Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 71

…Я загрібаю з усіх сил, вириваюся з сірої, в’язкої глибини, — вгору, до світла, мені не стає дихання, мозок каламу — титься, зриваю якісь слизькі пута, гребу й гребу, і біла пляма наді мною світлішає та світлішає, й врешті вириваюся нагору. Лежу, важко дихаю, піт заливає очі, вдивляюся в білу шалінку над головою, яка виявляється не шалінкою, а білою стелею з химерним чорним гачком у тряму. Гачок закручений аж двічі… І враз надзвичайно простий здогад осяває мене — той гачок для кільця колиски. Напружуючись, повертаю голову в один бік, в другий — бачу піч та двоє вікон, покутнє й причілкове, причілкове низенько — низенько, покутнє — вище й більше, пригадую, що і в нашій хаті двоє вікон, і обоє не рівні. По знаку мені й мисник з дерев’яним півнем… Бачу маленьку сіру постать за скринею, котра править за стіл, згорблену, зіперту на кулачок. Постать чипіє непорушно. Дивлюся і дивлюся…

— Мамо!

Постать смикнулася, скинулася підбитою чайкою.

— Синку!!!

Й обціловувала мені руки, які я намагався відняти, зрошувала сльозами моє обличчя.

— Очнувся. Слава Богу, очнувся, — і хрестилася до темних ікон у кутку на покуті.

— Води, мамо…

— Води? Я зараз тобі молочка зігрію… У Вуцьки дістала. — Й, по хвилі… — Ой, божечки, воно скисло за три дні.

— Я так довго лежу?

— Довго, синочку. З понеділка. А сьогодні субота. Я зараз… — Вона вже кидає солом’яні крутні у піч. По недовгім часі напуває мене укропом з медом та материнкою. По тому мені захотілося їсти, вона годувала мене пшоняною кашею та печеною цибулею. Я з’їв дві ложки каші та цибулину.

— Цибуля виганяє хворобу, — жебонить мати й чавить ложкою велику синю цибулину. Мати знається на травах, лікує від застуди, від печайки, з дудочки гусячого пера заливає медом більма, від неї і я навчився багато чого і лікував козаків.

— Мамо, мене привезли? — запитую.

— Ні, ти сам…

— Приїхав на коні?

— Прийшов. Коня не було.

Я вмовкаю, намагаюся процідити крізь цідилку свідомості марево та яв, котрі бачив недавно. Дорогу, коня, вербу, у дупло якої засовую важкого шкіряного капшука. Так, дорога була і капшук теж. Я вкинув його в дупло верби біля греблі…

То була дивовижна верба, зламлена бурею в попереці, впала в болото, але буря зламила її не зовсім, половина вербових м’язів скрутилося, й та зламана половина хоч і трудно, але жила, одні гілки всихали, інші проростали цілими кущами, отож, в болоті лежав велетенський кущ з сухого й молодого зеленого віття, а зламаний стовбур чомусь обріс повстю темно — зеленого, а подекуди й темно — синього моху, котрий де—інде висів бородами, а в деяких місцях виглядала гола суха деревина, у якій чорніло кілька дупел. В одно з них, на рівні мого обличчя, я і впустив шкіряну торбинку. Те пам’ятав добре. Одначе куди подівся мій кінь і як я добрався додому — зслизло з пам’яті.

Все ще не довіряю собі…

— А батюшка?.. Павло?..

Мати скрушно хитає головою.

— Маслособорував він тебе. Думали, вже не прокинешся. Марив ти й горів у вогні. — Маленька сухенька долоня торкається мого чола.

— Слава Богу, спала жарінь.

— Тепер поправлюся… — підбадьорюю матір. — Так кажете, отець Павло був…

— Аякже… Був учора… Маслособорував, — мовила тихо, похиливши голову.

Отже, мене проводжали на той світ. Це вже втретє на своєму віку я помирав і не помер. Є в світі якась сила, котра тримає мене… Іноді я її почуваю сам. Вона в мені, неначе холодний вогонь. Не цураюся ні світлих, ні темних сил, якщо вони є, то вони й для мене, в мені, іноді ті сили, які називають темними, правдивіші за всі інші, ними не можна нехтувати, від них не можна втекти. Зараз у мені немає жодної сили, я стратив її на боротьбу з хворобою, мої пальці холодні й важкі, серце поникле й байдуже, але я знаю, почуваю, що віднині воно почне наливатися живим вогнем. І той вогонь перейде в мої руки, в мої пальці, зажевріє на їхніх кінчиках, якщо я напружу всю свою волю й скерую на когось… болящого. Рано мене відмаслособорував отець Павло. В мене під горлом булькоче сміх: пригадав притичину з отцем Павлом. Наш пан тримав горілчаний відкуп на кілька волостей, доводилося купувати горілку тільки в нього, по всіх дорогах стояли застави, котрі перевіряли, чи не везе хто бодай бутельку оковитої або пінної. Трусили всі вози, не чіпали тільки попових. І отець Павло щоразу привозив з Києва барильце дешевої горілки. Врешті, хтось дознав про це й доповів панові. Й той наказав трусити попового воза. Одначе, в свою чергу, хтось інший повідомив про це отця Павла, й той, вирушаючи з Києва, гарно помив барило, налив туди води й поклав собі в ноги, ще й притрусив соломою. На заставі його схопили гайдуки, викотили з воза барило та відчопували його. Й тоді отець Павло возніс до неба руки, звонпив:

