Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 73

— Знайдеться, — кажу впевнено.

До мене лащиться песик Пундик, лягає на спину, підгинає лапки, просить, щоб почухав під горлом. З першого дня признав у мені хазяїна, не відстає ні на крок, спить на погребі під саньми. Він і справді схожий на підрум’яненого пундика — круглий, жовтий, шерсть густа, в рудуватих підпалинах, на грудях біла пляма, швидкий, хитрий і розумний. На кожну небезпеку, на кожну тривогу у нього інший гавкіт — на людей, на осавула, на вовка, на кота. Пундик — єдиний пес на цілий хутір, усіх інших порозривали вовки. Влітку Пундик навідується то до млина, де може поживитися чимось від помолців (одного разу поцупив кільце ковбаси) або хоч обметиці вхопить та водиці з ставу поп’є, то до кузні, заникне і в ліс, узимку ж не відвихується з двору ані на крок і ночує тільки в сінях. Не бігає навіть у село в тічку.

— Вже такі собачі красуні прибігали сюди до нього, такі красуні, — розказує дід Хиндя, — то він пограється, справить своє діло, проведе невісту до плоту й назад. Вовчиця його зманювала… Я якось уранці по слідах роздивлявся… Зграя ховалася за дерезою в засаді — витовкли сніг до землі, — а вовчиця до плоту бігала… Підманювала. Пострибає, помахає хвостом, і до дерези… А Пундик — у сіни.

Пундик махає хвостом, його очі—намистини блищать, розуміє, що мова про нього. Дошпетний пес, я його неодмінно заберу з собою.

…Мальва сниться мені ночами, сниться жаско, соромітсько, в жарких любощах зі мною, я дедалі більше втрачаю спокій, я вже достатньо очуняв, достоту дужий, щоб податися назустріч своєму щастю, своїй долі. Мати відчуває, що зі мною щось коїться, кружляє довкруж мене, неначе чайка над викинутим з гнізда пташеням.

— Ось приїде пан, — говорить несміливо. — Піди до нього, впади в ноги… — І важко дихає. Вона розуміє, що каже щось не те, адже сама ніколи не простить йому смерті Василини. Але вона боїться за мене.

— З паном у мене одна розмова…

— Ой, — сахається мати.

— Колись станеться. А тебе я незабаром заберу. На Січ я вже не поїду… Знайду гарне місце…

— Де є таке місце… Скрізь пани.

— Не скрізь.

— А як ми житимемо?..

— То мій клопіт. У мене є… Приробив… — і бридюся від власної брехні. Думаю про торбину чи капшук, якого закинув у дупло, він мене вабить і чомусь страшить. — Вийду в суботу проти неділі.

Мати хилить голову.

…Мені назустріч пливуть хата і хлів, і криниця пливе кудись, скрипить за спиною журавель, під ногами мелькає розкошлана царська борода, кущі порічок бризкають червоними іскрами, яблуня збиває віттям з моєї голови старого, ще дідового бриля… Снується, снується вервечка спогадів. Он там, у заростях малини, я ховався нашкодивши. Ось тут ми з батьком набивали нові обручі на бочку, а вони не налазили, й батько оскаженів та потрощив бочку, он там за погрібником я знайшов старого іржавого самопала, лякав ним хлопців… І я то усміхаюся, то хмурнію, то мені стає соромно… Нараз помічаю, що усміхаюся дурникувато й що сную зовсім іншу вервечку, помережану червоним та синім. Другий кінець її тримає в своїх руках Мальва, я наближаюся до неї, а вона втікає. Несамохіть проводжу рукою по щоці, пальці натикаються на густі хащі щетини. Мальва злякається, побачивши мене, отже, потрібно поголитися. Злякається, поколеться… І відчув на своїх повіках її теплу, яка пахне тістом, долоньку. Так вона затуляла мені очі в ліжку. По щоці, від її подиху — м’який вітерець. «В дитинстві я плакав у мами на колінах». — «Ти плакав?» — «Я. А що, чудно?» — «Мені здалося, що швидше заплакав би камінь». — «Це вже потім ми перетворюємось на камінь». — «То поплач». — «Забув, як це робиться. Нині я плачу тільки від злості». — «Ти такий злий?» — «Не знаю…»

Моє серце мовби розчахується навпіл. Там — Мальва, тут — мати. Стара, згорьована. Як же швидко вона постаріла. І як їй, либонь, сумно та важко самій. Але там — Мальва. І думка моя те й знай перевисає до неї. Спочатку поїду до неї… Думаю про Мальву, й тепла радість заливає мені груди. В мислях бесідую з нею, мені хочеться почути її тиху мову, її сміх, хочеться подобатися їй. То ж найперше треба поголитися.

