Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій. Страница 17

2004

Океани

Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води,

мабуть, тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану,

з’являється присутність великого в твоєму житті;

все було створено з урахуванням твого серцебиття,

недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті,

повертаються в бік населення.

Ніби не втримуючись на відведених

для них територіях, вони в якусь мить

забігають всього лише на хвилину у сновидіння,

як діти вбігають в батьківські спальні.

І навіть якщо їх не видно, це ще

не значить, що їх насправді не видно.

Та частина життя,

яку називають життям,

ніколи б не вмістила в собі такої кількості звуків.

Ти говориш — тиша, знаючи, що тиша це і є те,

чого ти не можеш почути.

Є підвали,

і є дахи,

і десь між ними заховано океан; і все, що бачиш —

мокрі зимові дерева, ріки

й трава,

котра в своєму світі є чимось таким,

чим в нашому світі є радість або прощання.

І ось тоді, починаючись ближче до ранку,

вони приходять і зупиняються зовсім поруч,

ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям,

або пробиває механічною друкнею літери

зі зворотнього боку,

теплою кров’ю по обгортковому паперу,

і птах за вікном перелітає так повільно,

що доки його видно,

я встигаю вписати потрібні слова,

і навіть встигаю їх викреслити.

2004

Історія культури початку століття

2003

Історія культури початку століття

Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер,

перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні

з голосними, як друкарка в старій варшавській конторі.

Важкі стільники письма

вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова.

Пиши, лише не спиняйся,

продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп.

Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань,

і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві.

В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа.

Я завжди вірив лінивій циганській пластичності,

бо не кожному випадає цей затяганий шеляг.

Якби ти подивилася в їхні паспорти,

що пахнуть гірчицею і шафраном,

якби ти почула їхні розбиті акордеони,

що відгонять шкірою і арабськими спеціями, —

вони говорять, що коли ти їдеш — куди б ти не їхала —

ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є;

коли мовкне спів старих грамофонів,

з них витікає мастило,

наче томат із пробитих бляшанок

з-під супу.

Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах

розривається кожного ранку натруджене серце епохи.

Час і справді проходить, але він проходить

так близько, що ти, придивившись,

уже розрізняєш його обважнілі волокна,

і повторюєш пошепки почуті від нього речення,

наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос,

можна було сказати —

так поставала епоха,

так вона розверталась — важко, як бомбовоз,

залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори,

розганяючи з плавнів диких качок,

які, розлітаючись, перекрикують

вантажників,

бога,

баржі.

Вибираючи курс навчання, поміж інших речей

ти би мала дізнатись —

насправді культура початку століття

вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці,

закорінилась в зламах твого цупкого волосся,

перехопленого недбало на вітрі,

розвіяного над пальцями,

ніби струмені теплої води над рукомийником,

ніби глиняні кольорові намиста над горнятами

і попільницями,

ніби довге осіннє небо

над кукурудзяним полем.

2001

Продажні поети 60-х

Продажні поети 60-х мали б тішитись,

що все закінчилось так успішно;

адже скільки було небезпек,

а бач — вижили, повернули кредити,

хіба що бойові рани

нитимуть під час циклонів,

ніби під час місячних.

Продажні поети 60-х возять за собою

великі валізи із жовтої штучної шкіри;

зупиняючись в готелях,

вони притримують слухавку плечем, наче скрипку,

а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки.

В’єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме.

Що тобі до мене? — легко викинеш м’яту візитку.

Однією візою в паспорті більше,

однією менше.

Коли-небудь на засніженому летовищі

комусь із них пригадаються всі їхні лекції,

берлінське радіо і мости через Віслу.

«Добре, — подумає він, — добре,

то були незлі часи — наші продажні 60-ті,

дарма, що в голові по тому

суцільна педерастія і соціал-демократія.

Нас вела за собою любов,

любов виривала нам наші гланди,

як виривають слухавки з вуличних телефонів.

Поезія пишеться горлом,

але це горло безнадійно застуджене».

За всіма законами літератури,

за всіма умовами підписаних ними контрактів

вони справді боролись за свободу,

а свобода, як відомо, вимагає,

щоби за неї час від часу боролись —

в окопах, лісах

і на сторінках незалежної преси.

Говорячи тут про поезію,

пом’янімо всіх тих, хто залишився

на вуличках і пляжах старих-добрих 60-х,

всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації

і над ким дотепер пропливають хмари,

що своєю структурою нагадують

американські верлібри;

пом’янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом,

нагадує звичайну бойню,

де кишки випускаються просто тому,

що це має робитись саме тут;

і виживають після цього

хіба що продажні поети,

з легенями — розірваними

від любові.