Століття Якова - Лис Володимир Савович. Страница 26

   І ось він тут. Вона зримо бачить цей маленький овал. І тремтячи, мов у пропасниці, простягає до птаха руки. Й тихо, приглушено скрикує. Від того скрику ворушиться вві сні Кшиштоф.

   Бурмоче:

   — Що з тобою, кохана?

   — Спи. Мені приснилося...

   Кшиштоф, Кшись, Кшишик засинає. Його рука торкається її живота. Несподівано Зося боїться, що та рука поповзе вниз, до лона, до того місця, де він двічі ввіходив цієї ночі. Вона зіщулюється. Чого б то? Що трапилося? Нема й не було ніякого, жодного птаха.

   — Марево, — шепче Зося пошерхлими вустами.

   І здригається. Бо в її руці затиснуто медальйон.

   «Цо ж то таке, Матка Боска?» — подумки питає вона.

   Лежить довго й заціпеніло, боячись розтиснути пальці.

   Зрештою тихенько скидає Кшиштофову руку. Встає, навпомацки добирається до дверей. Вона геть гола, але не наважується у темряві шукати одежу. Тихо відчиняє двері спальні, йде довгим коридором. Тут нема товстих штор, а у вікно біля інших дверей зазирає місяць. Зося підходить до вікна й нарешті розтуляє свою маленьку жменьку. На долоні щось зблискує. Але це не медальйон. Зося нагинається. На долоні лежить маленька срібляста мушля. Звідки вона взялася?

   Зося пригадує — бачила її ввечері на столику біля ліжка. Отже, сама взяла до руки? Звісно, сама. Вночі, мимоволі. Чи ще до... до... до кохання. Так, вона кохалася з мушлею в затиснутій жмені. Мушля врізалася боляче в її долоню.

   Мушля наче була її талісманом, оберегом. Від кого й від чого? Невже від неї самої?

   Вранці вона сказала Кшиштофу, що не може стати його жонкою, його дружиною. Тобі було погано зі мною? Ні, поспішно сказала Зося, було дуже добре. Дуже добре? Тоді в чому річ? Я тебе чимось образив? Ти, здається, прокидалася вночі? Так, прокидалася, але не в цьому річ.

   Зося стояла вже вдягнута.

   Мушля знову лежала на столику.

   — Тоді в чому річ?

   — Я не люблю тебе, Кшисю, — сказала вона. — Не кохаю. Вибач, що так кажу. Я намагалася тебе покохати.

   — Ти погналася за нашим титулом і багатством? — примружився Кшись.

   — Ні. Ні. Це правда. Бо якби я погналася, то хіба казала б тобі це зараз...

   Зося спинилася. Закрутилася голова, і вона подумала — чи, бува, не вагітна? Але це вже не мало значення.

   — Зрозуміло, — сказав Кшись. — І хто ж той інший, я можу знати, моя кохана пані?

   — Ти його знаєш... Твій денщик.

   — Що? Цей хлоп... безрідний хам...

   — Він не безрідний.

   Кшиштоф Собєський зареготав. Потім раптово перестав і показав їй на двері. Все ж за дверима наздогнав і сказав, що мають не показати перед батьками, що між ними щось трапилося... Не треба травмувати батьків, надто маму з її хворим серцем.

   — Добре, — сказала Зося.

   «Що я зробила? — подумала вона. — Я втрачаю цілий світ... А взамін, що я отримую взамін? Кохання? Як його дістатися і як повернути? І що мене чекає...»

   5

   Як же швидко скончило шє наше щенстє, муй коханечку...

   Ці слова Зося вимовила через тиждень після того, як приїхала. Вона вже сказала перед тим, що згодна лишитися з ним в цьому осоружному селі. Нехай буде, як буде. Може, згодом вона його переконає. Вона вже скинула свою панську одежу і вдягла куплену в кравчині-жидівки Сари селянську спідницю й кофтину.

   — Ти все-таки поїдеш?

   Яків відчував, як затремтів його голос. Ще хвилина — і він буде згодний їхати за нею на край світу.

   Але Зося сказала, що вона мусить їхати з іншої причини. Вона вагітна. Так-так, вагітна. Сьогодні вона остаточно це зрозуміла. Бо до того вважала, що просто звичайна затримка місячних. Так уже бувало. Але сьогодні... Втім, то її справа.

   — Дитина від того... Пана надпоручника?

   — Так.

   — Ти повернешся до нього?

   — Нє.

   Яків помовчав. Хтось крутив важезні жорна думок у його бідній голові. Бреше вона, що не знала, чи ні? Чи все ж звичайна жіноча хитрість? Якби він знав!

