Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 72

Захотілося тихої розмови, захотілося вечірньої пори з дружиною подивитися на зорі — донині вони тільки показували мені шлях у степу, — стожари загорялися й гасли за один кінський перебіг, помолитися в церкві, погойдати колиску, пригорнути неньку. І я пригорнув її, може, вперше за своє життя, пригорнув невміло, від мене все ще тхнуло кінським потом, полином, пороховим димом, а вона зіщулилася й цілувала мені руки.

— …Що ви, мамо, це я вам повинен цілувати руки. За віщо ви цілуєте мої?

— За те, що ти живий. Я так боялася, що ти раніше від мене ступиш туди…

Виходило, моє життя ще мало для когось ціну. Я був слабкий, ще подовгу лежав і, може, вперше думав про власне життя, про власну душу, про Бога, думав страшно та ясно, оглядався назад і бачив випалений до кореня степ, і покладав усі надії на прийдешнє. Найтісніше воно пов’язувалося з Мальвою. Знову ж таки не з ненькою, а з коханою. Я ще нічого не вирішив, вирішувати мав з Мальвою, поїхавши до неї. Лежав у старих санях на погрібнику (перебирався туди на ніч) і думав. Ночі стояли місячні, пахло нехворощю, медом — через дорогу доцвітала гречка, попугукував у лісі сич. Наша хата — на хуторі, на схилі балки під самим лісом, — обтіпана дощами, обшмульгана вітрами — старий вишняк переплівся з ліщиною, вони змагають одне одного, а далі дуби та берези, й сосновий бір. Біля нашої — ще три хати, рядком понад балкою, село — за півверстви, довгою вулицею, городи збігають у береги, до самих осок, весною їх притоплює водою, влітку поміж осоками жебонить струмок, який подекуди вимив ковбані, у яких хлопчаком я ловив рибу. По той бік балки, на горбі — панське поле і панський маєток. Колись, у давні часи, панськими вважалися ті посполиті, які сиділи на панській землі або сіяли на ній, вони ходили на панщину, всі інші платили десятину, хто чим міг — садовиною, городиною, рибою, худобою, яку випасали в лісі, бортним медом — тримати свої борті не заборонялося нікому. Але потім настали важкі одміни, борті одібрали, пасовиська та ліс пан проголосив своїми, навіть вольним козакам стало ніде ступити, мусили йти на панське, колись — своє, козацьке поле й відробляти за нього. Мій батько поля в пана не взяв — не хотів робити на землі — тинявся на панському дворі — гучком, загонщиком на полюваннях, весляром на ставках, навіть водив на ретезях зграю панських гончаків, називав себе козаком, але за козаків нас уже ніхто не мав, і мені довелося починати з пастушків на панському подвір’ї, а потім волею випадку опинився в надвірній варті. Лишатися в Терновій Долині мені не можна, Пиво не подарує, що я нахвалявся помститися за смертельну кривду, а може, він знає й про те, що отамо, на Хортиці, я стояв проти нього й навіть утікав на його коневі. Я вже й зараз непокоївся, й запитував матір, чи вона не розказала кому — небудь про мене, вона ж мене заспокоювала: розказала тільки сусідам, хутірським, вони ж бо таємниці не викажуть — ми всі далекі родичі, живемо, неначе одне сімейство. Отець Павло також не скаже нікому, мати його об тім просила — вона в мене вельми розумна.

Ми сидимо на призьбі, й вона спогадує рід свій, родичів, сусідів і всіх сільчан, розповідає, хто коли й на кому женився, хто були свати, коли народилися діти — все — все, про кого не запитай. Коли будували церкву, коли ремонтували, пам’ятає всілякі придибенції, злі та добрі випадки, і всі мої кабеші, всі хвороби, — і я бачу й розумію, що вона живе тільки мною, й мені знову стає до сліз шкода її. Жалію неньку, а думаю… думаю про Мальву, бачу її усміхнене лице, її тонкі, білі руки, й бачу маленькі, сухі, поморщені руки, складені в пелені. Ми дивимося на дорогу, сонце хилиться на захід, плутається у вишневому гіллі, бризкають червоними іскрами черешні в саду, туркоче в лісі горлиця, з паші йде череда, й курява стелеться на гречки, згори їде гарба з хмизом, погонич хреститься, щоб не перекинутись, корови та вівці, які йдуть з паші, заникують у наш город, і мати йде їх проганяти, а потім скаржиться на сусідку, вреднючу Горпину, котра не одвертає корови од городу, а вночі никає по ньому, никає по нашому подвір’ю, позбирає всі яйця, які знесли кури, позриває перші черешні та яблука… Я обіцяю впіймати захланну Горпину й підкувати, й ми сміємося. Бо ж колись давно толочила наш лужок біла кобила, і я упіймав її, привів на своє подвір’я, господар не знаходився, і я підкував кобилу, а пройшла чутка, що на сусідньому хуторі, Дяківцях, у чоловіка заслабла жінка, не злазить з печі, прийшли до неї родичі, аж вона кована на всі чотири — підкови на руках і на ногах. Кобилу я розкував — підкови мої, власні, й відвів на хутір, віддав господарю, й поралася в дворі господиня… без підків.