Колись наш хутір і ближчий до хутора куток села голилися у кушніра Веремія Сливи. В нього хата на дві половини через сіни, отож у другій, правій половині в суботу ввечері, по роботі, збиралися дядьки — поголитися, покурити, погомоніти та покепкувати один над одним, гоління спонукало до того найперше. Веремій діставав два ослінчики — вищий та нижчий, дві бритви — два скіски, вправлені в дерево, нагострені та направлені, чорного, ніздрюватого змилочка, наливав у велику глиняну миску води, миску ставив на ви — щого ослінчика, на нижчого сідав хтось із дядьків. Першим сідати не хотів ніхто, дядьки совалися на довгій липовій лаві, підштовхували один одного ліктями: «Йди ти, Охріме», «Ні, Одокиме, ти». Веремій удавано чи не вдавано сердився: «Довго ждатиму… Піду». Врешті знаходився сміливець, котрий сідав на ослінця. Веремій мочив у макітерці з гарячою водою змилка, возив по щоках, далі брався за бритву. Неборака, який потрапив під лезо, стогнав, кривився, на очі йому викочувалися сльози, він ледве чи й бачив у мисці з водою своє відображення, Веремій покріктував, бритва рипіла, диркотіла, шкварчала — щетина на щоках та бородах у дядьків гартована на вітрах, ошмалена сонцем, тверда, наче осінній очерет… Дехто не витримував, починав проситися. Дядьки на лаві потішалися над невдахою, голили його язиками до кісточок, хоч кожен знав, що невдовзі й сам буде голений у такий самий спосіб. По голінні горопака довго розглядав своє обличчя в скалочку дзеркала, такому маленькому, що міг видіти по черзі тільки носа, верхню чи нижню губу, клаптик щоки — червоний, неначе в півоніях, а подекуди і в порізах.

Дехто не довіряв Веремієві, волів голитися сам, тоді сміху було ще більше. Для нас, хлопчаків, ті екзекуції наших батьків були великою потіхою, ми ліпилися до вікна, заглядали в двері, хоч нас щоразу витурювали з сіней.

Цікаво, чи Веремій і зараз голить сусідів, одначе нині мені дорога до нього заказана, мушу голитися сам. Дістав у хліві з — за стропу стару, до половини з’їдену косу й почав її гострити, налив у миску води та поставив у садку на ослінець навпроти вечірнього сонця, одначе поголитися не встиг — завадили гості.

Впали, неначе з неба: Терешко Пукавка, Тишко Миленький і Лука Хрін. Подвір’я сповнилося форканням коней, брязкотом зброї, реготом, запахами кінського поту, підіпрілого реміняччя, пороху. Зляканий Пундик забився в буду, гарчав і намагався вигризти застряглу між пальців лапи колючку, кури порозліталися по саду; склавши на животі руки, усміхалася ненька, Білокобилка осміхався стримано, порядкував: допоміг порозсідлувати коні, позаводив їх у хлів, сідла повкидав у погрібник, гостей повів до хати.

— А ми вже думаємо, куди ти запропав? — гомонів Пукавка, всідаючись на лаві. — Може, оженився та забабів. То ми не дамо вилежуватися на пуховиках.

Семен на те нічого не відказав, навіть не віджартувався, запитав про братчиків, яких залишив на Хортиці.

— Бачу, підмога прийшла вчасно, побили ви ляха.

— Насипали їм у штани жару, — засміявся Миленький.

— Не вельми, — мовив Хрін. — Виручив нас Недайвода, вже дотирали нас ляхи. Змели їх козаки з того боку, от Дурної скелі, трохи потопилося, трохи перепливло на острів… А вночі вони полишили й Хортицю. Та так, що ніхто з нас того навіть не помітив. Пішли в степ, додому себто. Кажуть, вийшов у короля розмир з волохами мултянськими, й він покликав військо. Пощастило нам…

— Та ми б… — рвонувся Миленький.

— Вже на очкурі висіли.

— …Злітаю додому, провідаю своїх — і гуртом на Січ, — сказав Хрін. — Його село за три милі звідси.

— А де зараз наші? — запитав Білокобилка, об його ногу, високо задираючи хвоста, терся сірий кіт.

— …На Низ подалися… Ляська залога все ще стоїть на Січі. Охмолостаємося трохи, виб’ємо ляхів звідти.

Білокобилка подумав, що це треба зробити найперше, але подумав якось так, звіддалека.