Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 75

Пукавка розглянувся перший і поповз у куток на солом’яну м’ялицю. Хтось вже до них перетер солому на потеруху. Вгорі, з протилежного від дверей боку, цідило ріденьке світло довге вузьке віконечко — проріз.

Вони сиділи в ямі, яку внизу вимуровано камінням, на те каміння поставлено зруб, зверху — перекриття з перепиляних навпіл плах, долівка — земляна. Спробуй викопатися, коли ти на три аршини в землі! Семен подумав, що чомусь їх закинули не до камінної цюпи, не до цегляного льоху, а в оцей зруб, призначення якого відгадати не міг. Одначе видно було одразу — про втечу звідси нічого й думати. А ще за дверима тупотіла варта.

— Попав заєць між пси. Тут нам жаба цицьки й дасть, — сказав Пукавка. І по хвилі: — Пощастило Хріну. Гуляє на волі… А ми — роковані…

Семен також думав про волю. Та що тепер шкодувати.

Їх не турбували до вечора, увечері жовнір приніс цебер води та півбуханця хліба. Тишко притиснувся до Білокобилки, голову підсунув йому під пахву й видався Семенові маленьким беззахисним хлопчиком, і жаль оповив йому серце.

Вранці за дверима почувся стукіт, у віконце — щілину пробився жмут рожевого світла, в якому плавали голубі порошини, десь далеко кукурікав півень, Пукавка голосно сякався й щось бурмотів. Прогарчав залізний засув, двері відчинилися до половини, й просто на солому впав окраєць хліба. Білокобилка помацав окраєць рукою, він був черствий і маленький. Семен ступив до дверей:

— Ви що, старця обібрали і нам шмаття кидаєте? Козаки ви чи татари?.. Дайте страви…

За дверима пролунав сміх, здавалося, хтось говорить і водночас бавиться диркавкою:

— А вам уже вона без потреби. Скоро матимете її повні казани… Гарячої. — І хряпнув дверима.

— Що він сказав? Що він сказав? — задзігорів Тишко. — Вони нас хочуть скарати?..

— Не знаю, Тишку, що вони хочуть, — мовив Білокобилка. — Будь козаком.

— Я не боюся… Я нічого не боюся, — й цокотів зубами.

Замок зашкірготів ще раз, уже під вечір, двері розчинилися навстіж, й одразу темряву проштрикнули довгі сонячні списи — сонце стояло на заході й світило просто в отвір дверей. Білокобилка, Пукавка і Миленький попідводилися, вони думали, що їх покличуть, але отвір загородила чорна розкарячена постать, у якій Білокобилка впізнав Пива: маленька голова з притиснутими до потилиці вухами, вузькі очі, хижий, вовчий ощир рота, який колись видавався йому усмішкою. Щось затремтіло Семенові в грудях, і в ту мить його погляд полетів далі, за спину регіментаря, й він побачив три стовпи, біля яких поралися якісь люди, щось робили; то були три загострені, вкопані в землю палі — гостряки оббивали жерстю. Семен хотів заступити собою Тишка, але той уже також побачив палі й скрикнув. А Пиво стояв і далі в отворі дверей, похитувався з носків на закаблуки й не казав нічого. Либонь, він прийшов для того, щоб покарати козаків страхом, щоб скаламутити їм останню ніч життя, й мав від того насолоду, бо широко щирив рота в хижій посмішці. А може, був п’яний?

Брязнули двері і наче відрубали світло. Білокобилка мовчав, а Тишко раптом заплакав: за чиї провини маю прийняти муки, що я таке зробив, я й на сонце ще не надивився; Білокобилка мучився — за мої, за мене — й намагався заспокоїти парубка: це не страшно, Тишку, боляче тільки на початку, ми — козаки, ми таки потолочили немало панства, отож, помремо недарма, Пукавка молився: Господи, прости всі мої гріхи й укріпи на силі, окуй панцирем серце — винести муки. А коли Тишко таки зморився і забився в короткому сні, Пукавка сів біля Білокобилки й сказав:

— Ти бадьоришся… А сам — такий, як ми. І шкура на тобі така сама, і дірки в ній проштрикують так само, і серце таке… І гріш рахуєш, як ми. Може, трохи дужчий, — одчайдуха — та затятіший, але й добріший. І хотілося тобі пожити… Я не в оскарзі на тебе. Прости мені, коли щось заподіяв чи не так сказав… На визвілок я не сподіваюся.

— І ти мені прости. Шкодую на одне — не поквитався з Пивом. Вельми шкодую. І за Тишка крається серце.

