Безгетьмання та останній гетьман України - Сорока Юрій В.. Страница 8

Такий стан речей вельми сприяв гетьману Орлику, але, без сумніву, не міг не бентежити Петра І. За наказом царських воєвод агентів гетьмана ретельно розшукували, а ті Орликові універсали до українського народу, які потрапляли до рук Петрових урядників, кати публічно спалювали. Однак удіяти щось з настроями українців було поза межами компетенції царських катів. Про таке становище в Лівобережній Україні та на Правобережжі повідомляв особисто російський цар Петро І. У своєму листі, датованому 3 травня, він писав до Олександра Меншикова, що Пилипа Орлика підтримує вся Україна і це виглядає досить загрозливо. Історична наука донесла до нас і деякі імена тих, хто першим підтримав обраного в еміграції гетьмана. Ними були такі яскраві представники козацької старшини, як богуславський полковник Самійло Самусь, полковники Корсунського полку Андрій Кандиба, Уманського — Іван Попович та Канівського — Данило Ситинський.

Пилип Орлик знаходився на вершині власної слави. Перебуваючи під впливом успішного просування війська Україною та переходу на його бік козацьких ватажків, Орлик відчув себе спроможним завершити розпочату покійним Мазепою справу. У своєму листі він повідомляв королю Швеції Карлу XII, що його військо за останні кілька тижнів зросло не менш ніж у п'ять разів. З огляду на те, що зібране у Бендерах гетьманське військо налічувало близько трьох тисяч козаків, то на кінець квітня, якщо вірити свідченням гетьмана, воно збільшилося до п'ятнадцяти — шістнадцяти тисяч козаків.

Паралельно з успіхами на Правобережжі ставка гетьмана вела активну роботу із залучення до участі у бойових діях лівобережного козацтва. Відомо, наприклад, що Пилип Орлик робив багато спроб залучити на свій бік лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Він звертався до нього з пропозицією інтегрувати зусилля і спільними діями возз'єднати Україну, розірвану на дві частини ще від часів сумнозвісної Чорної ради та Андрусівського перемир'я, звільнивши її від московської протекції і польського панування. У цьому, на думку правобережного гетьмана, козацтву мали сприяти шведський король і турецький султан, які спільно постановили, що Україна має залишатися вільною. Відомий український історик Тарас Чухліб наголошує, що після уважного ознайомлення зі змістом листа Орлика до Скоропадського можна стверджувати, що в ньому була закладена програма — максимум політичних бажань правобережного гетьмана. А саме — використовувати допомогу Османської імперії і королівства Шведського лише як засіб для здобуття незалежності Україною. «Не йміть віри тим, — звертався Орлик до лівобережного гетьмана, — що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні, Блискуча Порта, його величність король шведський і хан кримський уже між собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність…» І хоч не всі в Україні вірили в таку шляхетну поведінку могутніх держав, які у разі перемоги над Москвою могли б безперешкодно чинити в Україні все, що їм заманеться, Орлик стверджував саме це. Протягом наступних років він неодноразово висловлював схожі думки, зокрема у зверненнях до багатьох тогочасних володарів Європи.

Одначе не таким був Скоропадський, щоб, ризикуючи, втратити все, подібно до Івана Мазепи кинутися у бій за незалежність дорученої йому держави. Радше навпаки. Виконуючи наказ царя Петра І, Іван Скоропадський направив проти Орлика кілька козацьких полків, командування якими було доручено генеральному осавулу Бутовичу.

Такий крок Скоропадського не загрожував планам Орлика у військовому аспекті. З точки зору військової сили, яку мав під своєю орудою генеральний осавул Скоропадського, цей підрозділ значно поступався шведсько — українському війську, і лише той факт, що лівобережний гетьман відмовився від співпраці, міг засмучувати Пилипа Орлика. Наприкінці лютого його армія просунулася спочатку на схід, до Звенигородки, після чого повернула на північний захід. Під Лисянкою Орлик ущент розбив військо Бутовича, а сам рейментар Скоропадського здався в полон. І якщо раніше царський уряд відчував лише неясну тривогу з приводу можливості втратити Україну, то тепер у Москві остаточно переконалися: ситуація на межі того, щоб зовсім вийти з — під контролю. Цар Петро І, побоюючись, що керівна старшина Лівобережної Гетьманщини перейде на бік Орлика, пішов на безпрецедентний крок. Втім, чи такий уже безпрецедентний для московського царя? Він наказав зібрати у Глухові родини всіх генеральних старшин, у тому числі дружину гетьмана Скоропадського, задля того, щоб тримати їх як заручників. На Правобережній Україні так само повівся київський генерал — губернатор князь Дмитро Голіцин, який скликав у Київ жінок і дітей правобережних полковників, щойно військо Пилипа Орлика ступило на українську землю.

