Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій. Страница 18

2001

Сербо-хорватська

Юна сербка переходить вулицю

і, оминаючи осінній базар з розвішаним крамом,

помічає, що цієї осені багато золота

в хустках і городині —

он його скільки в теплій цибулі;

багато світла в ресторанах,

де на стінах висять

портрети цісаря.

Тепло цієї осені воно торкається і тебе,

і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику,

викладає на стіл то слухавку, то олівці;

буде тобі зима,

будуть тобі сновидіння,

але небо щоосені важчає

і хитрий диявол

хапає собі грішників,

мов жирні фініки

з кольорових упаковок.

Терпкі слов’янські синтагми;

вона розповідає, як купувала конверти

в тютюновій лавці,

як зайшла до підземки

і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ;

за її розповіддю ніхто не зауважує,

як заходить сонце,

зауважують тільки, що її вилиці

дещо темнішають.

Спробуй зараз пояснити їй,

що ці осінні годинники,

якщо їх вчасно не зібрати,

просто перестигають і бризкають

на одяг і на долоні соком,

на який потім злітаються оси

і пробивають жалами твою шкіру

аж до самого серця.

2001

Польський рок

Засинаючи, вона пригадала ріку —

десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя,

охолоджене річище світилось зсередини бронзою,

хоч сніг засипав течію;

потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви

і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах.

Ми опинились по різні боки зими,

і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі,

ще нагадає тобі вісімдесяті роки і радіо,

наповнене польським роком;

рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо,

рок-н-рол, який перелітав через Карпати,

просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській;

наша країна не настільки велика,

щоби в ній розминутись,

наше повітря не таке безкінечне,

щоби слухати різну музику.

Я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом,

він би здійснювався саме за допомогою

цих теплих коричневих конвертів

з платівками польського року,

з тонкими подряпинами від Божих нігтів

на чорних полях;

можеш побачити його вінілову шкіру,

можеш відчути його полуничну кров,

змиваючи пил і

протираючи доріжки

губкою з оцтом.

Сполохані вітром птахи,

заспокоївшись, займають свої місця

в проміжках поміж ударами її серця,

не знаючи, що вона бачить у своєму сні,

про кого вона забуває посеред сухого річища;

весь її життєвий вантаж — родимки на шкірі і

проїзні талони в кишенях куртки;

ось зима перекотиться з сопки на сопку

і прийде гаряча пора,

коли із землі повиростає стільки різних речей,

аж повітря змушене буде піднятися трохи вище,

щоби не зачіпати ці довгі високі стебла,

що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди

якраз під її вікном.

2002

Молодший шкільний вік

Це уже вкотре все починається спочатку,

і я говорю так, ніби бачу її вперше —

все як завжди, просто сьогодні надто холодний

вітер в поштових скриньках,

і в сірникових коробках печально дзвенять

жовті монети.

Просто надходить той вік,

коли починають снитись однолітки,

наче час повертається назад, щось забувши.

Скільки їх вижило —

цих вічно голодних вовченят?

Всі їхні мандрівки в нікуди

починались, як правило, з центральних вулиць.

Дивитись на життя крізь вікна автостанцій,

померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться, —

років десять тому ти теж

так часто користувалась

чужим шампунем,

що твоє волосся іноді втрачало

свій власний запах.

А ось тепер сни обриваються

просто в твоєму тілі,

як міжміські телефонні розмови,

і липневі автобуси,

крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм,

повертаються до твого міста,

де кожного літа ти знаходиш

заіржавілі леза у ванній кімнаті

і вуличні автомати з колою.

Що змінилось? Виросли дерева,

зникли старі кінотеатри

і молочні магазини.

Лише дощова вода все така ж солодка,

особливо коли потрапляє на яблука.

Тоді вони важчають

і довго-довго падають у пісок,

розбиваючись на смерть

під гарячими небесами.

2002

Жити значить померти

Влітку, коли нагріваються обручки й нігті

на пальцях чоловіків в привокзальних готелях,

і в сутінках діти з новобудов

до сердець притискають чорні футбольні м’ячі;

в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,

повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,

запилений і ламкий проїжджає під місяцем.

Померши одного разу, ти продовжуєш шлях

через нічні двори і помічаєш, як

смерть тримає в руках м’ятні цукерки

і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.

Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,

коли розбиваються малолітражки

кольору твоєї губної помади,

з дому виходить старий аптекар,

котрий лікує всіх аспірином кожного дня,

граючи зі смертю в якусь невідому гру;

життя не почнеться без тебе — сміються жінки на площі,

жити значить померти — скажуть тобі одинокі кур’єри,

які переносять в наплечниках сухі небеса.

Померши одного разу, ти відступаєш в тінь

і дивишся, як твоє тіло безпорадно шукає

тебе самого між стебел густої трави;

померши посеред літа,

обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,

душі померлих, наче чіпкий деревій,

прорізають в повітрі свої вертикалі.

Спробуй, коли вже знатимеш як,

спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,

вирви з невидимих витяжок в небі,

якими до нас проходить любов.

Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,

комах і духів із твого тіла?

Під літнім небом наша з тобою земля

так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.

…По смерті ступивши півкроку вбік,

бачиш крізь шви у повітрі,

як таємні кіномеханіки спроектовують

на твоє тіло

великий небесний кінематограф,

щоби на світло його летіли

душі покійників

і смарагдові тіні жуків…