На світанку Білокобилка прихилився до дверей, чорною вуглиною щось писав чи малював на тлустих сухих дошках, і з — під його руки виплив буйногривий вороний кінь, а Тишко обіймав Семенові коліна й просив, аби і його взяв на коня з собою. А тоді за дверима затупотіло, але тупотів не буйногривий кінь, а панська сторожа, челядь, міцним кільцем оточила в’язнів і погнала поперед себе. Накази віддавав невисокий, широкий у плечах козак, неначе вирубаний з дубового окоренка, до якого вчіплені короткі товсті руки та ноги, — з темним похмурим обличчям, маленьким ротом і маленькими круглими совиними очима. Білокобилка подумав, що це, мабуть, Дрюк — про нього розповідали мати та дід Хиндя. Лютий чоловік, який сповняє всі панські веління й від рук якого вже сконало чимало людей. Пукавка хрестився, Білокобилка міцно обійняв за плечі Тишка:

— Не бійся, це не страшно… Тепер чи колись… Бог бачить нашу правду…

Але їх погнали не до паль, які біліли біля палісаду, а праворуч, поза коморами, до панського будинку. Й не тримали за руки, не позв’язували, що одразу відмітив Білокобилка. Боявся квестії, спитків, насталював свою душу на них, марилося: галери, солона спека, скривавлений бич у руці наглядача, зелені мухи на рудій спині напарника, який молить о смерті, й навіть у море стрибнути не можна — тримає ланцюг, помри тут, а тоді тебе викинуть у сині хвилі… І враз зовсім інше: галявина в березовому лісі, собаки лижуть ніздрюватий кривавий сніг, велетенський рожен на двох стовпах, і єгер повільно повертає над синім жаром тушу дикого кабана, вони сидять навпочіпки біля жару, Пиво усміхається до нього, й Семенові тепліє на душі, він почуває палку любов і довіру до сотника і готовий… впитися йому в горло й почути з лютою насолодою, як воно тріщить під пальцями. Він стоїть навпроти Пива, котрий сидить на фотелі на ґанку, і з Пивиного обличчя не можна нічого прочитати, невідомо, яке веління він віддасть за мить (він і тоді був такий), на що штовхне його хвилинна примха. Тоді він ходив голіруч на вовка, тоді з його вуст найчастіше лунало: «доганяй», «тримайся», а відтоді, як доконечно відітнув себе від рідного кореня: «замордую, утоплю», навіть довколишні панки бояться його — посадить котрогось до себе в карету й жене ошалілі коні, стьобаючи їх до крові бичем, через поля, горби та байраки, карету кидає на всі боки, вона тріщить, перехняблюється, панок божеволіє з страху, й не раз закінчувалося, що вона перекидалася або розбивалася, але Пивові щоразу щастило, він вистрибував за мить до того, як вона розіб’ється, а панків уже забилося декілька, один чи двоє на смерть, за все це, за буйні пиятики, за щедрість і жорстокість уроджона шляхта вихваляє його й має за свого.

Хто зна, що штовхнуло Пива до зради: погоня за багатством, за розкошами життя, а може, приниженість власного народу? Такі, як він, не хочуть бути приниженими, мають себе за мужніх, насправді ж не можуть боротися за себе, якими їх створив Бог, якими народили дві матері — Батьківщина і ненька. Вони виправдовують себе, свою зраду, в глибині душі розуміють власну малість і нікчемність (хоч якими б дужими та сміливими не були, то сміливість миті), вони зляться й казяться, помщаються на власному народові.

Мабуть, Пиво вже й не пам’ятає смертельної кривди, якої завдав Білокобилці (а може, й пам’ятає), він звів уже не одну дівчину. Скільки разів потім карав себе думкою Семен, що був сліпим, дурним і не бачив, хто такий насправді Пиво, не зняв його кулею з коня, не вгородив йому в груди по держак ножа — адже тоді це було дуже просто, й ось тепер стоїть перед ним у повній його волі.

Горіла під сонцем у Семеновому вусі срібна сережка, проміння відбивалося від неї і сліпило очі, горіли в грудях люта печаль і жаль до Тишка, який перетлів за ніч і з чорнявого, кругловидого парубка з припухлими червоними дівочими губами став сірим і згорбленим.

Пиво мовчав. Нашилював Білокобилку поглядом — вилами — двійчатами й мовчав. Тонкі губи стулив — ніж не пролізе. І враз Білокобилка збагнув, чого Пиво мовчить: був він тут не старшим, не головним, поруч нього сидів на фотелі ще один чоловік: високолобий, довговидий, довгошиїй, у дорогій шапці на три ріжки з довгим пером, яке переливалося всіма кольорами, в розстібнутому шовковому, шитому золотом жупані, при боці — шабля в золоті та камінні. Не повертаючи до Пива голови, ворухнув рукою. Тоді сказав Пиво: