Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій. Страница 16

2004

Паприка

За зеленим спалахом городини,

за двома підлітками, які тримаються за руки,

йти посеред вечірнього супермаркету —

дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець,

дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад.

За десять хвилин десята, вони довго перед

тим сварились, вона хотіла від нього піти,

він умовив її залишитись;

повні кишені зелених речей,

золоті ассирійські монети, знеболювальні таблетки,

солодка любов, зачарована паприка.

винесіть звідси, ну, винесіть вологу душу,

кожен померлий плід і полуничну кров, риби, вбиті

гвинтами старих пароплавів у південних штатах,

нафаршовані сережками і британськими панківськими

шпильками, стогнуть від кофеїну в зябрах,

чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять:

винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси на найближчу

стоянку, до найближчого автосервісу, до найближчого

холодного океану, ніби показують,

вигинаючись вологими душами, доки ці гвинти в небесах

над вечірнім супермаркетом розвалюють соковите

повітря, доки під нігтями запікається кофеїн,

винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях теплі зелені

спалахи, покладіть під язик срібло і золоті монети,

до найближчої схованки, до найближчого стадіону,

кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками.

Тому що так, як він тримається за неї, я не зможу

ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже

повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався,

не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом.

Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж?

Там, де ти зараз є, де ти опинилась, ти все можеш

сказати їм наперед — ще два-три роки золотого

підліткового завмирання в серпневій траві,

розтрачування монет на різну

отруту і все — пам’ять заповнює те місце в тобі,

де знаходилась ніжність.

Тому що так, як вона боїться за нього, я не зможу

ніколи і ні за кого боятись, тому що з такою легкістю,

з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини,

я не зможу ніколи нікому нічого віддати;

буду і далі за ними іти,

в довгих виснажливих сутінках супермаркету,

з жовтою травою під ногами,

з мертвою рибою на руках,

відігріваючи її серце своїм диханням,

відігріваючи своє дихання

її серцем.

2004

Словники на службі церкві

Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила

виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу,

знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців,

можеш мені телефонувати, добре, сказав він, добре,

а потім? що потім? — спитала вона, що потім буде

з твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти його

комусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підійме

слухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці?

Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно,

знищать, як — знищать? ось так — візьмуть

і знищать, і що потім? потім? потім нічого:

я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись,

там — читати, виїжджати за місто, можливо, молитись, а я?

а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час.

Добре, сказав він, я так і зроблю — я вивчу

яку-небудь молитву і буду молитись, цікаво,

сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись?

про що? не знаю про що,

про що-небудь, яка різниця — про що?

Ти ж невіруючий, сказала вона, ну то й що,

я ж нічого не буду просити, просто молитимусь собі

як-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш?

ще якби твій номер залишили, я б телефонував,

а так — що лишається?

Я знаю, чому у нас все так сталось —

надто сильна залежність від словників,

від лексем і усіх цих дифтонгів,

що розвалюються на язиці,

нічим не виправдана довіра до них,

моя мова, я знаю, мій словник,

друкований на світлому гіркому папері,

читаний мною в барах і вагонах,

куплений мною на розпродажу в Східному Берліні,

ще в 90-х, коли я тебе не знав,

я помру патріотом, навіть якщо

ти назавжди покинеш цю країну,

я спробую телефонувати на твій номер,

навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла,

я гортатиму свій йобаний словник, навіть

якщо в ньому не залишиться жодного

невикористаного слова.

ніщо її не зупинить

ніхто її не переконає

близько 100 тисяч слів і словосполучень

і навіть не можна з нею поговорити

2004

Збирачі конопель

Тоді, коли вони кінцево розійшлись,

від неї почали приходити дивні листівки;

дивись, писала вона, це — збирачі конопель,

це вони повертаються в міста, несучи

на плечах гарячі рослини,

заходять в свої будинки, обережно

переступаючи через черепах і старих,

вже сліпих від старості тритонів;

крізь земляні долівки в їхніх будинках щоранку

виростає очерет, з якого пастухи роблять

дивні духові інструменти, що звучать залежно

від напрямку вітру;

і, виганяючи зранку череди, вони

випускають вперед повітряних зміїв і

вимахують бамбуковими палицями,

будячи зі сну помаранчеві зірки;

кажучи —

вперед, наші старі бойові черепахи, вперед,

виплутуйтесь із цієї жорстокої трави,

ламайте смарагдове листя, за нашими спинами,

за нашими голосами обов’язково прийдуть наші діти,

вони ще дійдуть до кінця безкінечних полів,

в яких нам доведеться помирати від лихоманки

і старості, так що вперед, вперед, на голос повітряних

зміїв, на порух нічних тварин, на тіні померлих,

які не можуть продертись крізь нашу густу траву.

Дивись, писала вона йому,

все, що збулось, і все, що збудеться,

все, що тобі заважає і що тебе зміцнює, —

все це в руках невідомих тобі чорноробів,

наша велика реальність, з кав’ярнями й

кредитними банками, чекає щоранку

на твоє пробудження;

все функціонує лише за твоєї присутності,

все закінчується лише з твоїм помиранням,

все це ніколи не припиниться,

все триватиме безкінечно,

без кінця і початку,

до самої смерті.