   Вона озвалася — пробач, що так вийшло. Я не знала. Справді, не знала. І взагалі, ця поїздка сюди, в село, була дурною авантюрою. Не відаю, що на мене найшло. Порив і що там казати ще... Вибач, я піду, запалю, нестерпно хочеться палити. Я стримувалася всі ці дні, бо знаю, що в селах, надто у ваших, жінки не палять, але тепер мушу.

   Побігла до хати, мабуть, щоб взяти цигарки. Яків стояв як укопаний. Наближалася мати.

   — Що сталося, синку?

   — Нічого, мамо.

   Він пішов до хати. Зіткнувся у дверях із Зосею. Схопив за плечі й притяг до себе. Взяв її голову у свої долоні.

   — Я тебе не відпущу.

   Ти цього хочеш, спитала вона. Так. Не пошкодуєш? Яків похитав головою. Але ж дитина народиться передчасно. Передчасно, ніж мало б бути від того часу, як я...

   — Мовчи, — Яків затис їй рота долонею.

   І тут Зося поцілувала ту долоню. А далі, припавши до його грудей, ревно й голосно заплакала.

   6

   Взамін розкішного життя вона отримала курну поліську хату, в якій не прийнято було відчиняти вікна, втім, вони й не могли відчинятися, ці двоє підсліпуватих віконець, бо вважалося, що «свіжак», тобто свіже повітря, заходить, коли відчинять двері, а вікна до відчиняння й не були пристосовані. Хату, в якій стояв затхлий запах прілої соломи, що правила за матраца, і піднімалася пилюка, коли замітали глиняну долівку. Вона отримала важку роботу на городі і в полі, від якої нестерпно боліла спина, та так, що не можна було розігнутися. Її білі ніжні руки... З жахом дивилася на них Зося після першої ж роботи — копання картоплі, коли доводилося бульбу вибирати руками з землі. Руки поступово чорніли і репалися. На перших порах вони часто вкривалися пухирцями, бо навіть півгодинне тримання копачки для бульби, держака дерев’яної лопати чи вил у цих ніжних ручках призводило до почервоніння, пухирців, а потім лопання шкіри. Вона, що кожен день приймала ванни з пахучим милом і зіллям, мусила тепер раз на тиждень митися у невеличких дерев’яних ночвах.

   Найжахливіше: виявилося, що тут не було навіть туалету, а оправлятися по великому й малому ходили до худоби в хліву, а увечері чи вночі просто за сарай. Їжею були кисле й свіжовидоєне молоко (в кого були корови), зрідка шкварки, себто печене сало, хліб, вмочений у тук1, сало сире, ще рідше — яєшня, а найчастіше — картопля з рослинною олією, картопля з олією, в якій у сільській крамниці зберігалися оселедці, яку купували загорєнські бідняки, картопля з цибулею й картопля, яку просто вмочали у сіль. Раз на рік Мехи кололи свиню: рік перед Великоднем, рік восени перед храмовим святом. Правда, Яків міг нелегально зловити зайця, а то й рибку (двічі ловили його самого за цим заняттям і штрафували). Улюбленою ж стравою цих селян на свята була гомачка — сметана, перемішана з виробленим у гладишках сиром.

   На пані, яка вирішила жити з простим поліщуком, ходили дивитися, мов на якесь диво. Зося зустрічала всіх привітно, декому й подарунки робила, не виказувала жодної спесивості... І якось так сталося, що потроху-потроху стала вона в селі майже своєю. Навчилася, й дуже швидко, говорити українською, як у селі казали, по-нашому. З якоюсь дивною охотою перейняла місцеві звички, приязно спілкувалася, і неприязнь матері Параски дуже швидко змінилася на прихисток, головне, що Зося постійно розпитувала її, як робити те й те, й називала спочатку «матка кохана», а потім тільки ніжно, вже по-українськи — «матусю».

   Зося не цуралась жодної роботи. Доїла корову, котра все норовила беркицьнути відерце. З якоюсь лютою затятістю перебирала бульбу й лущила квасолю, орудувала праником, перучи білизну в холодному рові за вбогою садибою, вчилася серпом орудувати, коли прийшли жнива. Треба сказати, що Яків, як міг, пом’якшував її життя. Дмухав ніжно на покалічені пальчики, порізані в те перше її жнивне літо серпом, змащував тріщини на руках дістатою в баби Гаплички маззю. Крадькома цілував ті нещасні руки. Стискалося серце, али жодного разу не сказав — добре, поїдемо звідси. Зося тоже ні разу не попросила проте. Кілька разів Яків ніс змучену роботою жіночку з поля на своїх руках, а то й на плечах. Плювати йому було на людських поговір — язики бабські заіржавіли б, якби їх не чесали, казав сей чоловік.