Століття Якова - Лис Володимир Савович. Страница 27

Зрештою, з часом Яків відкрив, що й сама Зося любить ходити до сусідів попліткувати, а з часом навчилася смачно лаятися, іноді до українських додаючи й польські лайки — з тією ж Федотихою чи Петровою жінкою та Настею Лещунихою, язикатою сусідкою через лозняк, з другого боку. А часом і з свекрухою.

Все ж Зося не тільки багато чого перейняла, а й дещо відстояла. Змусила Якова спорудити за хлівом нужника. Щовечора, як би не була змучена, гріла собі воду й підмивалася та мила ноги в балії та привчила те робити чоловіка. А за ними й старі, що бурчали про панські витребеньки, частіше стали мити ноги.

Зося прийняла віру чоловіка, перехрестилася у православну й вінчалася з Яковом у місцевій церкві. Та все ж тримала при собі католицьку ікону Матері Божої Тарнобжезької й крадькома молилася, особливо у важкі хвилини, до неї.

Зося відстояла право лягати в ліжко голою, як звикла з ранньої юності, відколи пішла з дому, що спочатку найбільше обурювало свекруху. Вона могла навіть пройтися вночі в сіни голяка, незважаючи на шипіння з печі: «Безсоромниця!»

Зося не кинула звичку палити, точніше кинула, але через якийсь час відновила й вечорами, сидячи на лавці коло хати разом з свекрухою, тягла міцний смердючий самосад. Свекруха теж плювалася — де то видано, щоби жінка курила, — але Зося мовчала, а що заступатися став Платон, то й перестала зважати на те бурчання.

Про що вона думала, сидячи на колодах чи лавочці сільськими вечорами й затягуючись міцнющим самосадом, поруч з дідом, що надсадно кашлюкав, але не кидав палити, про що думала ця горда колись шляхтянка, вдивляючись зеленими, кольору нестиглої сливи, майже кошачими очиськами у темряву, що огортала село — про те знала тільки вона сама... Тільки вона та Бог, якщо знаходив час помітити у сутінках, що огортали це поліське, загублене серед лісів і боліт село, два маленькі вогники від цигарок...

Зося на диво легко сприйняла сільську звичку під довгими товстими спідницями (взимку одягали дві, а то й три) не носити майтечек, себто жіночих трусів. Сміялася, що тепер і вона живе разом з вентиляцією і готова в будь-який момент віддатися рідному чоловікові — навіть у полі: на косовиці чи жнивах.

Свої пошиті одежини берегла у куфері1 й тільки іноді перебирала й дивилася, як на щось, що заблукало невідомо з якого світу. Святкову одежу, але вже сільську, купила за гроші, привезені з собою.

Вона, звикла до іншого життя, раптом відчула, що те, що раніше викликало огиду, має якийсь сенс. Хоча не раз питала себе — в ім’я чого живуть чи, швидше, існують ці люди? Відповіді не було. Хіба що так угодно Богу. В ім’я чого так тяжко працюють коло землі посеред цих болотних випарів? Відповіді не було. Хіба що... Заради самого життя... Чим вони провинилися в Отця Небесного, що Він прирік їх на таке життя й такі муки? Відповіді не було. Вона шукала виправдання цьому існуванню й не знаходила. Часто ночами або на самоті вона крадькома плакала. В будь-який момент могла б покинути це життя, цю вбогу оселю, але лишалася. Іноді їй здавалося, що тримає тут не тільки любов, кохання до Якова, а щось більше. Щось таке, що взагалі неможливо пояснити й осягнути розумом. Вище за неї і її розуміння.

Через вісім місяців після прибуття до Загорян Зося Мех, уроджена М’ялковська, народила доньку. За її наполяганням, хоч священик пропонував за святцями інше ім’я, маленьку нарекли Параскевою.

— У нас буде дві Параскеви, матусю, — сказала вона до свекрухи. — А дві Параскеви, я десь читала — на щастя.

Свекруха засяяла. Яків усміхнувся.

Пологи, звісно, приймала бабка-повивальниця у цій же хаті. Зося кричала і в забутті лаялася по-польськи.

