білих і постелі холодної. Шкода ночей самотніх, душі невиплаканої. Шкода тіла недокоханого. Тримала в руках свою улюблену книжку – та ніяк не хотіла влазити у валізу. Тоді виклала светр і поклала книжку. Не залишить йому нічого, що їй дороге. І жодної сльозинки не лишить. Тут же, стоячи на порозі, сльози й витерла. І вже тоді знала, що більше не плакатиме. Ні через нього, ні через когось іншого.

Коли зранку прийшла в лікарню, старий лікар подбав про те, щоб усіх завантажити роботою, аби не швендяли без діла і не ставили зайвих запитань. А запитань було чимало. Кожному хотілося взнати, чому це їхня царівна, завжди така горда й незалежна, іноді навіть трохи зверхня, сьогодні без косметики, з червоними очима і припухлими повіками, яких і за темними окулярами не сховати.

Вона сиділа за своїм столом і, втупившись невидющими очима в історії хвороб, бездумно-механічно гортала сторінки. Годину. Другу. Аж лікар не витримав:

– Доню, поплач. Я тебе дуже прошу. Поплач. Не гризи себе. Не їж себе сама зсередини. Він не вартий того. Доню, голубко, – він м’яко взяв її долоню у свою і, погладжуючи, вмовляв далі: – Плач, не соромся. Тут, крім мене, нема нікого, а як хочеш, то можеш іти додому. Але зажди, – він затнувся.

На мить його рука завмерла.

– Чекай-но, дитино, а тобі є куди йти?

Вона звела свої зелені, мов морська безодня, очі. Ніколи досі вони не були в неї такі каламутні і водночас глибокі.

– Нема, – тихо, приречено. Сховала зелень, сховалася сама. – А, можна, я якийсь час тут, у лікарні, поживу?

Тільки тепер він помітив у кутку під столом невеличку валізку. От старий телепень, як він досі її не зауважив! Теж мені ясновидець.

– Ти прости мені, старому і неуважному. Забігався, пробач.

– Та, ні, лікарю, це ви мені пробачте, – схопилась і кинулася до нього в обійми.

Від несподіванки йому аж погляд перехопило. Ніколи вона собі такого не дозволяла. Видно, страшенно їй погано. Отак і стояли посеред кабінету – застиглі, мов скульптурна композиція.

Він, боячись сполохати, намагався своїм теплом, ніжністю вселити в неї віру, спокій, якого вона зараз так потребувала.

Вона – боячись, аби не відсахнувся, не прогнав. Вбирала в себе його запах, запах неіснуючого прихистку, запах незнаної домівки.

Три тижні прожила вона в лікарні. Жодного слова. Жодного запитання. Жодного погляду. На початку четвертого підійшов до неї, однією рукою взяв її, іншою – валізу, і повів до себе.

– Оце твій дім.

Хлюпнула на нього зеленню своїх очей. Страху не було. Була пустка, в яку він боявся упасти і загубитися.

– …і я можу залишатись тут скільки мені буде потрібно? – дивлячись йому в очі запитала і… всміхнулася. – Тоді я зможу готувати вам їсти, – зраділа вона вже по-справжньому.

– Далась тобі та їжа, – задоволено пробурмотів він. – Що ж, починай.

Це було шість років тому. Шість довгих теплих років, які минули в трепетній турботі одне про одного і страхом, що може настати момент, коли їй доведеться покинути цю домівку. Вони прикипіли одне до одного всім серцем, знаходячи в цьому співіснуванні втіху, сенс і розраду в нелегких лікарняних буднів. Жодна жива душа в лікарні ні словом, ні поглядом не показала, що щось не так. Тільки одного разу санітар, який запав був на молоду лікарку, але дістав від неї гарбуза, тому не міг пробачити, що проміняла його – молодого й здорового – на сивочолого дідугана, наважився її зачепити. Притиснувши в темному коридорі, просичав у самісіньке вухо, але так, щоб почули ті, хто міг підслуховувати:

– Якщо вже геть зле буде і дід зовсім силу втратить, приходь до мене – я тобі так засад… – не встиг договорити, бо раптом різко, якось загрозливо рипнули двері, і з кабінету повільно вийшов старий лікар і так само повільно рушив в їхній бік.

Те, як неквапно наближався до них лікар, його впевнена хода і напружена, мов от-от готова була розірватися, тиша, його загрозливе сопіння примусило нахабу трохи позадкувати, він аж зіщулився.

– Що ти зробиш? Чим ти тут хизуєшся? – в його простому запитанні було стільки ненависті і погрози, що грайливий настрій санітара розчинився в темряві коридору, як маленька грудочка цукру у великому горняткові чаю.

– Та ні, лікарю, я пробував пожартувати. Пробачте мені, – помовчав. – Невдалий вийшов жарт, – пауза, – справді невдалий.

І тут на нього наче щось найшло – він кинувся до старого чоловіка, вхопив його за руку і почав нею трясти.