А втім, події походу, який на початку обіцяв стати проривом у боротьбі України з владою Московського царства, розгорталися дедалі стрімкіше і не завжди на користь козацького гетьмана. Невдовзі після початку кампанії виник конфлікт між Пилипом Орликом і Иозефом Потоцьким, спільно з корпусом якого Пилип Орлик вів свої полки. Сподівання прибічника Станіслава Лещинського на швидкий перебіг війни не здійснилися, оскільки польське коронне військо, розташоване в Правобережній Україні, залишилось вірним Августу II. Проте Потоцький не втрачав надії, що коли він наблизиться до полків коронного війська, вони приєднаються до нього. Саме тому наполягав, аби об'єднана армія йшла шляхом, близьким до польських кордонів. У свою чергу, Орлик, бажаючи розвинути успіх із залучення до свого війська правобережного козацтва, прагнув просуватися в східному напрямі, до Дніпра, про що й твердив Потоцькому. Така незалежна думка українського гетьмана, очевидно, дратувала Потоцького. І не лише тому, що вона могла вплинути на результати походу. Насправді польський рейментар мислив значно глобальніше. У своїх скаргах Карлу XII він зазначав, що Правобережна Україна завжди належала Речі Посполитій і не повинна повернутися до козацького самоуправління.

Зауважимо, що перемоги у своїй «тихій війні» супроти Йозефа Потоцького Орлик домігся завдяки татарам. Ханські командири підтримали ідею Пилипа Орлика, й напрямок подальшого походу був визначений за його бажанням. Однак ворожнеча між польськими та козацькими командувачами поглибилася. В подальшому це якщо й не вирішило долю походу, то принаймні ускладнило і без того нестійку позицію Пилипа Орлика у союзному війську. Проте, як наголошують такі відомі історики, як В. Голобуцький і Д. Дорошенко, першопричиною поразки Орлика на Правобережжі теж були татари, які ще від часів Богдана Хмельницького зарекомендували себе як ненадійні союзники, а зараз вирішили долю походу, не давши планам Пилипа Орлика бути втіленими у життя.

Наприкінці другої декади березня війська Пилипа Орлика, а також татарські орди і полки Йозефа Потоцького підійшли до Білої Церкви. Слід відзначити, що Біла Церква була на той час однією з найпотужніших фортець Київщини й саме у ній розташовувався доволі сильний гарнізон московського війська. Крім самої Білої Церкви, лише кілька сотенних містечок Білоцерківського полку залишалися до цього часу в руках царських воєвод. Орлик оточив Білу Церкву з усіх боків і 25 березня розпочав її облогу. Саме у цей час виявилося, що кримський хан не має наміру допомагати козацтву у веденні облоги міста. Він, дійшовши до містечка Водолаги, повернув свої орди назад, вирішивши йти до Криму. І йти, звичайно, не з порожніми руками. Летючі загони татарських здобичників розпочали справжній терор щодо населення Правобережної України, подекуди спустошуючи цілі села.

Зрештою, це й стало першопричиною того, що козацтво Правобережжя, яке так радісно прийняло прихід Пилипа Орлика, відвернулося від гетьмана, полишаючи його наодинці з ворогом, — шістнадцятитисячне військо почало танути на очах. Сам Пилип Орлик та його старшини марно намагалися стримати татарського хана і мурз від грабунку, нагадуючи їм про домовленість і зобов'язання не чинити лиха населенню України під час походу. Орлик і Йозеф Потоцький видавали оборонні універсали містам і селам, але це аж ніяк не рятувало їх від грабунків та вбивств. У своєму листі до Карла XII Орлик з гнівом і болем описував, як кочовики оббирали й спустошували церкви, перетворювали їх на стайні для коней або спалювали дотла, різними способами оскверняючи православні святині: перекидали церковні престоли, топтали ногами святі дари, глумилися з ікон. З болем у душі згадував у своїх листах Орлик про те, як нукери кримського хана ґвалтували дівчат, дітей малих рубали навпіл, до смерті мордували людей. Від Дністра до московських кордонів, писав гетьман, забрали татари в ясир кілька тисяч людей: козаків, посполитих, жінок і дітей.