Коли їй показали донечку, дали маленьку істоту до рук, Зося вдруге перенесла щось схоже на видіння. їй раптом здалося, що до скромної оселі, освіченої скіпками, вставленими у горщик, залетів великий птах. Тільки цього разу білий. Ні, маленька біла пташка. З казки, що їй колись розповідала мама.

Вона притулила крихітне створіння до грудей і раптом відчула, як по щоці котиться сльоза. А звідкись, з якоїсь незнаної глибини, наче з-за вікна, за яким шумів весняний дощ, чи з самого космосу, у її голові з’явилися слова, що вона пам’ятала ще з гімназії, рядки, польські, звісно, «Молитви» Ципріяна Норвіда, які вона не забула:

До мене промовляв ти, Пане Боже,

Всім тим, що є, і всім, що бути може,

Темнотами, світаннями, рукою Підтримки в боротьбі зі світом, грою Тих розкошів, що дужчі сяйнотою За сьоме небо — це на поглум схоже —

І найсолодшим твоїм даром, Пане,

Сльозою співчуття в скорботнім оці,

Сльозою, що, мов небо осіянне,

Виблискує в блакитнім оболоці...^[14]

— Що вона шепче? — затривожилася Параска. — Може, їй зле?

— Вона, певно, молиться по-свему, — сказала повивальниця. — Хай, не заважєй...

Вже на першому році Зосиного життя у селі її запросив до себе солтис, Пьотр Гура. То був суворий, владний чоловік, котрий не вельми ладнав з місцевими селянами. Частково тому, що надто точно вимагав дотримувати букви закону і немилосердно карав зловлених на браконьєрстві чи навіть хуліганстві. Частково тому, що вважав: геть усі мешканці ввіреного села мають говорити по-польськи, раз уже є громадянами Жечі Посполитої.

Між ними відбулася розмова приблизно такого змісту. Звісно, польською.

Солтис: Заходьте, прошу пані. Давно хотів з вами зустрітись. Сідайте, будь ласка.

Зося: Дякую.

Солтис (після паузи): Я хотів би з вами поспілкуватися, але не лише... Вибачте, що скажу... Я навів про вас деякі довідки... Самі розумієте, службовий обов’язок і таке інше.

Зося: Сподіваюсь, я благонадійна.

Солтис: 0, так, пані М’ялковська.

Зося: Пані Мех.

Солтис: Так-так, прошу вибачення.

Зося: Отже, ви справді навели довідки...

Солтис: Так, і знаю, що ви з гарної і давньої шляхетської родини. Більше того...

Зося: Більше того...

Солтис: Ви були нареченою графа Собєського і мали ввійти до однієї з кращих, найбагатших і найродовитіших сімей Речі Посполитої.

Зося: У вас справді дуже вичерпна і достовірна інформація.

Солтис: Я не хотів вас образити, шановна пані. Але я не здатен збагнути, чому ви зробили вибір на користь... на користь... Чому ви вибрали...

Зося: Простого селянина, поліщука, по-вашому — хама.

Солтис: Я не хотів таке сказати. Ваш чоловік є польським громадянином. І все ж...

Зося: Я не хочу вам казати про кохання, пане солтис, ні про щось інше...

Солтис: Гадаєте, я не зрозумію?

Зося: Я й сама не все розумію. Колись я читала, пане солтис, що світ цей народився з маленького зернятка. Не хвилюйтеся — я читала і шаную Біблію. Більше того, знайома з деякими фізичними теоріями про походження Всесвіту... Народження його внаслідок різних процесів і таке інше. Але от яка річ, пане солтис. Те зернятко, як я прочитала, з далекого, вельми далекого, іншого світу принесла на землю маленька біла пташка. Коли вона принесла його і зрозуміла, що тут народиться життя, і водночас збагнула, що назад, на свою планету, не зможе долетіти, бо надто багато сил витратила на шлях сюди, вона злетіла вгору і заспівала. То була пісня суму й болю і водночас пісня радості і щастя. Кажуть, що цю пісню можна почути досі. І хто її почує — той буде щасливим, носячи в серці таємницю свого особистого щастя.

Солтис: Ви хочете сказати...

Зося: Я почула спів цієї пташки, пане Пьотре. Ось і все. Саме тому я приїхала сюди. Що скажете?

Солтис: Безумовно, красиво. Навіть дуже. І все ж...