Жити сьогодні - Лукащук Христина. Страница 6

– Лікарю, простіть. Простіть мені. Не з-знаю, щ-що н-на м-мене н-найшло, – молодик аж захлинався, не перестаючи трясти лікареву руку.

Усі мовчали. Тож йому не залишалося нічого іншого, як, обсмикнувши свій зім’ятий від сутички з жінкою лікарняний халат, попробувати непомітно зникнути, розчинитися в повітрі чи провалитися в розчахнуту під ногами землю. Його ніхто не стримував, до нього ніхто більше не промовив жодного слова, але санітар біг так, наче за ним гнався вбивця.

– Перекажіть, – голосно звернувся лікар до темряви, – що коли ще раз побачу його біля своєї колеги, то, присягаюся, я пришию предмет його гордості йому ж до чола, щоб зручніше було хизуватися.

І всі, хто це почув, не мали жодного сумніву, що старий свою погрозу виконає.

6

– Що відповімо, коли спитають, де ми були і що робили в момент автокатастрофи? – ледве встигаючи за високим, запитував малий.

Високий ішов розмашистим кроком, не знаючи, що робити з руками, які вочевидь йому заважали. Зараз йому заважало все – власна довготелеса постать, молодість, раціоналізм, скептицизм, виваженість і прискіпливість. Заважало важке русяве волосся, яке неслухняними пасмами спадало на лице, затуляючи очі, заважали крила, які здавалися зайвими, як і все решта, якщо він примудрився проґавити таку банальну аварію.

Так, він не вміє, як його невисокий друг, красномовно висловлювати свої емоції, не вміє так зграбно рухатись і легко, невагомо здійматися вгору, не зворухнувши ні порошинки. Не вмів улесливо усміхатися, не вмів щиро, заразливо реготати, не вмів плакати, ридма ридати, як малий. Умів лише бурчати, мов дідисько, криво посміхатися, а злітаючи, продавлювати в хмарах ями, які негайно заповнювалися прозорою дощовою водою і в які він, приземляючись, неодмінно мав утелющитися, заляпуючи всіх навколо. Але в його грудях билося велике і безмежно добре серце, що про нього намагався думати якомога менше, аби не засміяли. Бо хоч на небі всі мають добрі серця, та доброта ця якась поміркована і виважена, беземоційна. Майже стерильна. А хіба це тоді доброта?

Він нісся до Центру, вдавлюючи важкою ходою ті-таки глибокі ями, що миттєво наповнювалися водою. Поки він дійде, то на землі, ймовірно, почнеться дощ. Менший ледве за ним устигав, благальним голосочком намагаючись достукатися до його поблажливого, розм’яклого від доброти серця. Іншим разом більший би вповільнив ходу чи навіть спинився, але не сьогодні. В душі він трохи злився на малого, адже саме він забив йому голову всілякими імпресіоністами з їхніми кольоровими видивами. Хоча частково таки погоджувався з малим, що сьогодні в них заслужений вихідний. Адже й ангели повинні з часу до часу відпочивати, адже відпочивши, вони по-новому починали сприймати події і здатні були креативніше підходити до розв’язання земних проблем.

Переконавши себе, що малий не може нести відповідальності за автокатастрофу, трохи стишив ходу.

Менший це одразу зауважив, підбіг і вже старався не відставати. Поділ його вбрання був забризканий водою, мокра тканина неприємно холодила ноги, але усвідомлення мовчазного примирення окрилювало.

– Що ж? Розкажемо все, що було, – виразно, в такт із кроками, артикулюючи кожне слово, відповів більший.

Цей чоловік устиг йому сподобатися, хоча спостерігав за ним геть недовго. Але ж він не любить сентиментів. Хіба що… Лише менший становить виняток. Але менший – це інша річ. Менший – це карма. Він не пам’ятає, щоб вони колись розлучалися. Це як друге його «я», його половинка. А, можливо, половинки можуть бути іншими. Він багато чув про половинки. Чув, що деякі люди завзято шукають ті половинки, хоча і не впевнені в їхньому існуванні. Він дивувався з їхньої непохитної віри. Ще дужче дивувався, коли ті упертюхи таки знаходили те, що шукали. Радів тоді за них, мов за рідних дітей. Хоча й це почуття було йому недоступне, але, спостерігаючи за людьми, розумів – любов до дітей – одна з найсильніших емоцій.