Ми з матір’ю знову сміємося.

Пізно увечері по вулиці їде панський осавул, посіпака, стукає нагайкою у вікна, горлопанить так, що чути за верству: «Гей, виходьте завтра на роботу, та рано виходьте, бо будете биті…» Мати розповідає, що він нещодавно напився до дідькових ріжок, забрів уночі на кладовище й гукав: «Гей, ви, вставайте, ідіть на роботу…» Оповіли панові, той сміявся: «Молодець, цей і мертвих підніме».

Хоч до нас осавул і не заїжджає — мати вже стара для панської роботи, — одначе я про всяк випадок ховаюся у вишняку.

…Вночі зорі падають мені в зіниці. Лежу в санях на погрібнику, бачу крізь нехворощану шалину, як висуває з — за хмари ріжки місяць і щось мріє в саду під лісом, а на білі гречки лягає срібний серпанок, й пропливає над садом кругла, з довгим, недоладно причепленим хвостом птаха — неясить — таємнича й віща, а потім плаче в лісі. Віщий птах, віщі його плачі. Я думаю про те, що було б добре звікувати в оцьому куточку під лісом, але те мені заказано, мушу шукати іншого місця, іншого поля й іншого лісу. На Запорожжя я більше не поїду, мені б тільки дізнатися, чи вирвалися з ляських лещат козаки, з свого боку я для того зробив усе, що міг.

Нехай простить мені товариство, що полишаю його, серце має свою волю, а козак свою долю. Вона усміхнулася мені, і маю бути їй вдячний за те. Світ широкий, десь та знайду куток. Заберу Мальву, заберу матір… Мальва на новому місці посадить мальви. Або забере ту, яка росте в неї під вікном. І насіє чорнобривців, королевого цвіту, цар — бороди. А я викопаю криницю. Цю криницю, що в нас у пониззі городу, копав мій дід. Одного разу батько такої, як ось ця, ночі вертався з шинку й побачив біля криниці панича в червоному жупані. Батько зняв шапку, вклонився паничеві, а той ні сіло ні впало як зарегоче й шубовсть у криницю. Тільки підківки, а чи, може, копитця, зблиснули. Кілька днів наші ходили по воду до сусідів, а тоді батько й каже: «Вода наша, то й чорт наш», і почали брати воду з своєї криниці.

…Мені чомусь стало трохи сумно й трохи шкода полишати наше таке гарне обійстя, нашу криницю з нашим чортом, наш сад з нашою нічницею, але подумав про наші ось тут кривди й нашу недолю й одгорнув ті думки. Про Мальву ж думав повсякчас. Я ще ніколи не припадав так думкою до жодної жінки. Жіноцтво я люблю. Та й хто його не любить. Але ще жодного разу не був по — справжньому закоханий. Вже думав, що й не покохаю нікого… І аж печалився з того. І ось…

Кілька разів навідував мене дід Хиндя, сусід, сідав на перекинуті догори дном, тріснуті посередині ночви, розкурював люльку, запитував:

— Добре тобі в козаках?

— Як вам сказати… Добре там, де нас немає.

Дід Хиндя досугий, маленький і вже не сивий, а жовтий, але той рудаво — жовтий пушок тримається на голові міцно, дідок жвавий та моторний. Колись він побував за порогами й тепер розпитує, що там та як. Я напередодні видер кілька гнізд диких бджіл, пригостив діда медом. Він їв хліб з медом, зубів у нього не було, самі пеньки, він загрібав скибкою мед і жував, не міг прожувати, й мед стікав йому по бороді.

— А в нас зовсім життя не стало, — журиться дід. — За пана Ходоровича ще можна було кудись сховатися і якось перетривати. Десятину брав або два дні панщини, косили сіно, в лісі дозволяв і деревину спиляти. А теперечки ні в ліс, ні на луку, ні на став. А лютості в ньому!.. «Утоплю. Замордую. Повішу». І топить, і вішає. І ні сховатися од нього, ні обдурити. Все знає, все бачить… З нашого ж, бач, кореня. У католики вихрестився… І батька та матір повихрещував у католики… В могилах… Тепер — уродзоний. Невже не знайдеться на нього гострої шаблі?