— Господи наш, Ісусе, в Кані Галілейській ти сотворив чудо, перетворивши воду на вино. Так сотвори його ще раз, перетвори цю горілку на воду.

Митники з гайдуками набулькали з бочки в корячки горілки. Піднесли до вуст і в подиві оповістили, що в корячках — вода. На заставі юрмилося чимало люду, всі попадали навколішки — гайдуки та митники також, — і молилися на чудо. Аж через рік попів візник Охрім розповів, яке то було чудо. Дотепний чоловік отець Павло. Пожартував він і вчора, відмаслособорувавши мене. Про тих, хто очуняв після маслособорування, кажуть, що довго житимуть. В цьому варто пересвідчитись.

…Поволі оклигував. Чудувався, неначе заново впізнавав світ. Усі кутки в хаті знакомиті, і всі гвіздки в трямку, мати рипне дверима — і той скрип відіб’ється пам’яттю в серці. Наступного дня вийшов з хати, посидів на ґанку, крізь дошки якого проросла трава, перед ґанком сам колись закопав залізо, щоб було залізне здоров’я, може, воно й порятувало мене, обійшов подвір’я, город, гарбузове листя побив град, мак вже відквітав, постояв під грушею, зіпершись на її могутній стовбур. Почував, як просто в жили вливаються з неї сили, як тужавіє кулак і вигострюється зір. Сили набирався з землі, по якій ступав босими ногами, з криниці в пониззі городу, з густого вишняку, з якого на мене повівало запахом вільгості та клею. З сумом помічав запустіння: хата немовби присіла, солом’яний хрест на гребені розсунувся, стріха пообвисала, тинок від вулиці майже струх. А було ж колись нехай і не багате, але ошатне обійстя. Й трималося все те на матері. Прудка, як вивірка, палахка, як порох, робота горіла в неї в руках, усе вона вміла, всьому давала лад. Статечні хазяїни просили її на лузі класти стоги, запитували, коли сіяти гречку, господині приходили дивитися, як вона пряде, на всіх весіллях і поминках варила страви, і висадки жінки садили в той день, коли садила вона. І як же вона постаріла, зробилася маленькою та сухенькою, сидить край скрині, підперши кулачком голову, й або дивиться на мене, або думає щось.

Мені боляче стислося серце. І я подумав, що ми, сини, ніколи не виповідаємо матерям своєї любові (нам треба тільки коня та волю), соромимося свого почуття, і матері старіють, не зазнавши ласки від дітей. Втікав малим, аби не погладила по голові (соромився), а далі покинув на довгі роки. Материне ж життя стражденне, любов — безмірна. Наші літа летять шалено, шелестять опалим листям, забирають ясу життя. Не можна затримати ні на мить своєї любові, своєї печалі, свого щастя. В світі є багато коштовних, схожих між собою речей, одначе немає двох схожих любовей, двох схожих печалей. Що мала від мене мати? Що я приніс їй? Оглянувся назад і не побачив нічого, життя стануло, неначе весною крига на ставу, позаду голод, полон, вітри, які пронизували до кісток, погоні та втечі, короткі страшні битви, пекельна втома, жага та ненависть, а де ж любов? Де вона, якщо й крихти її не віддав найближчій людині? Щось шепоче: ще не пізно. Але — як? Тут мені жити не дадуть. Забрати матір, забрати Мальву й податися в козацьку паланку… А чи захочуть вони, насамперед мати? Тут її обійстя, тут її мислі, тут її сусіди, лихі та добрі… Одначе я вже не полишу її. Я не перед ким ні в чому не винуватий — козаки — комонники вже досі на Хортиці, я їм більше не в поміч… Стану в поміч самому собі. Почну все спочатку. Двір і стодола, Мальва біля печі, мати на призьбі проти сонечка… Тихо жити і тихо вмерти… Кожен з нас, чоловіків, і воїн, і трохи бандит, і нахаба, й гультяй, а під всім тим, на самому дні — ратай і домонтар.