Не вмів тішитися за себе, тому з подвоєним ентузіазмом тішився за інших. Цей чоловік із заміського будинку привернув до себе його увагу дуже давно. Його поведінку було важко назвати типовою для людей. Зазвичай люди роблять щось для свого власного зиску, а цей чоловік завжди утне щось незрозуміле. І ніколи його вчинки не були однозначними. Коли чоловік брався за щось, то доводив до пуття чи принаймні до того моменту, коли хтось інший міг закінчити цю справу. Він, скажімо, ніколи не підгодовував на вулиці собак, і не гладив безпритульних котиків задля того, щоб справити приємне враження на незнайому даму, демонструючи свою тонку натуру й добру душу. Хоча, звісно, для нього, як і для багатьох інших чоловіків, не було таємницею, що саме така модель поведінки прокладає прямісіньку дорогу до серця милих жіночок, а згодом і до їхніх ліжок. Але доля чотириногих безпорадних друзів, викинутих кимось із дому, його цікавила аж ніяк не про людське око.

Одного разу він просто посеред площі підібрав двох собак, що безпомічно тулились один до одного, піднімаючи по черзі всі лапи. Надворі була зима. Він довго виходжував їх у себе в заміському будинку, щодня двічі долаючи чималу відстань, аби погодувати їх і… приласкати. Добрих кілька місяців довелося витратити, щоб повернути псам віру в двоногих створінь і привчити їх брати корм просто з рук. Згодом він відвіз їх до давніх приятелів своєї родини, які давно мешкали самі у великому домі. Старенькі дуже зраділи подарункові, бо тепер вони мали обов’язки і відчували себе потрібними. А це – чи не найголовніший стимул до життя. Він регулярно привозив грошенят на харчі чотириногим членам сім’ї. Старенькі ґречно заперечували, але, зрештою, таки приймали допомогу.

Так само, не чекаючи винагороди і вдячності, раз на тиждень, незважаючи ні на свою заклопотаність, ні на погоду, ні на бажання поніжитися в теплому ліжку, він щосуботи робив скромні закупи для своєї сусідки по заміському будинку, хоч та і словом не обмовилася про цю допомогу. Він знав, що в неї троє дітей. Знав, що будинок вона переписала на них, але знав і те, що жодна дитина не навідується з допомогою до матері, яка, поховавши чоловіка, не може дозволити собі купувати навіть найнеобхідніше, бо утримує великого розкішного білого перса з двома різнокольоровими очима – помаранчевим і голубим, і великого папугу, який умів розмовляти і декламувати дитячі вірші. Ці істоти рятували стареньку від самотності та й не могла вона їх вигнати на вулицю.

Робив завжди те, що наказувало сумління. Друзі і приятелі знали, що коли він щось пообіцяв, то гори переверне, але слова дотримається.

Іноді більший ангел замислювався: чи саме так він би вчинив на місці цього чоловіка, чи, можливо, були моменти, коли вартувало діяти інакше. Але ж як, годинами міркував він, я можу вважати, що правильно саме так, а не інакше, якщо я жоднісінького разу не був навіть близько в таких ситуаціях, які виникають у них на землі. Навіть тут, на небі, де так мало спокус і подій, нелегко дотримуватися всіх правил, але принаймні можна забутися і розслабитися. Що ж тоді мають робити ті, хто там, внизу, на землі.

Тому спостерігав за цим типом і, хоч як це дивно, щораз більше й більше проймався до нього симпатією. Бо був… чимось таки схожий на нього самого. Принаймні, якби мав стати людиною, то хотів би стати саме таким, – вирішив він про себе і втер скупу ангельську сльозу розчулення.

У них навіть звички були схожі. Така ж важка хода, однаковим різким жестом відкидали неслухняне волосся з обличчя. Обидва любили ходити босими по росі (на хмарах теж є роса) і годинами вдивлятися в нікуди.

Не міг змиритися, що більше може його не побачити. Не побачить, як він схилив голову над робочим столом і в запалі, виводячи якісь тільки йому одному зрозумілі лінії, схеми, дороги, стежки й стежечки зі сірого графіту, забуває про все на світі. Не побачить, як може отак сидіти і не підводити голови по шістнадцять годин без перерв на сон чи на їжу. Лишень кава, зварена у джезві з вибагливим візерунком, і багато, нестерпно багато, цигарок. А коли вирішував, що вже досить, то варив собі останню порцію кави, додаючи до неї солі на кінчику ножа, дрібку цукру, гвоздики і трішечки, зовсім крихтину, перцю. Запалював люльку з червоного дерева і від часу до часу випускав білий, густий від насиченого вишневого аромату дим, задоволено мружився, мов кіт, витягував ноги в домашніх капцях з надірваною підошвою, які давно пора було викинути на сміття, але не міг, бо були частиною історії цього старого, як світ, дому. Відкинувшись у старезному, оббитому зеленим сукном кріслі і попиваючи малесенькими, обережними ковтками каву, крізь примружені очі оцінював плоди своє праці. Останнім часом дедалі частіше був нею задоволений. Зараз він міг творити те, що йому справді подобалося. Це не могло не тішити. Тому в доброму гуморі він вкладався спати.